Українське цивільне право - Ромовська З.В. -
Реприватизація

Радянська держава вважалася неефективним власником. Тому найвищим органом державної законодавчої влади була прийнята низка законів про приватизацію. Це засвідчило, що держава як власник вирішила поступитися своїми правами іншим - фізичним чи юридичним особам. Тому приватизацію не можна вважати способом примусового припинення права державної власності: не було тут примусу, та і право власності не припинилося, а лише перейшло до інших осіб.

Приватизація державного майна

4 березня 1992 р. був прийнятий Закон України "Про приватизацію державного майна", метою якого, як було зазначено у своєрідній преамбулі (воістину, преамбулою одне речення назвати важко), є "створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки України". У статті 1 "Поняття та мета приватизації" мета приватизації була визначена інакше: підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки України. А сама приватизація була визначена як відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями.

На той час у суспільстві панувала ідея перетворити на власників усе населення держави. Для цього була вигадана схема приватизації через приватизаційні сертифікати. На тлі невиплат заробітної плати, пенсії надзвичайно низького рівня життя громадяни продавали за безцінь свої сертифікати, а згодом і акції. В результаті власність поступово була сконцентрована в руках невеликої групи людей, відбулося злиття створених адміністративно-економічних кланів з владними структурами.

Приватизація державного майна у народі була названа "прихватизацією". Оприлюднені факти тиску другого Президента України на Фонд майна України щодо створення спеціальних конкурсних умов приватизації Криворіжсталі та Нікопольського заводу феросплавів для близьких до нього учасників конкурсу.

Як зазначає Н. І. Шутов, 30 млн громадян України уже позбулися своїх акцій, в той час як "національна еліта" завдяки застосуванню різноманітних злочинних схем присвоїла собі колишню державну власність, а за одно і державну владу. Це створило підґрунтя для системної кризи, загального занепаду національної економіки, розвитку тіньової економіки, корупціїІ78.

Приватизація житла

Утримання державного житлового фонду вимагало значних бюджетних асигнувань, у той час як квартирна плата за 1 кв. м. житлової площі (тобто площі лише кімнат) становила близько 30 коп.

В абсолютній більшості випадків квартири, надані у користування, не ставали предметом повторного розподілу. Не давали бажаного для державних органів результату і такі адміністративні заходи, як заборона прописки родичів у квартири, в яких проживали самотні особи літнього віку. Поширювалася підпільна торгівля державними квартирами, яка виявлялася у формі доплати при обміні нерівноцінних помешкань. Задля одержання права на житло відбувалися фіктивні одруження та усиновлення.

Економічна невигідність подальшого збереження державної власності на квартири (будинки) ставала все більш очевидною, що і зумовило прийняття 19 червня 1992 р. Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду". Як зазначено у преамбулі цього Закону, метою приватизації є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.

А сама приватизація була визначена як "відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін) державного житлового фонду на користь громадян України"119. Оскільки приватизація могла здійснюватися не лише безоплатно, а й з частковою грошовою доплатою, терміном "відчуження" було охоплено усі можливі ситуації.

Виключним суб'єктом приватизації квартири є громадяни України. Невключення іноземців до суб'єктів права на приватизацію, за умови, наприклад, що вони тривалий час проживали в Україні, були членом сім'ї громадянина України, має вважатися дискримінацією.

Н. І. під тиском матері В. К. дала згоду на прописку у квартирі її чоловіка М. К., шлюб з яким було зареєстровано напередодні. Відразу була проведена приватизація квартири, про що Н. І. дізналася лише у 2007р. Я. І. та В. К. звернулися до суду з вимогою до М. К. та комунального підприємства "Служба замовника житлово-комунальних послуг" Оболонського району м. Києва про визнання недійсними приватизації квартири та свідоцтва про право власності на житло. Було встановлено, що заява про приватизацію квартири була подана після спливу 8 днів з часу реєстрації шлюбу.

Рішенням Оболонського районного суду, залишеним без змін апеляційним судом м. Києва, у задоволенні позову відмовлено. Колегія судців Верховного Суду України задовольнила касаційну скаргу з таких підстав: згідно із частиною 1 статті 5 Закону "Про приватизацію державного житлового фонду", до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають у квартирі; згідно із частиною 2 статті 8 цього Закону, приватизація здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі; суд апеляційної інстанції на вказані обставини уваги не звернув, не перевірив доводів апеляційної скарги щодо відсутності права у відповідача на приватизацію спірної квартири у зв'язку з тим, що він тільки кілька днів був прописаний у цій квартирі та постійно в ній не проживав.

Дозволю собі не погодитися з одним із названих аргументів: вимогою щодо постійності проживання. У законі ніколи не було і немає визначення суті постійного проживання, оскільки чітко визначити його критерії неможливо.

Тож чи матиме право на приватизацію щойно народжена дитина? Невже її право власності хтось згодом може оспорити на тій підставі, що, наприклад, до приватизації квартири вона проживала у ній лише місяць?

На кожне з цих запитань напрошується безальтернативна відповідь: це право дитина має. З таких самих міркувань, проживання, наприклад, чоловіка у квартирі лише кілька днів перед поданням заяви про приватизацію не виключає його права на участь у її приватизації. Як неодноразово підкреслював В.П. Маслов, вирішальне значення при вирішенні подібних спорів мають наміри сторін на подальше спільне проживання. Чи буде воно постійним або хоча б тривалим, загадувати наперед важко.

Відповідно до статті 10 Закону, органи приватизації не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків) у приватизації займаного ними житла. Це означає, що право наймача на приватизацію квартири є його абсолютним, ні від кого не залежним правом.

Але що слід вважати моментом здійснення ним цього права? Як зазначено у статті 3 цього Закону, передання квартири у власність громадян здійснюється на підставі рішення відповідного органу приватизації, що має бути прийняте не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина181. Відразу після набуття чинності цим Законом виникло чимало конфліктних ситуацій. Як бути, якщо:

- громадянин невдовзі після подання такої заяви випадково загинув;

- орган приватизації протягом тривалого часу зволікав з постановленням рішення. Так, зокрема, вчинив орган приватизації одного з міст Львівської області, чекаючи фактично смерті важко хворої заявниці, яка мала понад 80 років і жила в ошатному будиночку в центрі міста, і дочекався-таки її смерті.

Щодо другої ситуації Верховний Суд України зайняв таку позицію: у разі неприйняття рішення протягом встановленого строку, приватизацію слід вважати такою, що відбулася.

Однак право особи на безоплатну приватизацію (якщо, звичайно, житло, в якому особа проживає, включене до об'єктів приватизації, а вона сама має право на його приватизацію) є правом абсолютним, тобто таким, що залежить лише від її волі і не може бути заперечене жодною службовою чи посадовою особою. А тому актом здійснення цього права слід вважати подання заяви про приватизацію. Відповідно, така заява має трактуватися як підстава для набуття права власності на житло. Свідоцтво ж про право власності на квартиру належить розглядати не як правовстановлюючий, а як правопідтверджуючий документ.

У свідоцтві про право власності на квартиру мають фіксуватися усі співвласники, у тому числі неповнолітні та непрацездатні особи. Однак непоодинокими є випадки, коли у свідоцтво не вносилися імена дітей, інших членів сім'ї, що створювало передумови для порушення їхніх прав.

Відповідно до статті 2 цього Закону, якщо суб'єктами приватизації є кілька осіб, приватизовані квартири передаються їм у спільну сумісну чи спільну часткову власність за "письмовою згодою усіх повнолітніх членів сім'ї". Останнє застереження слід вважати таким, що суперечило закону, адже волевиявлення щодо приватизації неповнолітній має право зробити сам, але зі згоди своїх законних представників.

Що ж до вибору різновиду спільної власності: сумісної чи часткової, то рішення, прийняте членами сім'ї, не має особливого значення. Засада рівності часток у приватизованій квартирі є наслідком рівності самостійного права на житло кожного члена сім'ї наймача, яке існувало до моменту приватизації. Однак суб'єкти приватизації можуть домовитися про те, що розмір частки кожного з них буде не однаковим.

Впродовж останніх років судам довелося розглядати велику кількість заяв про визначення частки померлого у приватизованій квартирі, оскільки нотаріусам було заборонено видавати документи про право на спадщину без наявності відповідного рішення суду. Така заборона не мала щонайменшої підстави і суперечила нормі частини 2 статті 370 ЦК. Як зазначено у пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування" від 30 травня 2008 р., при оформленні права на спадщину визначення частки померлого за рішенням суду закон не вимагає.

Для прискорення приватизації житла було встановлено кінцевий термін її проведення. Верховна Рада України декілька разів відсувала остаточний термін її закінчення. І нарешті відмовилася від стимулювання приватизації у такий спосіб.

Відповідальний власник

Цей термін було використано у Законі "Про приватизацію державного житлового фонду" не в тому сенсі, наче хтось один відповідає за поведінку усіх співвласників. Його вжито задля зручності, адже відповідним державним (комунальним) органам, надавачам послуг складно було б налагоджувати стосунки з кожним із співвласників квартири окремо. Тому "відповідальний власник" - це лише своєрідний представник усіх співвласників, обраний за їхнім спільним волевиявленням, повноваження якого обмежуються укладенням договорів щодо обслуговування квартири.

Реприватизація

Прихід до влади нової команди щораз асоціювався з можливим перерозподілом власності, її реприватизацією, тобто повторним продажем уже приватизованого об'єкта, що, звичайно, викликало занепокоєння.

Для заспокоєння власників 17 червня 2005 р. Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем'єр-Міністром України було підписано Меморандум про гарантії прав власності та забезпечення законності при їх реалізації. Зі слів В. Ющенка, "цим Меморандумом ми хочемо сказати, що для української влади є святим право власності - чи то на землю, чи то на квартиру, чи то на будь-який об'єкт приватизації. Ми ставимо крапку у дискусії, яка точилася стосовно приватизаційних процесів. Віднині усі процеси, пов'язані з приватизаційними справами, будуть вирішуватися виключно у правовому полі".

Відповідно до статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна", при приватизації майна державного підприємства як цілісного майнового комплексу шляхом його викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом між продавцем і покупцем укладається договір купівлі-продажу. На вимогу однієї зі сторін цей договір може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду в разі невиконання іншою стороною у визначені строки взятих на себе зобов'язань.

Однак про можливість визнання договору недійсним тут зазначено помилково, адже невиконання договірного обов'язку може бути підставою лише для розірвання договору. Проте не виключена можливість визнання такого договору недійсним у разі порушення вимог закону на стадії його укладення.

Розірвання договору чи визнання його недійсним - це і не націоналізація, і не реприватизація, а лише наслідки невиконання договору чи порушення вимог закону

ГЛАВА 5. СТАТУС ВЛАСНИКА
1. Докази права власності
Договір
Свідоцтва
Державний акт на землю
Товарний чек
Рішення суду
2. Права власника
Право володіння
Право користування