Цивільне право України - Харитонов Є.О. - 1. Поняття та елементи заповіту

1. Поняття та елементи заповіту

Закон закріплює право фізичної особи призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов'язки на свій погляд.

Заповіт - це особисте розпорядження особи (заповідача) щодо належного йому майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку (ст. 1233 ЦК). Його призначення полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов'язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

За своєю юридичною природою складання заповіту є одностороннім правочином, а тому має відповідати не лише спеціальним вимогам, встановленим нормами глави 85 ЦК, але й усім загальним вимогам, що ставляться до правочинів (глава 16 ЦК).

Отже, заповіт - це односторонній правочин, який може бути реалізованим за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини.

Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При складанні заповіту немає двостороннього одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт - це розпорядження з відкладальною умовою, оскільки воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті заповідача. Ця обставина зумовила жорсткі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту визначити дійсний намір заповідача вже неможливо.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:

1) заповідач повинен мати активну заповідальну здатність;

2) заповіт має бути складений у певній формі, визначеній законом;

3) заповіт має призначати конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну здатність.

Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визнається недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, необхідно, щоб він був складений фізичною особою. Активна заповідальна здатність передбачає, передусім, наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної цивільної дієздатності. Втрата її на момент смерті заповідача не тягне визнання заповіту недійсним.

Слід підкреслити, що право на заповіт є не суб'єктивним правом, а елементом цивільної дієздатності, котрий іноді іменують "тестаментоздатністю". Тестаментоздатність можна визначити як право складати заповіт, спадкувати за заповітом та бути свідком при складанні заповіту. Має тестаментоздатність лише повністю дієздатна фізична особа, тобто така, що досягла 18 років (ст. 34) або така, якій була надана повна цивільна дієздатність до досягнення нею повноліття (ст. 35 ЦК).

Оскільки у ст. 1234 ЦК передбачено, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то одного лише досягнення повноліття для набуття тестаментоздатності недостатньо. Зокрема, не мають тестаментоздатності особи, хоча й повнолітні, однак визнані недієздатними (ст. 36); особи, які склали заповіт у той час, коли не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 225); особи, хоча і повнолітні, але обмежені судом у цивільній дієздатності (ст. 36 ЦК).

Заповідач має бути дієздатним на момент складання заповіту. Втрата дієздатності заповідачем після складання заповіту не впливає на дійсність заповіту. Разом із тим заповіт, складений недієздатною особою, є недійсним, навіть якщо в майбутньому ця особа стане дієздатною.

Особливістю тестаментоздатності як елементу цивільної дієздатності фізичної особи є те, що вона не може бути реалізована через посередництво інших осіб, а здійснюється лише особисто. Отже, складання заповіту через представника (в тому числі через законних представників - батьків, усиновлювачів, опікунів) не допускається. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя стосовно спільного майна (ст. 1243 ЦК).

Реалізуючи право на заповіт, заповідач має можливість заповідати майно будь-яким особам, на свій розсуд визначити частки спадкоємців у спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, передбачені ст. 1235 ЦК, скасувати чи змінити складений заповіт.

Заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які входять до числа спадкоємців за законом, але й сторонній особі, яка не знаходиться з заповідачем у сімейних відносинах, а також юридичній особі, державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, іноземній державі та іншим суб'єктам публічного права, котрі визнаються учасниками цивільних відносин згідно зі ст. 2 ЦК.

Заповідач, реалізуючи своє право на свободу заповіту, має право позбавити права на спадкування будь-кого зі спадкоємців за законом, не зазначаючи мотивів такого позбавлення.

Крім прямої вказівки про позбавлення права на спадкування, можливе також усунення від спадкування шляхом розподілу при складанні заповіту спадкового майна між кількома особами, але без згадки про того, кого спадкодавець хоче позбавити права на спадкування. Відсутність у заповіті згадки про певну особу також веде до позбавлення її права на спадкування, але тільки в тій частині спадкового майна, що охоплена заповітом. У спадкодавця може бути інше майно, не вказане в заповіті, і особа, не зазначена у заповіті як спадкоємець за законом, може спадкувати це майно разом з іншими спадкоємцями за законом. Крім того, якщо спадкоємець за заповітом помре до відкриття спадщини або відмовиться від її прийняття після відкриття спадщини, особа, не згадана у заповіті, яка є спадкоємцем за законом, закликається до спадкування за законом.

Свобода заповідального розпорядження обмежена щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. За малолітніми, неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця, його непрацездатною вдовою (вдівцем) та непрацездатними батьками в будь-якому випадку зберігається обов'язкова частка (ст. 1241 ЦК).

Спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку, незалежно від змісту заповіту отримують половину частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. При визначенні розміру обов'язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом, які б спадкували, коли б такий порядок не був змінений заповітом. При цьому враховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, заповідальний відказ, встановлений на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, тощо.

Встановлений законом розмір обов'язкової частки може бути зменшений тільки в судовому порядку за позовом зацікавленої особи з урахуванням відносин між цим спадкоємцем та спадкодавцем, які існували за життя останнього, а також інших обставин, що мають істотне значення (наприклад, може бути врахований майновий стан спадкоємця, що має право на обов'язкову частку, тощо).

Якщо заповідачем для спадкоємця, що має право на обов'язкову частку в спадщині, в заповіті встановлені обмеження та обтяження, зокрема, покладається виплата боргу, заповідальний відказ тощо, то вони є дійсними лише у тій частині, яка не перевищує його обов'язкову частку.

У кожному разі позбавлення права на спадкування стосується тільки особи, щодо якої воно мало місце. Тому у випадку смерті особи, позбавленої спадщини, до відкриття спадщини, діти (онуки) такої особи мають право на загальних підставах претендувати на отримання в спадщину майна, що залишилося після смерті спадкодавця, який склав заповіт. Наприклад, син, позбавлений батьком права на спадкування, помирає до смерті батька, який щодо частини майна не залишив заповіту. В цьому випадку діти сина мають право на ту частку в спадщині, яка б належала їх батькові, якби він не був позбавлений права на спадкування (ст. 1235 ЦК).

Заповідач має право особисто, своїми діями в будь-який час внести до заповіту зміни або скасувати заповіт, не зазначаючи при цьому причин його зміни чи скасування (ст. 1254 ЦК). Бажаючи скасувати заповіт, заповідач може зробити це за допомогою прямої вказівки про скасування заповіту, а може скласти новий заповіт. Зміна заповіту можлива шляхом складання нового заповіту, в якому заповідачем будуть скасовані чи змінені окремі розпорядження попереднього заповіту. В будь-якому випадку, пізніший заповіт скасовує попередній повністю або в частині, в якій він йому суперечить. Якщо раніше складеним заповітом спадкодавець розпорядився лише частиною майна, а пізнішим заповітом розподілив його другу частину, то обидва такі заповіти після смерті заповідача будуть чинними.

Для зміни чи скасування заповіту не має значення поінформованість або згода інших осіб, у тому числі осіб, які були призначені спадкоємцями в скасованому чи зміненому заповіті.

Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. При цьому діє правило про вирішальне значення "останнього рішення": кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

Скасування заповіту шляхом складання нового є остаточним, тобто заповіт, скасований пізнішим заповітом, не поновлюється, якщо пізніше складений заповіт також був з часом скасований шляхом подання заяви про це. Аналогічне правило діє і тоді, коли пізніший заповіт згодом буде визнаний недійсним. Винятком з цього правила є випадки, коли він був складений особою, яка в момент його складення не розуміла значення своїх дій та не здатна була ними керувати (ст. 225), або був складений під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Такий заповіт визнається недійсним, а чинність попереднього заповіту поновлюється.

Оскільки заповіт вважається особистим розпорядженням, кілька осіб скласти єдиного заповіту не можуть. Виняток становить заповіт подружжя щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (ст. 1243 ЦК).

Якщо щодо такого майна складено спільний заповіт подружжя, то в разі смерті одного з них його частка у праві спільної сумісної власності не входить до загальної спадкової маси, а переходить до іншого з подружжя. При цьому той з подружжя, хто пережив іншого, обмежений у праві розпорядження майном, яке є предметом заповіту, і відчужувати його будь-яким чином не може. Для виконання цієї вимоги нотаріус після смерті одного з подружжя накладає заборону відчуження майна, зазначеного в заповіті.

Після смерті того з подружжя, хто пережив іншого, майно, яке є предметом заповіту подружжя, переходить до осіб, зазначених у заповіті. Отже, право спадкування цього майна спадкоємці набувають лише після смерті обох з подружжя.

Кожен з подружжя має право в будь-який час відмовитися від спільного заповіту, дотримуючись при цьому всіх правил щодо оформлення відмови від заповітів. Проте оскільки заповіт був складений подружжям разом, то право на відмову може бути реалізоване лише коли живими є і дружина, і чоловік. Отже, після смерті одного з подружжя, другий з них не має права скасувати чи змінити цей заповіт.

2. Зміст заповіту
3. Форма заповіту
4. Недійсність заповіту
5. Виконання заповіту
Глава 37. Спадкування за законом
1. Загальні положення про спадкування за законом
2. Черги спадкування за законом
3. Спадкування за правом представлення
4. Особливості спадкування усиновленими та усиновлювачами
5. Розмір частки спадкоємців за законом
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru