Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Глава 5. Порука

1. Загальна характеристика правовідносин поруки

Порука є традиційним, одним із найдавніших інститутів цивільного права з тисячолітньою історією. Значну роль у розвитку цього інституту відіграло римське право. Воно сформувало основні положення та базові поняття про поруку, які в подальшому були відображені в законодавстві багатьох країн світу і які зараз можна віднайти в законодавстві України.

В радянський період розвитку нашої держави законодавство про поруку складалося всього з кількох статтей, а в літературі часто підкреслювалося, що порука як спосіб забезпечення виконання зобов'язань втратила своє значення через невідповідність принципам планування. Однак на сучасному етапі становлення ринкової економіки в Україні можна без сумніву стверджувати, що учасники цивільного обігу виявляють підвищену зацікавленість у застосуванні поруки як способу забезпечення зобов'язань. Це врахував і ЦК України, який розширив обсяг законодавчого регулювання поруки.

Значення цього забезпечувального інституту в сучасних умовах зумовлене тим, що не всі існуючі на сьогодні способи забезпечення зобов'язань справляються зі своєю забезпечувальною функцією. Зокрема, неустойка та завдаток не повною мірою здатні гарантувати інтереси кредитора у належному виконанні зобов'язань. Застава не може бути застосована у тих випадках, коли у боржника відсутнє майно, яке може бути передане у заставу. Саме цю нішу зайняла порука, яка не потребує наявності будь-якого майна у боржника, а інтерес кредитора забезпечуєтеся за допомогою залучення додаткового боржника, майнове становище і ділові якості якого не викликають сумнівів у кредитора. Власне, цим і гарантуються інтереси останнього, з'являється більша впевненість, що головне зобов'язання, яке забезпечене порукою, буде виконано, а у випадку невиконання, кредитору будуть відшкодовані збитки.

Згідно із ст. 553 ЦК України під порукою розуміється договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

У шовіністичній доктрині сформувалися різні підходи до визначення цього цивільно-правового інституту, які можна згрупувати таким чином: 1) порука - це додаткова умова про виконання зобов'язання; 2) це грошова відповідальність2; 3) це будь-яка відповідальність: у вигляді здійснення за боржника його дій (майнового чи особистого характеру) або у вигляді винагороди кредитора за порушення його права3; 4) це - договір4; 5) це і договір, і відповідальність5.

Порука має складну теоретичну природу, оскільки водночас є способом забезпечення зобов'язань, а також має зобов'язальний, договірний характер, тому необхідно зазначити про поширення на правовідносини поруки загальних положень про зобов'язання та про договори (розділи І та II книги п'ятої ЦК України).

Поруці як самостійному цивільно-правовому інституту притаманні ознаки, через які можна визначити його зміст та які вирізняють його серед схожих правових конструкцій.

1. Перш за все необхідно зазначити, що порука реалізується на практиці шляхом укладення договору, який є єдиною підставою виникнення поручительських відносин згідно із чинним законодавством України.

2. Акцесорний (додатковий) характер поруки. Як вдало зазначив І. Б. Новицький, правовідносини поруки складаються з двох шарів зобов'язальних відносин: перший шар - основне зобов'язання між кредитором і головним боржником і, в якості придатку до цього основного зобов'язання, другий шар - зобов'язання з договору поруки (між кредитором і поручителем)6. Із цим додатковим (акцесорним) характером зобов'язання за договором поруки пов'язані такі юридичні наслідки:

1) забезпечувальне зобов'язання наслідує долю основного;

2) недійсність основного зобов'язання тягне за собою припинення поруки;

3) із припиненням основного зобов'язання у зв'язку з його виконанням або з інших підстав (новація, зарахування зустрічних вимог, прощення боргу тощо) порука як додаткове зобов'язання також припиняється і відповідно зміна основного зобов'язання тягне за собою зміну додаткового (якщо це покращує становище поручителя) або є підставою для припинення поруки (якщо становище поручителя погіршується).

3. Дійсність вимоги (зобов'язання), що забезпечується порукою. Зазначена ознака безпосередньо пов'язана з попередньою і у вигляді загального правила знайшла своє відображення у ч. 2 ст. 548 ЦК України. Наслідком акцесорного характеру поруки є те, що договір поруки буде мати юридичне значення тільки тоді, коли має юридичну силу зобов'язання, ним забезпечене. Іншими словами, порука не може існувати, якщо відсутній предмет забезпечення.

4. Законодавством України визначено, хоча і не безумовно, ще одну ознаку поруки, а саме: солідарний характер відповідальності поручителя і боржника у випадку невиконання останнім свого обов'язку. Субсидіарний же характер поруки допускається у випадках, спеціально обумовлених в договорі.

5. Можливість забезпечення порукою будь-яких зобов'язань - як договірних, так і позадоговірних, в тому числі і додаткових.

Ця ознака випливає із правової природи поруки та грунтується на чинному законодавстві, яке не містить жодних обмежень щодо забезпечення порукою будь-яких зобов'язань. З огляду на зазначене, слід цілком погодитися з Б. Новицьким, що немає перешкод з принципової сторони до забезпечення також позадоговірного зобов'язання та В. А. Бєловим, що не можна заборонити забезпечення порукою зобов'язання сплатити за векселем або чеком, відшкодувати завдану шкоду або повернути безпідставно набуте майно.

Зокрема, Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України розглядався спір про недійсність договору поруки, укладеного між ВАТ "Кременчуцький завод технічного вуглецю" та В А Т "Хімекс". За умовами зазначеного договору ВАТ "Хімекс" виступило поручителем виконання зобов'язань Заводу за емітованими ним процентними облігаціями серії А № 000076-000150 включно на пред'явника із вільним обігом загальною номінальною вартістю 7500000,00 грн.

Водночас, як засвідчує практика, порука найширше застосовується для забезпечення договірних зобов'язань. Іноді до вирішення цього питання підходять ще вужче: наприклад, поруку розглядають як спосіб забезпечення повернення кредиту.

Виходячи з правової природи поруки як способу забезпечення зобов'язань, у випадку заявлення вимоги до поручителя, стягнення може бути звернено на все майно, що належить йому на праві власності. Тому виділення конкретних речей, на які може бути звернено стягнення у випадку невиконання основного зобов'язання боржником, не відповідає правовій природі поруки. У такому випадку слід застосовувати норми права про заставу, коли заставодавцем виступає не боржник за основним зобов'язанням, а третя особа - майновий поручитель.

На такій самій позиції стоїть і судова практика. Так, у травні 2004 р. Акціонерний комерційний банк "Мрія" пред'явив у суді позов про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, мотивуючи тим, що /4 червня 2002р. між банком та TOB "Мірра" було укладено кредитний договір, за яким термін сплати боргу та відсотків за користування позикою визначався до І жовтня 2003 р. Для забезпечення виконання договору 14 червня 2002р. між банком, з одного боку, та Л.і Г., з другого боку, було укладено договори поруки. Згідно з умовами договору поруки Л. надала банку право самостійно списати заборгованість із рахунків або звернути стягнення на майно.

Оскільки боржник та поручителі взятих на себе зобов'язань не виконали, банк 3 жовтня 2003 р. звернувся до суду з позовом про стягнення боргу, який було задоволено рішенням Луцького міського суду Волинської області та стягнуто на користь банку солідарно з Л. і Г. 203220 гри заборгованості за кредитним договором.

І жовтня 2003 р. Л. продала належну їй квартиру Д. Посилаючись на те, що з дня укладення кредитного договору спірна квартира стала предметом стягнення і не могла бути відчужена відповідачкою, позивач просив визнати договір купівлі-продажу недійсним, як такий, що укладений з порушенням вимог закону, та вилучити у покупця правовстановлюючий, реєстраційний і інші документи на квартиру, а також ключі.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 листопада 2004 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 4 березня 2005р., позов задоволено: договір купівлі-продажу квартири, укладений 1 жовтня 2003 р. між Л. та Д. визнано недійсним, сторони повернуті в попередній стан.

Задовольняючи позов, суди виходили з того, що Л. умисно, не виконавши зобов'язання за договором поруки та бажаючи уникнути виконання своїх зобов'язань, ввела в оману як покупця Д., так і приватного нотаріуса, який посвідчив вказаний договір, не попередивши про право банку на її квартиру.

Ухвалою Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України постановлені у справі судові рішення скасовано з таких мотивів.

Право АКБ "Мрія" як кредитора покласти відповідальність за невиконання зобов'язання боржником TOB "Мірра" на Л. як на поручителя було захищено рішенням Луцького міського суду Волинської області про стягнення на його користь солідарно з Л. і Г. боргу за кредитним договором в сумі 203220 грн 34 коп.

Висновок суду про наявність у АКБ "Мрія" права на належну Л. спірну квартиру не ґрунтується на матеріалах справи і суперечить умовам договору поруки.

Відповідальність сторін за невиконання зобов'язань за кредитним договором була визначена розділом 3 укладеного між сторонами договору поруки від 14 червня 2002 р. Згідно з умовами цього договору Л. взяла на себе відповідальність сплатити всю заборгованість за кредитним договором, а також пеню за кожний день прострочення.

Таким чином, обмеження на відчуження належного Л. майна договором поруки не обумовлювалось.

Для визначення правової природи поруки дуже важливим є питання про зміст основного обов'язку поручителя, що випливає з договору поруки, вирішення якого пов'язується із тлумаченням законодавчого формулювання "поручитель відповідає за виконання зобов'язання боржника".

Незважаючи на достатній інтерес до цієї проблеми та різноманітну аргументацію наукових позицій, в літературі немає одностайності при його вирішенні, Із прийняттям ЦК України окреслена проблема набула нового звучання.

Одні цивілісти, серед яких можна назвати І. Б. Новицького, М. І. Брагінського та В. В Вітрянського, І. Спасібо-Фатееву, П. М. Федосеева, визначають термін "відповідальність поручителя" у вузькому, власному значенні цього слова - як відповідальність за невиконання (неналежне виконання) забезпеченого порукою зобов'язання боржника, що проявляється у відшкодуванні збитків, сплаті санкцій.

У той самий час ряд інших вчених наполягають на широкому трактуванні відповідальності поручителя, розуміючи її як обов'язок поручителя виконати те саме, до чого зобов'язаний боржник відповідно до умов основного зобов'язання: ще одне зобов'язання за змістом тотожне основному, боржником в якому є поручитель. Таку позицію обстоювали видатні дореволюційні цивілісти, зокрема Г. Ф. Шершеневич, К. П. Победоносцев, Д. І. Мейєр, а також наші сучасники - М. І. Брагінський, О. О. Богатих. Зустрічаються й інші, "проміжні", позиції: "Поручитель, дізнавшись, що основне зобов'язання боржника не виконано або виконано неналежним чином, може за своїм вибором або виконати зобов'язання боржника в натурі, тобто надати кредитору саме те, про що зобов'язувався боржник, або сплатити кредитору суму, яка повністю покривала б кредитору всі збитки, викликані невиконанням".

Така неузгодженість була результатом того, що, визначаючи поруку як відповідальність за виконання зобов'язання боржником, в наступних статтях законодавець говорив про "виконання зобов'язання" поручителем.

Не вніс ясності у вирішення вказаного питання і ЦК України. У ст. 553 цього Кодексу запропоновано наступне формулювання: "Поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку". При цьому використаний законодавцем термін "поручається" не розкриває суті основного обов'язку поручителя за договором поруки і в кінцевому випадку зводиться до питання "відповідальності поручителя", оскільки в наступних статтях ЦК України законодавець повертається до усталеного терміна "відповідальність" і поряд з цим вживає термін "виконання поручителем зобов'язання боржника".

Варто зазначити, що на сьогодні домінуючою є перша точка зору. На думку О. А. Загорулько та І. Й. Пучковської сутність поруки полягає у тому, що поручитель зобов'язується нести відповідальність у разі невиконання останньою її обов'язку перед кредитором. Поручитель не зобов'язаний виконувати обов'язок боржника за основним зобов'язанням. Реальне виконання останнього іншою особою часто буває взагалі неможливим1. Російські вчені також розглядають зміст зобов'язання поручителя як "обов'язок відшкодувати кредитору в грошовій формі те, що не виконав боржник". Несприйняття позиції науковців щодо визначення відповідальності поручителя у широкому значенні пояснюється таким. На їх погляд, така концепція призводить до неможливості використовувати у зобов'язаннях особистого характеру (виступ на концерті, написання картини тощо), оскільки поручитель не може самостійно вчинити ці дії у випадку невиконання вказаного обов'язку боржником.

Виходячи з норм чинного законодавства підстави для протилежного висновку дає аналіз ст. 554 ЦК України, в якій зазначається, що поручитель відповідає "в тому числі і за сплату основного боргу", законодавець таким чином розширив межі відповідальності поручителя: поручившись за грошове зобов'язання, поручитель безспірно буде зобов'язаний його виконати.

Водночас недоцільно заперечувати існування так званих непередаваних зобов'язань, які не зможе виконати поручитель в силу їх тісного зв'язку з особою боржника. Можна виділити принаймні три групи таких непередаваних зобов'язань: 1) зобов'язання, що носять особистий характер; 2) негативні зобов'язання, предметом яких є утримання від вчинення певних дій; 3) зобов'язання, предметом яких є індивідуально-визначена або незамінна річ.

Таким чином, при забезпеченні порукою вищеперерахованих непередаваних зобов'язань у випадку невиконання або неналежного виконання боржником поручитель зобов'язаний лише відшкодувати шкоду та (або) сплатити неустойку. На нього не може бути покладено обов'язок виконати зобов'язання замість боржника. В усіх інших випадках поручитель зобов'язаний здійснити виконання замість боржника, а також відшкодувати шкоду в повному обсязі та (або) сплатити неустойку, якщо в договорі не буде вказано інше.

Застосувавши такий підхід, наприклад, немає підстав заперечувати можливість укладення договору поруки для забезпечення зобов'язання з виконання робіт, надання послуг, страхування тощо, згідно з яким поручитель має виконати замість боржника його зобов'язання. Безсумнівно, якщо для цього необхідною є ліцензія чи будь-який інший спеціальний дозвіл, то він є обов'язковим і для поручителя. Скажімо, одна будівельна компанія за договором підряду зобов'язується побудувати будинок. Інша ж будівельна організація, що має відповідну ліцензію, за договором поруки зобов'язується побудувати (добудувати) цей же будинок, якщо цього не зробить перша компанія.

Поруці як способу забезпечення зобов'язання притаманні такі функції:

а) забезпечувальна: основна функціональна спрямованість поруки поряд з іншими способами забезпечення зобов'язань - створити такі умови, за яких досягається основна мета, заради якої виникають зобов'язання, - їх реальне та належне виконання.

Особливістю реалізації вказаної функції у правовідносинах поруки є те, що інтерес кредитора в отриманні належного виконання зобов'язання забезпечується завдяки покладенню зобов'язання боржника на третю особу - додаткового боржника (поручителя). Крім того, порукою забезпечуються інтереси не лише кредитора, а й боржника. Так, основну ціль поруки І. Б. Новицький вбачав у "забезпеченні кредитора і у зв'язку з цим - у полегшенні можливості для боржника отримати кредит";

б) стимулююча: говорячи про способи забезпечення зобов'язань, більшість науковців в першу чергу вказують, що головне їхнє призначення - "стимулювання боржника до виконання зобов'язання". При цьому під стимулом розуміють спонукання, поштовх до будь-яких дій, зацікавленість у здійсненні будь-чого.

У літературі переважаючою є думка, що при укладенні договору поруки безпосередньої мети стимулювати боржника до виконання зобов'язання немає, оскільки, "... боржник нічого не втрачає - він віддає поручителю, що виконав за нього зобов'язання, те саме, що повинен був віддати кредитору. Тому після укладення договору поруки і до порушення основного зобов'язання боржником ефективність стимулюючої функції поруки наближається до нуля".

На наш погляд, відкидати дію стимулюючої функції поруки в цілому не можна, оскільки, як вказує О. В. Латинцев, відсутність цієї ознаки не дозволяє кваліфікувати правовий інститут в якості способу забезпечення6. Водночас слід визнати, що у правовідносинах поруки вона знаходить свій специфічний вияв: в основному роль стимулу відіграють заходи неправового характеру. Зокрема про її дію деякою мірою можна говорити у випадку, коли поручителем виступає особа, характер взаємовідносин з якою спонукає боржника до виконання основного зобов'язання. Наприклад, коли роботодавець поручається за свого працівника і останній не зацікавлений у погіршенні з ним стосунків, бо це в кінцевому результаті може призвести до втрати працівником престижної роботи тощо;

в) компенсаційна функція знаходить свій прояв у випадках, коли поручитель за договором поруки зобов'язався нести відповідальність за невиконання чи неналежне виконання основного зобов'язання боржником у формі відшкодування збитків та (або) сплати неустойки. У цій ситуації порука спрямована не на забезпечення інтересу кредитора у реальному виконанні зобов'язання, а на компенсацію невиконаного у грошовому еквіваленті. М. Ройтберг вважає, що "... повна забезпеченість зобов'язання досягається саме через компенсаційну функцію, властиву заставі, поруці і гарантії";

г) захисна (гарантійна) функція пов'язана з тим, що порука покликана захищати інтереси кредитора у випадку порушення зобов'язання боржником. Захист майнового (грошового) інтересу кредитора відбувається головним чином за допомогою залучення додаткового боржника (поручителя) на випадок невиконання або неналежного виконання свого обов'язку основним боржником.

Таким чином, функціональне призначення поруки залежить від стадії існування цього забезпечувального правовідношення: до моменту порушення основного зобов'язання порука спрямована на стимулювання боржника до виконання взятих на себе обов'язків, а з моменту невиконання чи неналежного виконання, - на забезпечення і захист інтересів кредитора та компенсацію його майнових втрат.

Отже, поруку можна визначити як акцесорне зобов'язання, згідно з яким поручитель поручається перед кредитором третьої особи (боржника) за виконання останнім його зобов'язання, а у разі його невиконання чи неналежного виконання - зобов'язується виконати зобов'язання боржника та (або) нести цивільно-правову відповідальність у формі відшкодування збитків та (або) сплати неустойки.