Українське цивільне право - Ромовська З.В. -
2. Визнання права власності

Потреба у визнанні права власності може виникнути за різних обставин.

Найперше,-у разі відсутності чи втрати правовстановлюючого документа.

Господарське товариство купило у селянського фермерського господарства господарські будівлі (на той момент закон не вимагав нотаріального посвідчення договорів між юридичними особами). Зміна власника була відображена у документах бюро технічної інвентаризації. Однак господарське товариство втратило оригінал договору (має лише його ксерокопію), а тому не може продати цього об'єкта.

У цій ситуації справу слід розглядати в порядку позовного провадження. Відповідачем має бути колишній продавець. Він, очевидно, визнає позов, адже протягом тривалого часу не оспорював договору. На ці вимоги не може застосовуватися позовна давність.

Подружжям Т. протягом восьми років надавали Ю. матеріальну допомогу, доглядали, хазяйнували на її земельній ділянці. Після смерті Ю. подружжя Т. звернулося до суду з позовом про визнання на ними права власності на житловий будинок. Судом було встановлено, що Ю. та подружжя Т. спільно проживали, останні надавали їй допомогу. Однак не було встановлено, що Ю. ухилялася від нотаріального посвідчення договору довічного утримання. Проте лише за такої умови, відповідно до статті 220 ЦК, суд міг би визнати цей договір дійсним.

Оскільки встановлена законом процедура укладення договору довічного утримання не була дотримана сторонами, не можна вести мову про перехід до позивачів права власності на житловий будинок. Проте останні матимуть право вимагати від спадкоємця відшкодування витрат на утримання та догляд Ю.

У разі недотримання вимоги про нотаріальне посвідчення договору заінтересована особа має право звернутися з позовом не про визнання права власності, а про визнання договору дійсним.

Поширеними є спірні ситуації, пов'язані зі спільною участю кількох осіб у створенні чи придбанні речі, наприклад:

- син своєю працею та коштами допомагав батькам споруджувати будинок;

- мати дружини звільнилася з роботи і два роки готувала їжу майстрам - будівельникам;

- батьки дали синові гроші на придбання будівельних матеріалів.

Судова практика віддавна твердо стоїть на тому, що сприяння забудовникові з боку членів сім'ї та родичів у спорудженні будинку не може бути достатньою підставою для задоволення їхніх вимог про визнання права власності на частину будинку. Такі вимоги можуть задовольнятися лише тоді, коли між цими особами і забудовником була домовленість про виникнення спільної власності на будинок, і саме з цією метою вони вкладали свою працю і кошти у спорудження житлового будинку.

Такий самий результат настане у разі, коли один із членів сім'ї надав свої кошти для купівлі житлового будинку.

Ш. Л. після реєстрації шлюбу з М. Л. передала його батькам частину коштів, необхідних для купівлі будинку, які належали їй до шлюбу. Оскільки невдовзі між ними почали виникати конфлікти, Ш.Л. звернулася до суду з позовом про визнання її співвласницею будинку. Суд вимогу Ш.Л. задовольнив.

Скасовуючи це рішення, апеляційний суд зазначив, що позивачка не довела, що внесення нею частини коштів супроводжувалося домовленістю між нею та батьками М. Л. про виникнення спільної власності на будинок. Оскільки батьки М. Л. визнали факт одержання грошей від невістки, відносини між Ш.Л. та батьками М.Л. суд кваліфікував як позику, повернення якої Ш.Л. має право вимагати. Юридична кваліфікація ситуації кардинально змінилася б, якби Ш.Л. передала цю суму своєму чоловікові.

Хоча у частині 2 статті 60 СК закріплена презумпція спільної сумісної власності подружжя на майно, придбане за час шлюбу, реєстрація права власності на нерухомість на ім'я одного з подружжя містить потенційну загрозу для другого. Для запобігання можливим негативним наслідкам нерідко один із подружжя звертається до суду з позовом про визнання майна об'єктом права спільної сумісної власності. Тобто, у цій ситуації порушення права ще не відбулося, але воно є реально можливим, наприклад, у зв'язку з погіршенням відносин між ними. Один із подружжя діє тут, як кажуть, на випередження. Місія суду полягатиме у цьому разі у визнанні права, яке в одного з подружжя реально (в силу презумпції) існує, але свідоцтвом про право власності не підтверджене.

Якщо цього не зробити, одного зі співвласників можуть спіткати неприємності.

С P. та P. М. збудували будинок за час шлюбу, але документи про право власності були оформлені на дружину - P. М. Після чергового непорозуміння С.Р. відмовився впускати її в будинок. P. М. звернулася до суду з позовом про визнання її права власності на половину будинку і про вселення.

Позовна вимога P.M. сформульована неправильно. Оскільки свідоцтво про право власності видане на її ім'я, колишній чоловік не маг щонайменшої юридичної можливості не визнавати її право. С. І. може, звичайно, усно чи письмово заперечувати її право на будинок, але доти, доки в Єдиному державному реєстрі прав на нерухомість власником будинку значитиметься P. M., її вимога про визнання за нею права власності не відповідає конкретній ситуації, є передчасною.

К. П. та Л. П. протягом тривалого часу працювали у США, на зароблені кошти купили в Україні кілька будинків та земельних ділянок, але в усіх договорах набувачем значився К. П. Після повернення К. П. в Україну він продав усю нерухомість, щоразу письмово заявляючи нотаріусам, котрі посвідчували договори, що у шлюбі ніколи не перебував і не перебуває.

Л. П. повірила чоловікові, а він виявився негідним такої довіри. Інтереси Л. П. будуть, безперечно, захищені, але на це доведеться затратити час та гроші. Задля уникнення таких та інших небажаних ситуацій запроваджено Єдиний державний реєстр актів цивільного стану, завдяки чому нотаріусові неважко буде перевірити перебування особи у шлюбі.

Для унеможливлення подібного ошуканства слід піклуватися про свої інтереси заздалегідь, наполягаючи на поіменній документарній фіксації кожного із співвласників. Це буде не лише засобом стабілізації відносин між співвласниками, особливо якщо вони є членами сім'ї чи родичами, а й оберегом від психологічних стресів, адже відносини власності, як і всі інші, люблять чіткість, упевненість і спокій.

Колективне підприємство "Санаторій "Перлина Карпат" звернулося до Чинадіївської селищної ради з позовом про визнання за ним права власності на майновий комплекс санаторію. Позов було зумовлено тим, що сесія ради прийняла рішення про визнання цілісного майнового комплексу санаторію нерухомим майном, власник якого невідомий. До участі у справі було залучено Фонд державного майна України як третю особу, яка заявила самостійні вимоги про визнання права власності держави на 30, 76 % майна санаторію. У позові було відмовлено на тій підставі, що ні санаторій, ні ФДМУ не довели свого права власності. Львівський апеляційний господарський суд залишив це рішення без змін на тих самих підставах. І санаторій, і ФДМУ подали касаційні скарги.

Судами було встановлено, що міжколгоспний санаторій будувався за рахунок пайових внесків колгоспів. Санаторій було прийнято в експлуатацію в листопаді 1988р. Однак в матеріалах справи немає доказів про передання с/г підприємствами своєї частки в майні міжколгоспного санаторію, створеного у 1989р., санаторію, створеному у 1997р., тому колективне підприємство "Санаторій "Перлина Карпат" не може вважатися їхнім правонаступником. Суди вважали також, що перебування майна на балансі позивача не є доказом права власності, що баланс підприємства є формою бухгалтерського обліку, він визначає склад і вартість майна, але не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства. ФДМУ не довів участі держави у будівництві санаторію. На цих підставах колегія суддів Вищого господарського суду України касаційні скарги "залишила без задоволення".

Іншу позицію у цій справі зайняла Судова палата у господарських справах Верховного Суду України: "Господарськими судами не встановлено обставин, які б свідчили про обмеження правомочності санаторію у здійсненні розпорядження спірним майном. Водночас право володіння, користування та розпорядження майном є основними складовими права власності, оскільки, згідно із приписами ст. 317 ЦК, ст. 134 ГК, власникові належать права володіння, користування та розпорядження майном". Ці слова були подані як заголовок інформації про цю справу. Усі супові рішенні у справі були скасовані, справа передана на новий розгляд до суду першої інстанції300, оскільки суди не взяли до уваги зокрема того, що у статуті санаторію було зазначено, що санаторій володіє, користується і розпоряджається майном, яке перебуває на його балансі, а також того, що спірне майно розташоване на земельній ділянці, якою санаторій володіє правомірно.

Не заперечуючи вагомості інших підстав для такого вирішення спору, з наведеними вище аргументами погодитися важко: включення до балансу юридичної особи певного майна не є незаперечним доказом законності заволодіння ним; положення статуту юридичної особи, у якому зазначено, що вона має право володіння, користування та розпорядження майном, що задокументоване у її балансі, не є достатнім для того, щоб вважати її власником цього майна.

За відсутності доказів законності набуття права власності немає сенсу доводити наявність обмежень у розпорядженні цим майном.

Фактичне володіння, користування і розпорядження особою чужим чи нічийним майном не є достатнім доказом наявності у неї права власності.

21 жовтня 2003 р. А. видав посвідчене нотаріусом доручення строком на три роки на ім'я С яким уповноважував її укласти договір купівлі-продажу належного йому автомобіля. ¡9 липня 2005р. А. помер. 7 лютого його дочка Ж. отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом, згідно з яким успадкувала майно А., зокрема й автомобіль. Незабаром П. звернулася до суду з позовом до С. та Ж. про визнання дійсним договору купівлі-продажу автомобіля, укладеного між нею та С, про визнання за нею права власності на автомобіль і про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Свої позовні вимоги П. обґрунтовувала тим, що 21 травня 2005 р. вона уклала з С. усний договір, за яким передала С. 30 тис. грн. і отримала від неї автомобіль із документами та ключами. С. просила задовольнити її вимоги на підставі статті 220ЦК, оскільки усний договір між нею та С. було виконано.

Рішенням Артемівського районного суду м. Луганська позов було задоволено. Ухвалою апеляційного суду Луганської області воно було залишено в силі. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Ж. задовольнила, усі попередні судові рішення скасувала і ухвалила нове рішення, яким у задоволенні позову відмовила.

Цей остаточний вердикт мав таке обґрунтування: суд не звернув уваги на те, що, згідно зі статтею 220 ЦК, суд може визнати дійсним лише той договір, який за законом підлягав нотаріальному посвідченню, але сторони уклали його без додержання цієї форми і одна зі сторін виконала його повністю або частково, а друга - ухиляється від нотаріального посвідчення укладеного договору. Для договорів про купівлю-продаж автомобіля таке посвідчення не є обов'язковим.

Ця судова історія дає підставу для роздумів і з'ясування кількох проблем. Насамперед, вона викликає сумнів щодо того, які насправді юридичні відносини існували між А. та С. Життєва практика засвідчує, що довіреністю на такий тривалий строк дуже часто прикривається договір купівлі-продажу автомобіля.

У рішенні суду немає інформації про те, що С. передала А. кошти, отримані нею від П., тобто про виконання С. свого обов'язку перед довірителем.

Отже, не варто фактичну передачу права власності юридично оформляти довіреністю "з правом розпорядження річчю", бо можна залишитися без речі, адже у разі можливого скасування довіреності чи смерті довірителя річ може бути витребувана.

Рішенням Одеської обласної ради будівля, збудована в 1903 р. за проектом архітектора А. Бернардацці та розташована в м. Одесі по вул. Пушкінська, 10, дістала статус нам ятки містобудування та архітектури місцевого значення. Рішенням Одеської обласної ради затверджено перелік об'єктів спільної власності територіальних громад області, до яких включено спірний об'єкт.

Рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради було доручено БТІ провести технічну інвентаризацію та реєстрацію об'єктів нерухомості, оформити та видати свідоцтва про право власності на об'єкти комунальної власності, зазначені в додатку до рішення, серед яких значився і цей будинок. Одеська обласна рада звернулася до суду з позовом про визнання права власності на нього.

Судом апеляційної інстанції позов було задоволено. Суд касаційної інстанції відхилив доводи відповідача про те, що позивач не може бути суб'єктом права власності, оскільки чинна на той час редакція Закону України "Про власність" передбачала, що суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів (ч. 2 ст. 32). Отже, позивач міг набувати майно у власність і набув його відповідно до цього Закону та зазначеного рішення.

Обласна рада, діючи в межах своїх повноважень, залишила спірне майно у комунальній власності області, не передавши його до комунальної власності міста Одеса.

О. Р, представник своєї малолітньої дочки Н. Р. звернулася до суду з позовом про визнання за нею права власності на 1/2 будинку, придбаного її батьком, колишнім чоловіком О. Р. за особисті кошти, але в період шлюбу.

Суд у позові відмовив на тій підставі, що дитина не може стати співвласником майна батька лише тому, що походить від нього.

М. О. звернувся до третейського суду з позовом до Н. В. про визнання права власності на будинок. Було встановлено, що власниця будинку Н. Т. одержала від М.О. 15 тис. грн., видавши йому розписку, у якій було зазначено, що ці гроші вона взяла "в рахунок переоформлення свого будинку на М. О.". Проте Н. Т. раптово померла. Н. В. як спадкоємець позову не визнала. Третейський суд визнав М. О. власником будинку, зіславшись на статті 328, 392 ЦК, а також на ряд норм книги "Спадкове право".

Це рішення може шокувати навіть юриста-початківця. Насамперед, про набуття права власності тут не можна вести мову. Та і стаття 392 ЦК, яка закріпила право власника на захист свого права власності, до цієї справи також не має стосунку, адже власником будинку М. О. не став.

До спадкоємця переходять борги спадкодавця, тобто до Н. В. перейшов обов'язок виплатити М.О. 15 тис. грн. Згадану розписку не можна трактувати як попередній договір, оскільки останній щодо нерухомості має бути нотаріально посвідчений, та й істотні умови договору, зокрема ціна, у ній чітко не визначені.

Навіть якби попередній договір був укладений відповідно до вимог статті 635 ЦК, жодну зі сторін не можна силоміць привести до нотаріуса, як і не можна вимагати судового вердикту про спонукання до укладення основного договору чи про визнання договору укладеним.

Випадки, коли третейські суди постановляли такі ж шокуючі рішення щодо визнання права власності на нерухомість, непоодинокі.

Службовими перевірками роботи окремих суддів та судів неодноразово виявлялися такі ж рішення щодо земельних ділянок, які набирали "законної сили", оскільки відповідачі (здебільшого представники органів місцевого самоврядування) визнавали позови і отже, справа не переглядалася апеляційним судом. У таких ситуаціях справедливість опиняється в руках прокурора, який, згідно із частиною 4 статті 46 ЦПК, має право знайомитися з матеріалами справи в суді з метою вирішення питання про подання апеляційної чи касаційної скарги. А якщо не подасть? Тоді це зробити більше нікому.

Очевидно, що відмова від перевірки судових рішень в порядку нагляду була в Україні передчасною.

Непоодинокими є спори, зумовлені невиконанням інвестиційних договорів

Л. уклала з TOB "Київ-Донбас" інвестиційний договір, за яким компанія мала передати їй в експлуатацію квартиру за обумовлену ціну.

В одному із пунктів договору було зазначено, що у разі прострочення (понад 10 днів) щомісячних платежів компанія має право ініціювати розірвання договору.

Л. прострочила платіж, однак компанія прийняла прострочений і всі наступні платежі, підписала акт, яким засвідчувалося, що Л. заборгованості перед компанією не має. Будинок був прийнятий в експлуатацію. Компанія підписала акт прийому-передачі квартири Л. Незважаючи на це, компанія після спливу 9 місяців направила Л. листа про одностороннє розірвання з нею договору. Л. звернулася до суду з позовом про визнання права власності на квартиру.

Одностороннє розірвання договору можливе лише тоді, коли це передбачено законом або договором. Одностороння відмова від договору вважається способом самозахисту, оперативною санкцією. У компанії, відповідно до договору, виникло право "ініціювати" розірвання договору. Проте вона не скористалася цією можливістю. Прийняття простроченого та наступних платежів засвідчило "кредиторську амністію", тобто своєрідне прощення кредитором прострочення боржника. До того ж підписання акта прийому-передачі стало завершальним акордом такого прощення.

Отже, компанія не використала свого права відмовитися від договору. Після підписання документів, які засвідчили припинення договірних зобов'язань між сторонами у зв'язку з їх виконанням, заявляти про односторонню відмову від договору запізно.

У судовій практиці виникло цікаве питання щодо можливості скасування рішення суду на тій підставі, що суд задовольнив вимогу позивача про визнання права власності, хоча його порушене право підлягало захисту за допомогою іншого способу. У цьому контексті заслуговує підтримки позиція тих судів, які вважають неприпустимими "дебати" між судами різних рівнів щодо правильності застосування певної норми Цивільного кодексу, якщо справа по суті вирішена справедливо.

У судовій практиці утверджується думка про те, що стаття закону, обрана позивачем як юридична підстава його вимоги про захист, не може бути змінена судом, оскільки це наче означає вихід за межі його позовних вимог.

З цим не можна погодитися. Найперше, тому, що позивач може посилатися на певну норму закону без достатньої підстави (закон не зобов'язує позивача знати цивільне право, та і позиція адвоката чи навіть суду може бути помилковою). Обрану позивачем норму закону, за допомогою якої він просить захистити своє право, не можна вважати елементом змісту позовної вимоги. Відступлення від вимоги позивача буде тоді, коли він просить, наприклад, повернути річ у натурі, а суд присуджує йому вартість речі.

3. Припинення дії, яка порушує право власності
Звільнення з-під арешту
4. Відновлення права володіння
Кодекс 1922 р.
Кодекс 1963 р.
Закон 1991 р.
Кодекс 2003 р.
Поняття віндикації
Предмет віндикації
Сфера дії права на витребування