Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Форми та способи захисту цивільних прав та інтересів

ЦК України в ст. 16 надає право кожній особі звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а також визначає орієнтовний перелік способів судового захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до Закону України "Про судоустрій України" правосуддя в Україні здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального та конституційного судочинства Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Цим же Законом передбачається принцип гарантування усім суб'єктам правовідносин захисту їхніх прав, свобод та законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону (ст. 6 Закону). Також передбачається неможливість позбавлення суб'єктів права на розгляд їхніх справ у суді, до підсудності якого вони віднесені. Причому правом на судовий захист наділяються не лише громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, а й іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи.

Необхідно враховувати, що за згодою сторін цивільні та господарські спори можуть розглядатися судами, які не є органами правосуддя. Так, Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р. визначено правові засади діяльності міжнародного комерційного арбітражу. До цього Закону додані як додатки Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті України. 11 травня 2004 р. прийнято Закон України "Про третейські суди", згідно з яким завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін третейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст. 3). Такі суди хоч і не входять у систему правосуддя, але можуть вважатися юрисдикційними органами захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Важливим є застереження в ст. 17 ЦП К України 2004 р. про те, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

За захистом своїх прав і свобод особа може також звертатися за відповідних умов до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій. Нині найпоширенішим є захист Європейським судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 p.).

Щодо кола осіб, які вправі звертатися до суду за захистом свого порушеного права чи інтересу, то воно визначається процесуальним законодавством і залежить від форми правосуддя.

Так, правом на звернення до суду з цивільних справ відповідно до ЦПК України 1963 р. (втратив чинність) були наділені самі особи, право яких порушене, а також прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, інші фізичні та юридичні особи (статті 5, 121 ЦПК 1963 р.). За статтями 3 і 45 ЦПК 2004 р. таким правом наділені особи, право яких порушене, їхні представники, Уповноважений ВРУ з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування.

Законодавством України визначається судова юрисдикція (підвідомчість) та підсудність цивільних справ. Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Водночас держава надає можливість здійснювати захист порушених прав деяким адміністративним та іншим спеціально створеним органам. Порушені права можуть захищатися в порядку не лише цивільного, а й господарського, кримінального, адміністративного судочинства. У зв'язку з цим важливо визначити цивільну юрисдикцію розгляду судами справ, під якою необхідно розуміти законодавчо визначену компетенцію суду вирішувати конкретну цивільну справу в порядку цивільного судочинства. Така компетенція судів щодо розгляду цивільних справ передбачена в ст. 15 ЦПК, згідно з якою суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Перераховані справи розглядаються в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Виходячи зі змісту ст. 15 ЦПК, Закону "Про судоустрій України", інших законів можна дійти висновку, що, за загальним правилом, не підлягають розгляду судами справи, які виникають з публічних, господарських, адміністративних та деяких інших правовідносин.

У багатьох випадках компетенція (юрисдикція) судів щодо розгляду певних категорій цивільних справ визначається нормами матеріального права, якими врегульовані спірні відносини. Стаття 16 Цивільного кодексу України встановлює загальне правило про захист прав та інтересів судом. Крім того, в ЦК України міститься низка статей, якими передбачаються конкретні види спорів, що мають розглядатись у судовому порядку (наприклад, статті 215, 216, 218, 219, 220, 221, 222). Такі спори мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, за винятком тих спорів, які підпадають під дію господарського судочинства.

Необхідно враховувати, що значна частина спорів між сторонами договорів, які підпадають також під дію Господарського кодексу України, розглядається в порядку господарського судочинства за правилами Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 1 ГПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Відповідно до змін, внесених Законом України від 15 грудня 2006 р. № 483-У до ст. 12 ГПК України, господарським судам стали підвідомчі усі справи, що виникають з корпоративних відносин незалежно від їх суб'єктивного складу (юридичні чи фізичні особи як учасники корпоративних відносин. З огляду на складність корпоративних спорів президія Вищого господарського суду України прийняла Рекомендації "Про практику застосування законодавства у розгляді справ,- що виникають з корпоративних відносин" від 28 грудня 2007 р.1, а Верховний Суд України - постанову Пленуму "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24 жовтня 2008 р.

Господарські суди розглядають підвідомчі їм справи. їм підвідомчі відповідно до ст. 12 ГПК, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав (за винятками, передбаченими законом), справи про банкрутство. ГПК також дозволяє сторонам передати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів укладання, зміни, розірвання та виконання господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Усі справи, підвідомчі господарським судам, розглядаються у першій інстанції місцевими господарськими судами.

ГПК передбачає можливість досудового врегулювання господарських спорів, спрямованого на більш швидке та ефективне відновлення порушених прав та законних інтересів суб'єктів господарських відносин. Заходи досудового врегулювання господарського спору сторони застосовують за домовленістю між собою або відповідно до вимог законодавства щодо окремих видів спорів. Порядок досудового врегулювання господарського спору визначається ЦПК (статті 6-11), якщо інший порядок не встановлено законодавством України. Основним є претензійний порядок досудового врегулювання господарського спору, згідно з яким підприємства чи організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією, яка, за загальним правилом, розглядається в місячний строк з дня одержання претензії.

Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності встановлено також Господарським кодексом України, згідно зі ст. 222 якого у разі необхідного відшкодування збитків або застосування інших санкцій учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією (якщо інше не встановлено законом), яка розглядається в місячний строк з дня її одержання. Обґрунтовані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольнити, він також повинен повідомити письмово заявника претензії про результати її розгляду.

Як правило, пред'явлення претензії не є обов'язком сторони, за окремими винятками. Наприклад, згідно зі ст. 925 ЦК України до пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, є обов'язковим пред'явлення йому претензії.

ГПК визначає склад учасників судового процесу, їх права та обов'язки, порядок розгляду господарських спорів тощо.

Учасниками судового процесу, за правилами господарського судочинства, є сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК (ст. 18). Учасниками можуть бути також посадові особи та інші працівники підприємств, установ, державних органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти.

У ст. 16 ЦК норма ч. 1 надає право кожній особі на звернення до суду за захистом свого особистого права та інтересу, але не конкретизує, вичерпний чи орієнтовний перелік таких осіб. Не вирішують повною мірою цієї проблеми ні ЦПК, ні ГПК України. Очевидно в такій редакції наведені норми мають носити універсальний характер, оскільки вони розраховані на захист усіх цивільних прав, що випливають як з абсолютних, так і з відносних правовідносин. Загальновизнано в цивілістичній науці, що зобов'язальні правовідносини, у тому числі договірні, є відносними правовідносинами, в яких визначені конкретні суб'єкти. В договірних відносинах ними є сторони - кредитор і боржник. Тому захист порушеного права, що ґрунтується на договірних правовідносинах, має здійснюватися, за загальним правилом, шляхом звернення до суду однієї сторони (її представника) з відповідними вимогами до іншої сторони. Тобто, наприклад, лише покупець має право вимагати від продавця передачі оплаченого, але не переданого відповідно до договору купівлі-продажу товару. Однак з цього загального правила в чинному законодавстві передбачаються певні нечисленні винятки. Так, відповідно до ст. 727 ЦК, якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування. За ст. 755 ЦК може бути розірваний за рішенням суду договір довічного утримання на вимогу відчужувача або третьої особи - на користь якої він був укладений у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини. Фактично мають право вимагати захисту своїх цивільних прав усі особи, до яких відповідно перейшли права та обов'язки сторони за договором в порядку правонаступництва.

У випадках, встановлених законом, зазначається у ст. З ЦПК, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним із таких органів є Прокуратура України, однією з функцій якої є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ст. 121 Конституції України). У ст. 45 ЦПК прямо закріплюється право прокурора звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів. Він може здійснювати представництво інтересів громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу. Відповідно до ст. 2 ГП К України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

На практиці досить часто дається неоднозначне тлумачення інтересів держави, у тому числі в сфері договірних відносин.

Наприклад, у липні 2006 р. заступник Генерального прокурора України подав до Господарського суду м. Києва позов в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України, HAK "Нафтогаз України" та дочірньої компанії "Газ України" HAK "Нафтогаз України" до TOB "Юридична фірма "Нафтогаз", TOB "Нафтогазенерго" та TOB "Анкодор-Інвест-Плюс" про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 17 березня 2004р. М 09/03 та стягнення з TOB "Нафто-газенерго" на користь дочірньої компанії "Газ України" HAK "Нафтогаз України" 3421669 грн 47 коп.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 19 липня 2006р. позов повернуто без розгляду.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2006 р. вищевказану ухвалу суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 18 січня 2007р. № 05-5-46/8142 постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2006р. залишено без змін, оскільки ухвала та постанови мотивовані тим, що прокурором подано позов не в інтересах держави, а в інтересах самостійного суб'єкта господарської діяльності.

Генеральний прокурор України звернувся до Верховного Суду України з касаційним поданням про скасування постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2007р. № 05-5-46/8142, постанови Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2006р., ухвали Господарського суду м. Києва від 19 липня 2006 р. та передачу справи до суду першої інстанції для розгляду позову по суті. Посилання зроблено на порушення та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність оскарженої постанови положенням Конституції України та виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах. Зокрема зазначено, що судовими інстанціями зроблено неправильний висновок, що прокурор може звернутися до суду за захистом інтересів держави лише у випадку, коли безпосередньо зачіпаються інтереси органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, тобто органу виконавчої влади або місцевого самоврядування, який і повинен бути єдиним позивачем у справі.

Ухвалою Верховного Суду України від 15 березня 2007р. порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2007 р. № 05-5-46/8142.

Заслухавши доповідача, представників сторін і Генеральної прокуратури України та перевіривши матеріали справи Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Касаційна інстанція, залишаючи без змін попередні судові рішення, послалась на те, що дочірня компанія "Газ України" HAK "Нафтогаз України" є самостійним господарюючим суб'єктом, управління господарською діяльністю здійснює через свої органи та посадових осіб у порядку, визначеному статтями 41-49 Закону України "Про господарські товариства", і не є органом державної влади чи органом місцевого самоврядування. Прокурором пред'явлено позов не в інтересах держави, а в інтересах самостійного суб'єкта господарської діяльності.

Висновки, зроблені касаційною інстанцією, не відповідають вимогам закону. Міністерство палива та енергетики України є центральним органом виконавчої влади, на який покладено функцію здійснення державної політики в галузі паливно-енергетичного комплексу.

Відповідно до пунктів 1, 5.2 статуту HAK "Нафтогаз України" засновником та єдиним акціонером цієї Компанії є держава в особі Кабінету Міністрів України. Державою надано HAK "Нафтогаз України" спеціальний дозвіл на транспортування та безперебійне постачання природного газу, який є стратегічною природною сировиною і має для України загальнодержавне значення.

Для здійснення цих функцій HAK "Нафтогаз України" створено дочірню компанію "Газ України", функціями якої є організація роботи, спрямованої на забезпечення надійного функціонування систем газопостачання та скрапленого газу.

Згідно з положеннями ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено функції представництва інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом.

Відповідно до ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду із заявою про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Статтею 36і даного Закону визначено підстави представництва прокурором інтересів держави, а саме: наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Відповідно до ст. 2 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Зазначені обставини не було враховано при розгляді даної справи.

Судова палата дійшла висновку, що у зв'язку з наведеним постанова Вищого господарського суду України від 18 січня 2007 р. № 05-5-46/8142, постанова Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2006р. і ухвала Господарського суду м. Києва від 19 липня 2006 р. підлягають скасуванню, а справа - передачі до суду першої інстанції для розгляду позовних вимог по суті'.

Що стосується представництва органами прокуратури інтересів громадянина в суді, то коло цих інтересів є надзвичайно широким і в законі їх зміст не визначається. Прокурор має право у кожному конкретному випадку визначати їх з метою порушення цивільної справи в суді. Це може бути викликано необхідністю захистити права малолітніх, недієздатних тощо.

Широким є коло осіб, які можуть звертатися до суду з позовами про визнання договорів (правочинів) недійсними. Так, відповідно до ч. З ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак інший підхід до вирішення цієї проблеми закріплено в ГК України, згідно зі ст. 207 якого господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересами держави і суспільства, може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним. Як видно, в останньому випадку встановлено звужене коло осіб, які мають право звертатися до суду про визнання господарського зобов'язання недійсним, що обмежує можливості захисту прав, порушених неправомірними правочинами. У разі необхідності особи, які не є сторонами неправомірного правочину, що є господарським договором, можуть звертатися до суду про визнання його недійсним на підставі ст. 215 ЦК України.

У ч. 2 ст. 16 ЦК визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів. Першим способом захисту, передбаченим ст. 16, є визнання права. Позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб'єктивного права особою. Такі позови можуть подаватися щодо визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст. 392 ЦК), щодо визнання права авторства на твір науки, літератури, мистецтва (статті 423, 432). Зазначений спосіб захисту, за загальним правилом, не пов'язаний з безпосереднім порушенням права особи. Проте цей позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад щодо вимог про захист права власності з віндикаційним, негаторним позовом або з позовом про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту.

Наступний спосіб захисту - про визнання правочину недійсним - застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити становище, що існувало до укладення правочину з порушенням умов його дійсності. Цей спосіб захисту безпосередньо регламентується статтями 215-236 ЦК. Метою звернення до суду з таким позовом є застосування наслідків його недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої укладенням такого правочину. З таким позовом вправі звертатися не лише самі сторони недійсного правочину, а й інші особи, наприклад, представники неповнолітніх, малолітніх дітей, обмежено дієздатних чи недієздатних осіб, а також інші зацікавлені особи.

Третій спосіб захисту цивільних прав - припинення дії, яка порушує право - пов'язаний зі вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на порушення права, належного особі. Так, зокрема, цей позов може подаватися у випадках, коли іншою особою чиняться перешкоди у здійсненні власником повноважень користування та розпорядження належним йому майном (негаторний позов - ст. 391 ЦК); у разі неправомірного використання об'єкта права інтелектуальної власності (статті 424, 432 ЦК).

Четвертий спосіб захисту - відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто для того, щоб подати цей позов, необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні права власності; про застосування наслідків недійсного правочину; про заборону використання твору без дозволу автора.

П'ятий спосіб захисту - примусове виконання обов'язку в натурі - застосовується у тих випадках, коли відповідач зобов'язаний був учинити певні дії щодо позивача, але відмовився або уникає можливості виконати свій обов'язок. Тобто цей засіб захисту застосовується за наявності зобов'язальних правовідносин між позивачем та відповідачем. Так, він може мати місце при невиконанні обов'язку сплатити кошти за виконану роботу (за договором підряду), передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування з обов'язком передати річ у майбутньому), виконати роботи чи надати послуги (за договорами про виконання робіт та надання послуг).

. Наступні способи захисту - зміна та припинення правовідношення - пов'язані з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовідношення у зв'язку з, наприклад, порушенням його однією із сторін (статті 651, 652 ЦК - для договірних зобов'язань). Зокрема ця вимога може проявлятися у позові про зміну вартості некомплектного товару чи товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу (статті 670, 684); розірвання договору у зв'язку з невиконанням або неналежним його виконанням другою стороною (статті 708,726, 755, 782, 783 ЦК та ін.).

Наступний спосіб захисту - відшкодування збитків - та інші способи відшкодування майнової шкоди можуть як застосовуватися самостійно, так і поєднуватися з іншими вимогами, наприклад з позовами про розірвання договору у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням його другою стороною, про примусове виконання обов'язку в натурі, про усунення перешкод у користуванні майном тощо. Підставою для застосування цього способу захисту є наявність заподіяної особі майнової шкоди. Більш детально підстави для застосування цього способу захисту регламентуються статтями 22, 623, 624 та главою 82 ЦК - "Загальні положення про відшкодування шкоди". Причому цей спосіб захисту може застосовуватися за порушення не лише позадоговірних (деліктних) зобов'язань, а й договірних. Так, зокрема, підстави для відшкодування заподіяної шкоди передбачені за порушення таких договірних зобов'язань, як: договір купівлі-продажу (ст. 661, п. З ст. 678, ст. 700), договір дарування (ст. 721), договір найму (статті 766, 768, 776, 780), договір підряду (статті 848-850, 852, 858) та ін.

Дев'ятий спосіб захисту - відшкодування моральної (немайнової шкоди) - пов'язаний з наявністю у особи моральних страждань, що виникли через неправомірні дії (бездіяльність) іншої особи та стали наслідком знищення чи пошкодження майна, заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті. Підставами для відшкодування моральної шкоди можуть слугувати: недобросовісне заявлення вимоги до суду про визнання особи недієздатною з наступною відмовою суду в задоволенні такої вимоги (ст. 39 ЦК), визнання недійсним правочину, укладеного особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, чи недієздатною за межами їх дієздатності (статті 225, 226 ЦК); порушення особистих немайнових прав фізичної особи (ст. 280 ЦК); прийняття неправомірних рішень, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 1167), заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті особи (ст. 1168).

Останній спосіб захисту цивільних прав, передбачений ст. 16 ЦК - визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб - характеризується чітко визначеним суб'єктом-заподіювачем шкоди" якими є відповідні державні органи чи їхні посадові і службові особи. Підставою для подачі такого позову слугують прийняття незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвело до заподіяння шкоди особі. Причому відповідно до статей 1173-1175 ЦК така шкода відшкодовується незалежно від вини цих органів (осіб).

Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, а тому суд може застосувати інші способи захисту. Вони можуть бути передбачені як договором, так і законом, у тому числі статтями ЦК, які регулюють окремі види договорів. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням права переважної купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Рішенням суду може бути скасовано державну реєстрацію суб'єкта господарювання у разі здійснення ним діяльності, що суперечить закону чи установчим документам, припинити його підприємницьку діяльність (статті 51, 247 ГК України). Зміст ст. 16 ЦК дає підстави вважати, що суд має право застосовувати лише ті способи захисту, які передбачені законом або договором.

Цивільне законодавство дозволяє сторонам договору та учасникам інших цивільних правовідносин застосовувати на власний розсуд позасудові способи захисту порушених прав та законних інтересів, у тому числі самозахист, який вперше знайшов безпосереднє закріплення в ст. 19 ЦК України. За цією статтею, особа має право на самозахист свого цивільного права, права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Важливим положенням у наведеній нормі є визнання самозахистом не лише захист власних цивільних прав, а й прав інших осіб. При цьому дане положення знайшло свій подальший розвиток у ст. 1158

ЦК, яка надає особі право на вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, якщо майновим інтересам останньої загрожує небезпека.

Самозахист має певні межі. Він передбачає застосування особою таких засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК). Ці засоби протидії не повинні також суперечити вимогам ст. 1169 ЦК про здійснення особою права на самозахист, у тому числі у стані необхідної оборони.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЦК способи самозахисту мають відповідати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Звідси можна зробити наступні висновки. По-перше, способи самозахисту повинні бути адекватними самому порушенню та вчиненим неправомірним діям, по-друге, співрозмірними з негативними наслідками, спричиненими порушенням, по-третє, способи самозахисту можуть проявлятися як у фактичних, так і юридичних діях.

Своєрідними способами самозахисту можна вважати так звані "оперативні санкції", які отримали досить детальне врегулювання в ГК України (статті 235- 237). Такими оперативно-господарськими санкціями є, зокрема: одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управленою стороною у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконане неналежним чином. Власне, подібні "оперативні санкції" передбачені і ЦК України. Так, згідно зі ст. 692 ЦК продавець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо покупець не оплатив товар. Кредитор має право притримати майно боржника, який не виконав свої обов'язки (статті 856, 874, 916 та ін.). При цьому необхідно визнати юридично необґрунтованим положення ГК в тій частині, яка передбачає застосування лише тих оперативно-господарських санкцій, застосування яких передбачено договором, оскільки такі санкції можуть застосовуватися також в силу прямих вказівок закону.

Підсумовуючи аналіз способів захисту цивільних прав та інтересів, необхідно зазначити, що, за загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу в потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов'язальних правовідносин. Тобто потерпіла особа не звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той засіб захисту, який відповідає, характеру порушення його права чи інтересу. Крім того, ст. 16 також допускає можливість встановлення способу захисту не лише судом, а й сторонами в договорі. Наприклад, за порушення умов договору про своєчасну оплату поставленого чи переданого товару інша сторона має право на відшкодування не лише збитків, а й неустойки, розмір якої передбачений договором між сторонами, і у разі відмови другої сторони від добровільного виконання цієї умови, потерпіла сторона має право на застосування такого способу захисту як відшкодування збитків та неустойки.

ЦК вперше передбачив широке коло випадків визнання правочинів не лише недійсними, а й дійсними (ч. З ст. 215, статті 218-224 ЦК). В ЦК УРСР щодо цього було лише одне застереження, згідно з яким, якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Особливої уваги надано в ч. З ст. 16 ЦК підставам для відмови суду в захисті порушеного права чи інтересу. Зокрема підставою для відмови суду в захисті порушеного права чи інтересу слугують: порушення прав інших осіб, заподіяння шкоди довкіллю або культурній спадщині при здійсненні особою своїх цивільних прав (ч. 2 ст. 13 ЦК); вчинення дій особою з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах (ч. З ст. 13 ЦК); недотримання особою моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13 ЦК); використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції (ч. 5 ст. 13 ЦК).

3. Поняття збитків та обсяг їх відшкодування у цивільному праві
4. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту цивільних прав
5. Цивільно-правова відповідальність як спосіб захисту цивільних прав та інтересів
Глава 9. Об'єкти цивільних прав
1. Поняття об'єкта цивільних прав
2. Речі. Майно
Поняття речі
Нерухомі та рухомі речі
Державна реєстрація прав на нерухомість
Речі подільні та неподільні
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru