Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 1. Поняття та юридичні ознаки договору зберігання

1. Поняття та юридичні ознаки договору зберігання

Договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг (статті 901-907 ЦК), оскільки зберігальною послугою в процесі її надання користуються і вона безпосередньо не приводить до створення нового матеріалізованого об'єкта.

Поняття "зберігання" (за новим ЦК) або "схов" (за ЦК УРСР) може вживатися в багатьох значеннях, зокрема в економічному та юридичному. З точки зору економіки, зберігання може означати певний вид господарської діяльності, спрямований на забезпечення фізичної, біологічної, хімічної схоронності об'єктів матеріального світу, на недопущення негативного впливу внутрішніх та зовнішніх факторів. Так, збереження (схов) може здійснюватися власником речі одноосібно або іншими особами (зберігачами) на підставі цивільно-правових договорів, закону чи інших правових засад. У такому разі виникають відповідні зберігальні правовідносини, а відтак, зберігання стає правовою категорією, оскільки зберігач набуває відповідного юридичного обов'язку забезпечити на певних умовах внутрішню і зовнішню схоронність речі, наданої йому з цією метою власником або іншим титульним володільцем.

У цивільному праві України центральне місце в інституті зберігання, безумовно, посідають норми, що регулюють договірні відносини щодо зберігання майна, зосереджені у ЦК України. Ці норми нового ЦК увібрали в себе усталені правові конструкції ЦК УРСР, а також багато в чому по-новому врегулювали відносини зі зберігання майна відповідно до сучасних соціально-економічних реалій та світового досвіду розвитку правових систем, а також особливостей правової системи України.

Насамперед привертає увагу оновлена назва договору, що опосередковує регулювання досліджуваних відносин. Так, якщо в ЦК УРСР таким є договір схову, то У новому ЦК - це договір зберігання. На перший погляд здається, що тут має місце лише лексична новела. Однак насправді це не зовсім так, оскільки розробники проекту ЦК мали певні юридичні підстави для такого термінологічного нововведення. Дане питання має свою історію розвитку. Так, ще у римському приватному

праві збереження майна забезпечувалося договором поклажі, згідно з яким одна сторона (поклажодавець) передавала другій стороні (поклажонаймачеві) на безоплатне (переважно) збереження рухому і, як правило, індивідуально визначену річ, з умовою повернення на першу вимогу. Цей договір вважався реальним. Крім того, існував такий вид зберігання, як секвестр, за яким допускалась передача на зберігання нерухомості.

Після прийняття у 1961 р. Основ цивільного законодавства СРСР у ЦК УРСР з'явилася глава 38 "Схов". Можна припустити, що подібне найменування глави та введення договору схову було обумовлено особливостями української мовної термінології та певної мірою неадекватним перекладом російського терміна "хранение", якому в українській мові найбільше відповідає термін "зберігання", а не "схов", що його законодавець застосував у ЦК УРСР. Між тим, сховом досить часто називають місце для таємного переховування речей або кого-небудь. Водночас, під терміном "берегти", "зберігати" необхідно розуміти дбайливе ставлення до когось чи чогось, можливість зберегти наявність та цілісність.

У ЦК України виділено 10 різновидів договорів зберігання (зберігання на товарному складі, речей у ломбарді, цінностей у банку, речей у камерах схову, речей у гардеробі організацій, речей пасажира під час його перевезення, речей у готелі, речей, що є предметом спору, автотранспортних засобів, договір охорони). У ЦК УРСР таких різновидів схову було значно менше (схов у гардеробах, майна в готелях, гуртожитках, санаторіях).

Інститут зберігання майна не обмежується нормами, що безпосередньо регулюють договір зберігання майна. Зобов'язання зі зберігання майна можуть виникати за іншими договорами (купівлі-продажу, підряду, перевезення тощо), за адміністративними актами, судовими рішеннями тощо. Між тим, цю обставину в новому ЦК України в главі "Зберігання" повною мірою не враховано, що засвідчує невідповідність між назвою глави та змістом фактично вміщених у ній статей, що регулюють лише ті відносини зберігання, які виникають безпосередньо за договором зберігання майна.

У новому ЦК щодо визначення поняття договору закладено загалом ті самі юридичні ознаки, що притаманні договору схову в ЦК УРСР, згідно з яким за договором схову одна сторона (охоронець) зобов'язувалася зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно цілим (ст. 413). А згідно з ч. 1 ст. 936 ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, передану їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її йому непошкодженою. З наведеного видно, що спільним для обох визначень є конструкція реального правочину (угоди), оскільки обов'язок зберігати річ виникає лише після її передачі зберігачеві (охоронцеві).

В обох випадках встановлена презумпція реальності договору має винятки. Так, відповідно до ч. 2 ст. 4J3 ЦК УРСР у договорі схову між соціалістичними організаціями міг бути передбачений обов'язок охоронця прийняти на схов майно, яке йому передасть друга сторона. За новим ЦК (ч. 2 ст. 936) договором зберігання може бути встановлено обов'язок зберігача прийняти річ на зберігання в майбутньому, якщо зберігач здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності (професійний зберігач).

За ЦК УРСР договір схову вважався безоплатним, якщо інше не встановлено законом або договором (ч. 3 ст. 413). Новий ЦК України презумпції безоплатності чи оплатності договору зберігання не встановлює, однак комплексний аналіз статей про зберігання та інших статей дає підстави вважати, що за загальним правилом договір зберігання є о платним, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, відповідно до ч. 5 ст. 626 ЦК договір є оплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. У ст. 946 ЦК також передбачається, що плата за зберігання та терміни її внесення встановлює договір зберігання.

Безоплатними є відносини, що виникають у разі передачі громадянами майна на короткострокове зберігання у гардероби організацій, камери схову будинків відпочинку, санаторіїв, або якщо функцію охоронця бере на себе фізична особа (громадянин) у порядку надання товариських послуг, що часто трапляється у побуті. Договір зберігання може стати оплатним у відносинах між фізичними особами, якщо при укладенні договору сторони це обумовлюють, а також у відносинах, де однією стороною є організація; договір зберігання має бути оплатним, якщо нормативними актами чи установчими документами передбачено стягнення організацією плати за зберігання майна.

Договір зберігання належить до двосторонніх договорів, тобто при о платних і безоплатних відносинах зобов'язання зберігання є взаємними, існують певні права та обов'язки обох сторін. Зберігач, зокрема, зобов'язаний забезпечити зберігання майна і повернути його іншій стороні, яка, в свою чергу, зобов'язана по завершенні терміну, зазначеного охоронцем, взяти назад здане майно і відшкодувати зберігачеві витрати на його збереження та збитки, завдані властивостями цього майна, про які зберігач, приймаючи майно, не знав і не мав знати. Якщо ж договір оплатний, то обов'язком поклажодавця є також сплата зберігачеві винагороди, розмір якої визначено договором або затверджено в установленому законом порядку таксами, ставками, тарифами, прейскурантами.

Договір зберігання належить, як уже зазначалося, до категорії договорів про надання послуг, а відтак, на нього можуть поширюватися норми глави 63 ЦК "Послуги. Загальні положення". Необхідно, однак, враховувати, що сукупність норм інституту зберігання майна не обмежується нормами ЦК. Такі норми містяться у численних законодавчих актах, до того ж із різних галузей. Зокрема, це МК України, КТМ України, ПК України, ЗУ "Про нотаріат", "Про державний матеріальний резерв", "Про зерно та ринок зерна в Україні", "Про банки і банківську діяльність", "Про виконавче провадження", "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні", Статут залізниць України. Особливу увагу необхідно звернути і на ст. 294 ГК України "Зберігання у товарному складі", що складається з чотирьох частин, в яких визначається переважно поняття товарного складу та міститься застереження, що відносини зберігання на ньому регулюються відповідними положеннями ЦК України. За таких обставин ст. 294 ГК фактично не має праворегулюючого значення для відносин зберігання на товарному складі. Сукупно норми ЦК України, інших законодавчих актів, які регулюють відносини зберігання на різних правових підставах, утворюють комплексний правовий інститут, який має загалом цивільно-правову природу. До цього інституту не входять, як правило норми, котрі регулюють відносини зі зберігання майна, що виникають із трудових, службових обов'язків. Таким чином, у новому ЦК України зосереджено основну частину правових норм, які визначають найважливіші правові засади різноманітних видів договірного та позадоговірного зберігання. Але певна частина правових норм міститься поза межами ЦК у різноманітних актах законодавства, зокрема тих, які не є цивільно-правовими.

Аналіз відповідних положень нового ЦК України дає можливість визначити такі основні підстави виникнення зобов'язань зберігання.

До першої групи підстав виникнення обов'язку зберігання необхідно віднести підстави, які виникають з особливого правового статусу окремих суб'єктів цивільного права, наприклад опікунів. Відповідно до ст. 72 ЦК опікун зобов'язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. На жаль, у цьому випадку не розкриваються права і обов'язки опікуна в сфері зберігання майна підопічного. Тому можна лише зауважити, що опікун може особисто зберігати майно підопічного або передавати його на збереження іншим особам за договором зберігання.

Друга група підстав - виникнення в особи обов'язку зберігати чуже майно, пов'язане з тим, що воно нічиє, або з випадковим правомірним фактичним за володінням майном. До цієї групи належить, наприклад, зберігальне зобов'язання щодо речей, які не мають власника або власник яких невідомий (ст. 335 ЦК України), щодо знахідки (ст. 337), щодо бездоглядної домашньої тварини (статті 340- 342), щодо знайденого скарбу (ст. 343). Знову ж таки, в цих випадках законодавець, як правило, не визначає умов та порядку зберігання майна, але встановлює певні правові наслідки незбереження майна. Наприклад, відповідно до ст. 337 ЦК України особа, яка знайшла загублену річ, відповідає за її втрату, знищення або пошкодження в межах її вартості лише в разі свого умислу або грубої необережності. Це засвідчує встановлення певної обмеженої відповідальності зберігача знахідки, яка не настає, якщо негативні наслідки спричинила проста необережність у діях зберігача. Зазвичай наявність прогалин у врегулюванні відносин зберігання майна, одержаного зберігачем у перелічених випадках, є небажаним правовим явищем. Однак за необхідності вирішити спір щодо зберігання речі, яке виникло з правомірних односторонніх дій особи, суд не позбавлений можливості застосовувати аналогію закону чи аналогію права відповідно до ст. 8 ЦК України. Отже, у зазначених випадках правовою підставою є факт позадоговірного правомірного заволодіння чужим майном та припис закону.

Через законодавчий припис виникають зберігальні зобов'язання щодо спадкового майна, які реалізуються у двох основних формах та в порядку, встановленому нормами спадкового права (статті 1283, 1285, 1286, 1287, 1288, 1290).

По-перше, заходів охорони з метою збереження спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями можуть уживати нотаріуси за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців (ст. 1283). При цьому, якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус (відповідний орган місцевого самоврядування) у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою (ст. 1285). І хоча в даному разі йдеться укладення договору на управління спадщиною, останній, на наш погляд, може мати змішаний (комплексний) характер, а відтак, містити й ознаки договору зберігання.

По-друге, охоронних заходів може вживати виконавець заповіту, визначений заповідачем, а в інших випадках - виконавець, призначений за ініціативою спадкоємців або призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо виконавець відмовився від виконання заповіту чи був усунутий від Його виконання і коли цього вимагають інтереси спадкоємців (статті 1286, 1287, 1288). При цьому ст. 1290 ЦК визначає повноваження виконавця заповіту, зокрема його обов'язок вжити заходів щодо охорони спадкового майна, управління спадщиною. Цілком очевидно, що до цих заходів можуть належати й обов'язки зі збереження майна. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, що його видає нотаріус за місцем відкриття спадщини (ст. 1290). Тут можна припустити, що виконавець заповіту може або безпосередньо здійснювати зазначені повноваження, або укладати окремі договори з іншими особами на охорону, у тому числі зберігання спадкового майна, на які мають поширюватися відповідні норми ЦК України.

Однак найважливішою з-поміж підстав виникнення зобов'язань зі зберігання майна є, безперечно, власне договір зберігання, врегульований статтями 936-953, 956-975, 977 ЦК України.

Перевагою нового ЦК України є, зокрема, те, що глава 66 "Зберігання" врегульовує значно більше окремих різновидів договору зберігання порівняно з ЦК УРСР.

Важливою також є норма ст. 954 ЦК України, згідно з якою положення глави про зберігання застосовуються і до зберігання, яке здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом. Тобто маються на увазі ті зобов'язання зі зберігання, які виникають безпосередньо на підставі як норм ЦК України, частину яких було проаналізовано вище, так і норм інших законів. У такій редакції ст. 954, хоч і не визначає конкретних законних підстав зберігання, але є необхідною, адже дає змогу заповнити правовий вакуум у врегулюванні такого зберігання шляхом субсидіарного застосування норм глави 66 ЦК до відносин, які виникають поза договором зберігання.

При вирішенні цієї проблеми необхідно враховувати, що в багатьох актах законодавства поняття "послуга" вживається не в цивілістичному, а в загально-правовому значенні, що обумовлює можливість включення до них правовідносин, реалізація яких завершується створенням певного матеріалізованого об'єкта або приводить до користування надаваною послугою. Однак під дію ст. 901 нового ЦК України мають підпадати правовідносини перевезень, експедирування, зберігання, страхування, доручення та інші договірні правовідносини, не передбачені ЦК України, але внаслідок реалізації яких відбувається користування послугою в юридичному розумінні.

У новому ЦК закріплено численні випадки виникнення зберігальних обов'язків у сторони за іншими цивільними договорами.

Так, відповідно до ст. 587 ЦК особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана вживати заходів для його збереження, якщо інше не встановлено договором. За ст. 667 ЦК продавець зобов'язаний, якщо право власності переходить до покупця до передання товару, зберігати цей товар, не допускаючи погіршення його якості. У ст. 690 ЦК передбачено ситуацію, коли покупець відмовляється від прийняття товару. У такому разі покупець зобов'язаний забезпечити схоронність цього товару, негайно повідомивши продавця про відмову прийняти товар. За ст. 815 ЦК наймач зобов'язаний забезпечувати збереження житла, підтримуючи його в належному стані. У новому ЦК не опосередковано, як у ЦК УРСР, а прямо встановлено (ст. 841) обов'язок підрядника вживати всіх заходів для збереження майна, переданого йому замовником. Відповідно до ст. 824 ЦК перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу, пошти, з чого випливає, що перевізник за договором перевезення зобов'язується не лише перевезти вантаж, багаж, пошту, а й водночас бере на себе обов'язок зберігати майно. Стаття 1021 ЦК установлює обов'язок комісіонера зберігати майно комітента. Зберігальні обов'язки можуть випливати і з інших договорів, навіть тоді, коли це прямо не записано в них, Це означає, що зберігальне зобов'язання може бути як самостійним, так і додатковим предметом договірного зобов'язання. Тому можна припустити] що у ст. 954 ЦК України випадково не було застережено можливість поширення правил про договір зберігання на зберігальні зобов'язання, що виникають за іншими договорами. Нині необхідність в існуванні такого застереження незаперечна.

Так, досить поширеними є відносини щодо зберігання майна за рішеннями та іншими актами судових органів, органів слідства, виконавчої служби. У новому ЦК України вміщено статтю про зберігання майна, що є предметом спору (ст. 976). За цією статтею дві чи більше осіб, між якими виник спір про право на річ, можуть передати цю річ третій особі на період вирішення спору судом. Спірну річ може бути також передано на зберігання за рішенням суду. При цьому зберігачем може бути особа, призначена судом, або особа, визначена за домовленістю сторін, між якими є спір. Однак у запропонованій редакції ст. 976 ЦК України не міститься конкретної інформації ні про порядок оформлення зберігання, ні про його умови, ні відповідей на інші важливі запитання, а відтак, вона не має необхідного праворегулюючого значення. Гадаємо, до таких дій суд може вдаватися, зокрема, відповідно до статей 149-152 Цивільного процесуального кодексу України, з метою забезпечення цивільного позову, хоча в цих статтях прямо не йдеться про такий спосіб забезпечення позову.

Краще врегульовано відносини щодо забезпечення цивільного позову в Кримінально-процесуальному кодексі України, згідно з яким слідчий, за клопотанням цивільного позивача або з власної ініціативи зобов'язаний вжити заходів для забезпечення заявленого в кримінальній справі цивільного позову та можливого в майбутньому цивільного позову, а також забезпечення виконання вироку в частині можливої конфіскації майна (ст. 125). Таке забезпечення здійснюється шляхом накладення на відповідне майно арешту. Відповідно до ст. 126 Кодексу майно, на яке накладено арешт, описується і може бути передане на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинуваченого чи іншим особам. Арешт майна і передача його на зберігання оформляються протоколом, що його підписує особа, яка проводила опис, поняті та особа, яка прийняла майно на зберігання, а до протоколу додається підписаний цими особами опис переданого на зберігання майна. На наш погляд, такі процесуальні документи саме і є доказом виникнення договірних відносин зі зберігання описаного майна між органами слідства і фізичною чи юридичною особою, яка прийняла його на зберігання. У таких випадках закон не вимагає укладення договору в письмовій формі.

Арешт майна можуть вчиняти також державні виконавці в межах виконавчого провадження з метою примусового виконання рішень судів та інших органів відповідно до ЗУ "Про виконавче провадження". Відповідно до ст. 58 цього Закону майно, на яке накладено арешт, за винятком грошей, цінних паперів, ювелірних та інших побутових виробів із золота, срібла, платини і металів платинової групи, коштовних каменів і деяких інших виробів, передається на зберігання боржникові або іншим особам, призначеним державним виконавцем, під розписку в акті опису, копія якого передається боржникові, а у випадках, коли обов'язок зберігати майно покладено на іншу особу, - ще й зберігачеві.

Зберігальні правовідносини можуть виникати відповідно до норм митного законодавства, яке передбачає кілька видів зберігання товарів на митних та інших складах. Так, у МК України вміщено главу 14 "Тимчасове зберігання" та главу 24 "Зберігання товарів і транспортних засобів на складах митних органів".

Згідно зі ст. 99 МК України товари і транспортні засоби з моменту пред'явлення митному органу і до випуску відповідно до обраного митного режиму з дозволу відповідного митного органу розміщуються на складах тимчасового зберігання до завершення митного контролю на підставі договору зберігання. Склади тимчасового зберігання можуть бути закритого та відкритого типу, створені власниками - суб'єктами підприємництва у встановленому порядку.

Статті 166-171 глави 24 МК України регулюють умови та порядок зберігання товарів і транспортних засобів на складах митних органів. Обов'язковій передачі митному органу для зберігання підлягають товари: 1) не пропущені з відповідних підстав через митну територію; 2) ввезені громадянами на митну територію України без сплати встановлених податків та зборів; 3) які до завершення термінів тимчасового зберігання підприємствами не були задекларовані власником відповідно до митного режиму; 4) заявлені у режим відмови на користь держави (ст. 166 МК України). Крім того, на митних складах можуть зберігатися: товари, що перебувають на тимчасовому зберіганні під митним контролем; товари, що вивозяться за межі митної території України; товари, що перебувають у режимі транзиту; товари, вилучені як предмети порушення митних правил (ст. 168 МК України). Перелічені випадки можна визначити як зберігання у режимі митного складу.

Спеціальним видом зберігання є депозитарна діяльність. Відповідно до ст. 1 ЗУ "Про Національну депозитарну діяльність" - це надання послуг щодо зберігання цінних паперів, яке оформляється депозитним договором між зберігачем та обраним ним депозитарієм. За цим договором депозитарій веде для зберігача рахунки у цінних паперах, на яких відображаються операції з цінними паперами, що їх передав зберігач.

Як відомо, зберігальні обов'язки можуть виникати не лише за договором, а й за прямими приписами закону та на інших підставах. Для таких випадків ст. 954 ЦК затверджує можливість субсидіарного застосування норм глави 66 ЦК до зберігання, яке здійснюється не на підставі цивільно-правового договору зберігання, а на підставі закону. Такий підхід відповідає фундаментальним засадам зобов'язального права, адже відповідно до ст. 509 ЦК зобов'язання виникають на підставах, установлених ст. 11. У цій статті, зокрема, записано, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Повною мірою наведена норма стосується виникнення зберігальних обов'язків. Однак у більшості випадків закон, який безпосередньо передбачає виникнення зберігального зобов'язання, не встановлює належного механізму регулювання такого зберігального правовідношення. Відтак, цей правовий вакуум мають заповнити норми глави 66 ЦК. Водночас, закон може встановлювати застереження про недопустимість поширення норм цієї глави на зберігання, яке виникає безпосередньо на підставі закону.

Зберігання на підставі закону може виникнути, наприклад, щодо:

- речі, в якої немає власника (ст. 335 ЦК);

- знахідки (ст. 337 ЦК);

- бездоглядної домашньої тварини (ст. 340 ЦК);

- спадкового майна (статті 1283-1285 ЦК, ст. 71 КТМ);

- майна, арештованого в порядку виконавчого провадження (статті 55, 58 ЗУ "Про виконавче провадження");

- майна, арештованого (описаного) органами суду та слідства відповідно до процесуального законодавства.

Необхідно враховувати, що зберігання, яке виникає на підставі закону, може супроводжуватися укладенням договору зберігання між уповноваженою законом особою та відповідним зберігачем. Наприклад, згідно зі ст. 58 ЗУ "Про виконавче провадження" арештоване майно може передаватися на зберігання боржникові або іншим особам, призначеним державним виконавцем під розписку в акті чи за окремою угодою.

Можливим є застосування загальних положень про зберігання до окремих його видів. Відповідно до ст. 955 ЦК установлюється порядок застосування загальних норм § 1 глави 66 до окремих видів зберігання, визначених у § 2, 3 глави 66. Це можливо у тому разі, якщо інше не передбачено положеннями цього Кодексу про окремі види зберігання або іншим законом. Тобто загальні норми про зберігання поширюються на окремі види зберігання лише там, де вони не врегульовані спеціальними нормами.