Цивільне право України - Харитонов Є.О. - 2. Види права власності за суб'єктом

2.1. Право публічної власності

2.1.1. Право власності Українського народу

Стаття 324 ЦК відтворює положення ст. 13 Конституції, в якій закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

З урахуванням наведеного положення та загальної концепції права власності, сформованої у вітчизняній цивілістиці і відображеної у ЦК, право власності Українського народу може бути визначене як можливість народу через уповноважені державні органи або безпосередньо використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися тощо) майно, котре йому належить відповідно до Конституції.

У зв'язку з тим, що в етнодержавознавстві іноді ставиться під сумнів існування самого явища "Український народ", виникає питання, чи можна взагалі вважати Український народ суб'єктом (учасником) цивільних відносин?

Відповідь на це питання міститься у ч. 2 ст. 2 ЦК, яка передбачає, що учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Оскільки народ, хоча і з деякими застереженнями, може бути визнаним суб'єктом публічного права, то, очевидно, так само він має бути визнаним і суб'єктом цивільних відносин, а відтак, може бути і суб'єктом права власності.

Оскільки Український народ визнається суб'єктом права власності нарівні з іншими учасниками цивільних відносин, виникає питання, чи не призведе це до "подвійного" права власності на такий об'єкт як земля?

На думку одних авторів, Конституція відображає ставлення до землі (право на землю) Українського народу як до території держави, як до об'єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Інші науковці пропонують розрізняти ті випадки, коли право власності на землю зачіпає інтереси суспільства в цілому - тоді земля визначається як об'єкт права власності Українського народу (і держави відповідно), і ті випадки, коли згідно з Конституцією людині належить і гарантується право власності на землю2.

Відповідь на це питання певною мірою дає ч. 2 ст. 324 ЦК, яка встановлює, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією. Отже, управління майном від імені народу здійснює відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об'єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна зводяться лише до здійснення права управління зазначеним майном.

Коли йдеться про здійснення права масності на майно, яке є власністю Українського народу, слід зазначити, що воно може відбуватися як через згадані вище органи, так і безпосередньо народом шляхом вирішення відповідних питань на всеукраїнському референдумі. Наприклад, лише таким шляхом може вирішуватися питання про зміну кордонів держави, тобто передачу чи набуття частини її території - землі, яка належить Українському народу.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону (ч. З ст. 324 ЦК). Отже, кожен має гарантований Конституцією та ЦК доступ до користування природними об'єктами права власності Українського народу, але таке користування має відбуватися у порядку і межах, встановлених законом.

Особливістю набуття права власності Українським народом є те, що у кожному разі воно може відбуватися лише на підставі спеціального вольового рішення уповноваженого на те органу державної влади. Таке рішення за своєю суттю є актом публічної влади (актом управління) і має бути вчинене у формі, встановленій законом для відповідних актів (закон України, постанова Верховної Ради тощо).

2.1.2. Право державної власності

Право державної власності може бути визначене як влада (повноваження) держави використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, управляти тощо) майном, котре їй належить.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка є представником спільних інтересів народу.

Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, утому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, грошові кошти, які належать державі Україна.

Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом правочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо.

У літературі зверталася увага на те, що речі, вилучені з обігу, не є об'єктами цивільних правовідносин, внаслідок чого здійснення права держави з використання таких речей, розпорядження ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючи такі дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим ці відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками цього (метод впливу на учасників, принципи, засоби захисту тощо)'.

На підтримку згаданої позиції можна навести також такі аргументи.

По-перше, правове становище речей, вилучених з обігу, визначається нормами публічного права. Навіть якщо ці норми включені до норм цивільного права, це не змінює їх правову природу. По-друге, порядок користування та розпорядження такими речами також має публічно-правовий характер. І, нарешті, порядок управління речами, що вилучені з цивільного обігу, також є публічно-правовим.

Слід зазначити, що вилучення речей із цивільного обігу притаманне не лише країнам з правовими системами соціалістичного та постсоціалістичного типу. Цей інститут відомий і правовим системам із розвиненою ринковою економікою, де деякі види рухомого і нерухомого майна з різних причин виводяться з ринкового обігу. Так, наприклад, романська правова традиція виокремлює деякі види нерухомого майна, яке може перебувати винятково у власності держави (що відчужується у разі необхідності - necessary dcmanial) - морське узбережжя, військове майно тощо, а також майна, яке підпадає під дію публічно-правового режиму регулювання у випадку, коли це майно перебуває у власності держави (наприклад, автомагістралі). При цьому морське узбережжя держава не може ні продати, ні заборонити вільний доступ населення до нього.

Крім цього, залежно від різних ідей та понять, прийнятих у сфері публічного права тієї чи іншої правової системи, певні види майна - як рухомого, так і нерухомого - можуть бути виведені за межі звичайного приватноправового режиму. У низці цивільно-правових систем самого факту належності об'єкта майнових відносин державі або органу громадського управління достатньо для виведення його за межі дії звичайного цивільно-правового режиму1.

Таким чином, можна говорити про розмежування речей публічного і приватного права (публічних речей і приватних речей), яке має практичне значення, оскільки порядок здійснення права власності щодо публічних речей, управління ними тощо визначається нормами адміністративного права.

Отже, публічні речі мають такі ознаки: І) ці речі мають специфічний зв'язок з державою або іншими соціально-публічними утвореннями; 2) вони призначені для публічного користування. Держава, представляючи суспільство, має право власності на публічні речі, основним призначенням останніх є служіння громаді, суспільству. При цьому держава має право власності не лише на речі, що вилучені із цивільного обігу, але й на такі, що знаходяться у цивільному обігу.

Таким чином, до складу права державної власності входить право власності на публічні речі і право власності на приватні речі.

Хоча право на публічні речі не є правом власності у вузькому значенні цього слова, бо має особливий адміністративно-правовий (публічно-правовий) режим, однак з міркувань практичної доцільності воно за вітчизняною концепцією цивільного законодавства вважається цивільним правом, що дозволяє певним чином уніфікувати правові рішення у цій галузі.

Що стосується права державної власності на речі приватного права, то воно є традиційним правом власності, яке охоплює звичайні повноваження власника, котрі можуть бути реалізовані на звичайних цивільно-правових засадах. При цьому держава як власник речей приватного права виступає у цивільних відносинах як суб'єкт, рівний з іншими учасниками таких відносин.

Праву інших країн також відомий поділ майна держави на приватне та публічне. Наприклад, у Французькому ЦК у ст. 537 та наступних протиставляється майно приватних осіб і майно юридичних осіб публічного права. Щоправда, Кодекс не визначає точно режим майна останніх (річ у тім, що у дореволюційному французькому цивільному праві не було чіткого розуміння відповідних відносин, оскільки феодальні концепції, за загальним правилом, змішували суверенітет і власність. Лише у першій половині XIX ст. склалося як поняття звичаєвого права, закріпленого у подальшому законодавцем, так і розуміння відмінностей публічного і приватного майна держави).

Правовий режим публічного майна складностей не викликає: воно не відчужується, виведене з цивільного обігу, не може бути обмежене сервітутами, на нього не поширюються правила про давність. Надання його приватним особам допускається лише на певний час. Право на таке майно, що належить юридичним особам публічного права, не є правом власності у тому сенсі, у якому його розуміє ЦК.

До приватного майна держави належить все майно юридичних осіб публічного права, яке не віднесене до публічного майна. Це майно знаходиться у цивільному обігу; публічна юридична особа, якій це майно належить, є його власником, вона має право відчужувати це майно, обтяжувати його на користь інших осіб речовими правами, право власності на таке майно може набуватися за давністю.

Однак тут слід зробити зауваження. По-перше, норми адміністративного права визначають, які посадові особи і на яких умовах мають право управляти і розпоряджатися цим майном. По-друге, нормами адміністративного права заборонено безоплатне відчуження цього майна і звернення на нього вимог кредиторів'.

Згідно зі ст. 170 ЦК держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

У ст. 13 Конституції закріплено, що право державної власності від імені українського народу здійснюють органи державної влади. Згідно зі ст. 326 ЦК, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. До них, насамперед, належить глава держави - Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності.

Нарівні з Президентом право державної власності здійснює Верховна Рада України. Вона затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, а також користується іншими повноваженнями. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст. 85 Конституції.

Право державної власності здійснює також Кабінет Міністрів України, який здійснює управління державною власністю (ст. 116 Конституції) з певними обмеженнями. Так, для представництва інтересів держави при укладенні міжнародних економічних договорів Прем'єр-міністр України, міністри повинні мати довіреність, підписану Президентом України.

Право державної власності може також здійснювати Фонд державного майна України та інші уповноважені органи, у тому числі державні підприємства і установи.

Здійснюючи зазначені функції, органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, а як представники цього суб'єкта: вони діють не від власного імені і не в своєму інтересі, а від імені і в інтересі держави в цілому, носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в якій є її народ. Через органи державної влади здійснюється воля не цих органів, а самого народу, який може висловити свою волю, здійснити свою владу безпосередньо (ст. 5 Конституції).

Підставами набуття права державної власності є загальні для усіх видів права власності підстави: 1) виготовлення нової речі (ст. 331); 2) переробка речі (ст. 332); 3) привласнення загальнодоступних дарів природи (ст. 333); 4) отримання продукції, плодів та доходів (ч. 2 ст. 189); 5) договір; 6) спадкування за заповітом (глава 85 ЦК).

Крім того, спеціальними підставами набуття права державної власності (тобто, такими, що стосуються лише цього виду права власності) є: І) виявлення скарбу, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343); 2) викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом державної влади (ст.ст. 350, 351); 3) викуп пам'ятки історії та культури (ст. 352); 4) реквізиція (ст. 353); 5) конфіскація (ст. 354 ЦК).

2.1.3. Право комунальної власності

У ст.ст. 142, 143 Конституції і ст. 60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" закріплене положення про те, що право комунальної власності належить самостійним суб'єктам - територіальним громадам. Таким чином, у законодавстві був введений новий суб'єкт права власності - територіальна громада, якій і належить право комунальної власності.

Тому ЦК розглядає комунальну власність не як різновид державної, а як самостійну форму власності (ст. 327).

Право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, користуватися, розпоряджатися тощо майном, що належить їй, яке здійснюється безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Суб'єктом права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст тощо.

Об'єктами права комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Це може бути різноманітне рухоме і нерухоме майно, прибутки місцевих бюджетів, земля, природні ресурси, підприємства, установи, організації (ч. 1 ст. 327 ЦК). Однак коло об'єктів права комунальної власності вужче за коло об'єктів права державної власності. Зокрема, в комунальній власності не може знаходитися майно, що є об'єктом виняткової власності держави (наприклад, атомна зброя, єдина енергосистема тощо).

Здійснюють право комунальної власності (або, як зазначено у ч. 2 ст. 327 ЦК, - управляють майном, що є у комунальній власності), безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Порядок створення та компетенція таких органів щодо управління об'єктами права комунальної власності визначені Законом "Про місцеве самоврядування в Україні" та іншими законодавчими актами.

Територіальна громада може набувати права власності на безхазяйну річ (ч. 2 ст. 335), знахідку (ч. 2 ст. 338), бездоглядну домашню тварину (ч. 2 ст. 341), на спадщину, яка визнана судом відумерлою (ч. З ст. 1277 ЦК)тощо.

Крім того, підставами виникнення права комунальної власності згідно із Законом України від 3 березня 1998 р. "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" може бути передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності тощо.

Територіальні громади набувають і здійснюють право власності через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Сільська, селищна, міська, районна в місті рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріальні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснювати контроль за їх виконанням (ст. 16 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні").

Підстави набуття права комунальної власності співпадають з підставами набуття права державної власності, розглянутими вище.

2.1.4. Право власності Автономної Республіки Крим

Автономна Республіка Крим (АРК) як і держава Україна може набувати усього обсягу прав та обов'язків учасника цивільних відносин, котрі не суперечать її суті як соціально-публічного утворення, що наділений владними та розпорядчими функціями, утому числі бути учасником відносин власності.

Слід зазначити, що ЦК не згадує окремо "право власності Автономної Республіки Крим". З точки зору розрізнення форм власності це, начебто, логічно, оскільки такої економічної форми не існує.

Проте його не можна вважати державною власністю, оскільки АРК не є державою. Разом з тим майно, яке належить АРК, не можна вважати й таким, що перебуває у комунальній власності, оскільки АРК не є територіальною громадою.

Виходячи з того, що поділ на види права власності, головним чином, грунтується на виокремленні його суб'єктів, а АРК є окремим учасником цивільних відносин (ст. 168 ЦК), є підстави стверджувати, що право власності АРК відокремлене як від права державної власності, так і від права власності територіальних громад, навіть тих, що входять до складу самої АРК. (У кожному разі питання змісту, обсягу та здійснення майнових прав АРК стосовно майна, що визнається власністю АРК, потребують спеціального вирішення, про що вже неодноразово йшлося у вітчизняній цивілістичній літературі1).

Як і держава Україна, АРК здійснює через свої органи право власності на об'єкти, котрі належать їй, у тому числі набуває та передає їх, є учасником цивільних зобов'язань, пов'язаних з придбанням права власності, спадкує на підставі заповіту тощо.

Підстави набуття права власності АРК співпадають з підставами набуття права державної і комунальної власності, розглянутими раніше.

Крім того, спеціальними підставами набуття права власності АРК (тобто, такими, що стосуються права власності АРК як різновиду права публічної власності) є, зокрема, викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю органом влади АРК (ст.ст. 350, 351 ЦК).

2.2. Право приватної власності

У ст. 325 ЦК зазначається, що суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, котрі можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати.

У разі, якщо фізична або юридична особа передає належне їй майно як вклад в товариство, новостворена юридична особа стає власником такого майна, так само як і набутого на інших підставах. Зокрема, згідно зі ст. 115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу. Отже, навіть якщо 100% акцій акціонерного товариства належить державі чи територіальній громаді, майно цього товариства є об'єктом його права приватної власності. Державі чи територіальній громаді належать корпоративні права на участь в управлінні, на отримання дивідендів тощо. Це правило не поширюється на юридичних осіб, які створені за розпорядчим актом органу державної влади або місцевого самоврядування, і за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання чи оперативного управління. Це, зокрема, особи публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 81 ЦК).

Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не обмежується. Проте законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути в їхній власності.

Такі правила встановлені у ст. 178 ЦК про недопущення перебування у цивільному обороті (і, відповідно, заборону належати на праві приватної власності) окремих об'єктів цивільного права, перелік яких має бути встановлений у законі (об'єкти, вилучені з цивільного обігу). Обмеження щодо переліку видів майна, що може належати на праві приватної власності фізичній або юридичній особі, містяться у постанові Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471-XII "Про право власності на окремі види майна"; законодавством про приватизацію встановлюється перелік об'єктів, що не підлягають приватизації.

Положення про те, що склад, кількість та вартість майна не є обмеженими, не означає, що його кількість взагалі є нічим не обмеженою. Зокрема, склад майна і його вартість і кількість можуть бути обмеженими з метою недопущення неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції, перешкоджання здійсненню діяльності, що не відповідає моральним засадам суспільства.

2.1. Право публічної власності
2.2. Право приватної власності
3. Види права власності залежно від числа власників (індивідуальна та спільна власність)
3.1. Поняття і види права спільної власності
4. Види права власності залежно від правового режиму
4.1. Особливості права власності на землю (земельну ділянку)
4.2. Право власності на житло
4.3. Право довірчої власності
Глава 17. Захист права власності
1. Загальна характеристика захисту права власності
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru