Українське цивільне право - Ромовська З.В. -
5. Націоналізація

Сторінки історії

Націоналізація, як зазначав В. Винниченко, стала динамітом, яким більшовики зірвали скелю капіталізму. Радянська націоналізація трактувалася як революційний засіб, спосіб економічного знищення експлуататорських класів, суть якої полягала у примусовому вилученні у них засобів та знарядь праці і передачі у власність пролетарської держави.

Предметом націоналізації були, насамперед, земля, банки, промислові підприємства, житловий фонд у містах. Будинки в сільській місцевості підлягали націоналізації в порядку розкуркулення, конфіскації майна у буржуазії або заняття будинку державною чи громадською установою.

Актом націоналізації будинку вважалося фактичне, без договору, зайняття будівлі державною чи партійною установою, культурно-просвітницькою організацією до 24 серпня 1922 р., навіть якщо у ній продовжував мешкати попередній власник. Те саме стосувалося рухомого майна, що перебувало у фактичному володінні цих організацій. Тому позови колишніх власників про повернення їм цього майна чи про визнання за ними будь-яких прав щодо нього не підлягали задоволенню. Закони про націоналізацію виключали можливість будь-яких спорів між державою та громадянами про право власності на це майно.

За декретом РНК УССР "Про меблі" від 23 грудня 1926 р., меблі, що належали колишнім власникам націоналізованих будинків, які залишилися у них, також підлягали націоналізації.

На підставі цих документів можна дійти висновку, що предметом націоналізації були не лише засоби виробництва і житловий фонд, як прийнято вважати.

Однак у зв'язку з тим, що утримання житлових будинків вимагало чималих коштів, було взято курс на їх денаціоналізацію. Предметом денаціоналізації було "будинковолодіння" (не лише житловий будинок, а й господарські споруди). Відповідно до політики радянської влади, майно поверталося у власність не лише заради забезпечення житлом, а з метою "збереження та відновлення житлової площі", тобто денаціоналізація не означала обов'язкового відновлення прав попередніх власників. З цього випливало таке:

1) якщо особа своєю працею або коштами істотно відремонтувала чуже майно, то її правам за трудовим принципом віддавалася перевага перед правами документальних власників;

2) у разі конкуренції прав власника і володільця, до якого майно перейшло за волею власника, перевага надавалася тому із них, у чиїх руках воно буде використовуватися більш раціонально, і хто не лише збереже його від знищення, а й зробить відповідні поліпшення;

3) у разі денаціоналізації претензії третіх осіб про їхні "кращі" права на майно не підлягали розгляду.

Право власності на денаціоналізоване майно виникало не з моменту набрання чинності рішенням суду, а з моменту видання акта денаціоналізації (карти володіння). Акт про денаціоналізацію посвідчував речові права зазначеної у ньому особи і міг бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Народний комісаріат юстиції націлював суди на те, що їхнім найпершим завданням є якнайшвидше закріплення права на будинковолодіння за певними особами чи їх об'єднаннями.

Сучасність

У статті 1 Закону України "Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність" від 20 грудня 1991 р. було зазначено таке: "Передане або те, що має бути передане на баланс Верховної Ради України, Верховної Ради Кримської АРСР та місцевих Рад народних депутатів відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р. "Про заборону діяльності Компартії України" майно партійних комітетів Компартії України, КПРС, в тому числі підприємства та організації, що належать Компартії України, її кошти, паї, акції, інші цінні папери та майнові права, де б вони не знаходились, обертаються у загальнодержавну (республіканську) власність і власність відповідних адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Усе майно КПРС і майно Компартії України, а також майно партійних комітетів Компартії України у м. Києві належать до загальнодержавної (республіканської) власності. Майно, передане на баланс Верховної Ради Кримської АРСР, місцевих Рад народних депутатів, крім міста Києва, є власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)".

Цей Закон, прийнятий за результатами роботи спеціальної комісії Верховної Ради України, був першим прикладом застосування націоналізації в Україні. Йому передував Указ Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 р. "Про заборону діяльності Комуністичної партії України".

У чинному вже на той час Законі України "Про власність" терміну "націоналізація" не було. Проте у частині 4 статті 48 було зазначено, що у разі прийняття законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові завдані збитки. Оскільки власника партійного майна не було, вимагати грошового відшкодування було нікому. Зрештою, право на відшкодування надавалося тому власникові, хто набув майно законно, чого про комуністичну партію сказати було дуже важко.

Рішенням Конституційного Суду України від 27 грудня 2001 р. названий Указ Президії Верховної Ради України був визнаний неконституційним. Однак чинна на той час компартія України не була визнана правонаступником КПРС, а отже, жодних претензій до держави Україна пред'явити не могла.

Фондом державного майна України в останні роки все частіше пред'являються вимоги про визнання за державою права власності на майно, що належало ВЛКСМ та їхнім місцевим осередкам. Однак в Україні не було прийнято жодного законодавчого акта щодо націоналізації майна ВЛКСМ та інших загальносоюзних громадських організацій. Статути цих організацій дозволяли їм створювати підприємства та передавати їм частину комсомольського майна. Крім того, при вирішенні таких спорів не може залишатися поза увагою питання застосування позовної давності.

У статті 55 Закону України "Про власність" допускалося, окрім реквізиції та конфіскації, у випадках, визначених законом, оплатне вилучення майна власника за рішення суду чи іншого компетентного органу. Яка юридична сутність такого вилучення?

Можна стверджувати, що йшлося про завуальовану націоналізацію, оскільки таке вилучення не пов'язувалося ні з обставинами надзвичайного характеру, ні з учиненням злочину чи іншого правопорушення.

Згідно із частиною 2 статті 346 ЦК, право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом. Отже, можливість націоналізації як примусового акту принципово не виключається. Але, на відміну від "соціалістичної" безоплатної націоналізації, в нинішніх умовах вона може бути лише оплатною. Об'єктом націоналізації може бути не лише певний вид майна від кожного із власників, хто ним володіє (землі сільськогосподарського призначення, металургійна галузь промисловості), а й майно певної юридичної особи. Така вибіркова націоналізація - непоодинокий випадок у світовій історії (наприклад, націоналізація Суецького каналу).

Чи може проводитися націоналізація за постановою Кабінету Міністрів України? Вище зазначена норма, а також положення частин 2, 4 статті 4 ЦК, в яких проведено чітке розмежування закону і підзаконного акта, дають підставу для заперечної відповіді: ні, лише за законом.

Проте не можна виключати схеми добровільного передання у власність держави активів банкрутуючої приватної юридичної особи (наприклад, банку) разом з її договірними чи податковими зобов'язаннями. Але це - не націоналізація.

Сторінки історії
Сучасність
ГЛАВА 9. ОХОРОНА І ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
1. Охорона права власності
Охорона від зазіхань
Сучасна ситуація
Злочини проти власності
Рейдерство
2. Захист права власності
1. Загальні зауваги