Цивільне право України - Харитонов Є.О. -
3. Зміст цивільного правовідношення

Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризований з 2 позицій - соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Тому змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, котре існує між приватними особами і урегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення - це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх іменують "суб'єктивними цивільними правами і обов'язками".

Можна припустити, що достатньо традиційний термін "суб'єктивне право" вживається, швидше, для того, щоб наголосити на відмінності останнього від "об'єктивного права" або "права у об'єктивному сенсі", котре (теж достатньо традиційно) входило до термінологічного інструментарію правознавців, ніж з метою точної характеристики поняття права, що належить певній особі.

У зв'язку з цим можна дійти висновку, що таке акцентування уваги на "суб'єктивності" або "об'єктивності" права поступово має втрачати сенс, оскільки вже з самого контексту відповідних відносин цілком зрозуміло, чи йдеться про право окремої особи на певну поведінку, чи про сукупність норм та правил поведінки, що встановлені для певної категорії осіб. Скажімо, якщо йдеться про "право посадової особи видавати акти управління", то уточнення "суб'єктивне право посадової особи" тут зайве, оскільки, власне, з формулювання ясно, що мається на увазі саме повноваження, яке надане посадовцю для виконання його службових функцій.

Тому здається більш виправданим наголошування на відмінностях "суб'єктивного" та "об'єктивного" права у загальнотеоретичних дослідженнях, де зазначені правові категорії виступають або можуть виступати самостійним об'єктом (предметом) наукових досліджень.

Коли ж це поняття вживається стосовно окремих галузей права, то більш важливо акцентувати увагу на тому, у якій сфері (галузі) складаються певні відносини (власне, якими є ці відносини - цивільними, адміністративними тощо).

Крім того, з врахуванням тієї обставини, що деякі права та обов'язки можуть ґрунтуватися не на "юридичному", а на природному праві (або передусім, на природному, а вже на його основі - на "юридичному" праві) доцільним здається уточнення, чи йдеться про право, що взагалі природно властиве людині, чи про право юридичне (закріплене або встановлене відповідними нормами законодавства).

Наприклад, право людини на життя за своєю суттю є природним правом. Саме на цій основі воно також закріплене в низці законодавчих актів, виданих державою, а відтак, набуло якості права юридичного, можливість реалізації чи захисту котрого вже гарантується засобами публічно-правового характеру.

Встановлення правовими нормами або визнання ними існування взаємопов'язаних прав та обов'язків між окремими суб'єктами, тягне перетворення "звичайних" суспільних відносин на відносини правові, в межах яких юридичному праву однієї сторони кореспондує юридичний обов'язок іншої і навпаки.

З врахуванням викладеного цивільне (суб'єктивне) право визначається як міра можливої поведінки уповноваженого суб'єкта, що забезпечується юридичними обов'язками інших учасників цивільних відносин і слугує для задоволення його інтересів.

Різними школами права неоднаково тлумачаться поняття та правова природа суб'єктивних прав. Так, з точки зору школи природного права, визнання та закріплення суб'єктивних прав мали джерелом суть самої людини. Деякі з них були виголошені невід'ємними та священними в період Французької революції та під час набуття незалежності Сполученими Штатами Америки. Можливо, саме тому послідовниками класичної теорії природного права створено велику кількість праць, де вони, як і позитивісти, піддали критиці теорію суб'єктивного права.

Цивільне суб'єктивне право є досить складним явищем, котре має свою структуру, може поділятися на частини, складатися з повноважень (правомочностей), тобто окремих юридичних можливостей, що становлять разом міру дозволеної поведінки особи.

До суб'єктивного права, як правило, входять три правомочності.

1) право вимагати від іншої особи виконання обов'язку, тобто право на "чужі" дії;

2) право на "свої" позитивні дії, тобто, можливість власної юридично значущої активної поведінки, в тому числі користування певними соціальними благами;

3) право вимагати захисту - можливість привести в дію апарат примусу щодо зобов'язаної особи.

Деякими авторами пропонується виокремлення ще й четвертої правомочності у складі суб'єктивного права - можливості користуватися на підставі цього права певним соціальним благом (М. Матузов). Втім, необхідності в цьому немає, оскільки вона охоплюється іншими зазначеними правомочностями.

Стосовно значення волі учасників для виникнення та існування їх прав у правовідносинах склалося два основних підходи. Перший з них - природно-правовий - ґрунтується на визнанні природних, не відчужуваних прав особистості, котрі не створюються, а лише визнаються і підтверджуються нормами позитивного законодавства. Другий (так звана вольова теорія) виник як протилежність природно-правовій доктрині. Вона має підґрунтям ідеалістичну філософію Гегеля і визначає суб'єктивне право як своєрідний наказ, котрий видається об'єктивним правопорядком і надається окремій особі у її вільне розпорядження, як даровану державою владу (панування), свободу волі у межах, встановлених законом. Але якщо суб'єктивне право є дарованим державою дозволом індивідуальної волі, то з цього слідує, що держава не визнає, а створює права особистості, наділяючи ними окремих громадян і визначаючи тим самим обсяг правоздатності кожного з них, котрий може бути збільшений або зменшений на розсуд самої держави (О. Йоффе).

Принцип природженості прав, висунутий прихильниками школи природного права, таким чином, замінюється принципом їх надання державою, а тому і принципу невідчужуваності та невід'ємності прав має бути протиставлена принципова можливість їх примусового обмеження та скасування з волі держави, котрою ці права створюються. Такими є висновки, які випливають з вольової теорії виникнення суб'єктивних прав.

Проте варто зауважити, що поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації та визначення юридичної природи правових явиш. Тому при відповіді на питання про природу виникнення суб'єктивних прав слід враховувати поділ права на приватне та публічне. Приватне право має основою, підґрунтям природне право людини, тому держава може обмежувати його лише тоді, коли необхідним є захист прав інших індивідів.

Сфера публічно-правова враховує інтереси, насамперед, публічні, загальні, а отже, - державні. Тому в цій сфері суб'єктивне право формується за нормативним, вольовим принципом, оскільки у випадках, коли йдеться про публічне право, держава визначає публічний інтерес. Він домінує у цих відносинах, і тут виражається воля держави і відбувається узгодження індивідуальних інтересів у інтересі публічному. Отже, для сфери приватноправової виправданою є теорія природних прав, а для публічної сфери - вольова теорія.

Таким чином, при визначенні і характеристиці суб'єктивних прав, що є елементом змісту правовідносин, необхідно, насамперед, визначитися, чи це правові відношення у сфері приватного, чи у сфері публічного права, тобто, чи є вони горизонтальними, чи вертикальними.

Крім поняття "цивільне право" цивільне законодавство використовує також поняття "цивільний інтерес".

Цивільний інтерес - це об'єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог.

Цивільний обов'язок - це адресована зобов'язаному суб'єкту вимога певної поведінки, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаного суб'єкта.

Характерними особливостями юридичних обов'язків на відміну від обов'язків - звичаїв, обов'язків морального характеру тощо є їх однозначність за змістом, імперативність, забезпеченість юридичними механізмами, наявність у інших учасників правовідносин права вимоги виконання обов'язку, що виникає при його невиконанні або неналежному виконанні.

Юридичний обов'язок встановлюється як в інтересах уповноваженого суб'єкта, так і в інтересах усієї держави в цілому. Він, таким чином, є гарантом їхнього здійснення.

Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права, виступаючи його своєрідною зворотною стороною. Отже, в структурі юридичного обов'язку можна виділити такі елементи:

1) необхідність вчинити певні дії або утриматися від них;

2) необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов'язку;

3) необхідність зобов'язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб'єктивне право. Думається, що перший обов'язок - вчинити певні активні дії або утриматися від них - містять у собі і необхідність не перешкоджати уповноваженому суб'єкту у користуванні своїм суб'єктивним правом, а саме - це пасивний юридичний обов'язок. Активний обов'язок - це обов'язок здійснити ті дії, котрі вимагаються від зобов'язаної сторони у правовому відношенні.

Взаємна зворотність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків ставить питання про первинність однієї з цих категорій. Однак варто звернути увагу на те, що і ця проблема, тобто проблема встановлення первинності чи вторинності одного з елементів змісту правового відношення має вирішуватися з врахуванням поділу права на приватне та публічне. У приватному праві, звичайно, первинним є суб'єктивне право (це не суперечить і згадуваній теорії природного права). У публічному праві, де домінує ^публічний інтерес, перевага має надаватися юридичному обов'язку, що також не суперечить вольовій теорії, про яку вже йшлося.

Ця диференціація відчутно проявляється у процесі здійснення суб'єктивних прав та обов'язків та можливості застосування тут засобів державного примусу, про що детальніше мова піде далі.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок. Наприклад, за звичайним договором позики той, що надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають декілька прав і обов'язків. Наприклад, в тому ж договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках крім основного зобов'язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами щодо забезпечення виконання основного зобов'язання.

4. Види цивільних правовідносин
5. Юридичні факти і цивільні правовідносини
5.1. Поняття юридичного факту. Юридична сукупність
5.2. Класифікація юридичних фактів
Глава 7. Фізичні особи як суб'єкти цивільного права
1. Загальні положення про фізичну особу
2. Правоздатність фізичних осіб
3. Зміст (обсяг) правоздатності фізичної особи
4. Ім'я фізичної особи
5. Місце проживання фізичної особи