Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Прийняття спадщини

Спадкоємець, який бажає реалізувати право на спадкування, що виникло у нього у зв'язку з відкриттям спадщини, має прийняти спадщину у порядку та у строки, встановлені законом.

Прийняття спадщини є одностороннім правочином, оскільки його здійснення залежить виключно від волі спадкоємця. Факт прийняття спадщини одним із спадкоємців породжує правові наслідки лише безпосередньо для даної особи і жодним чином не впливає на юридичне становище інших спадкоємців.

Правочин про прийняття спадщини є безумовним та беззастережним. Це означає, що не можна поставити факт прийняття спадщини у залежність від настання або ненастання якої-небудь умови (наприклад, прийняття спадщини одним із спадкоємців за умови, що інші спадкоємці від спадщини відмовляються), рівно як і не допускається часткове прийняття спадщини з відмовою від прийняття тієї її частини, що залишилася.

Оскільки спадковому правонаступництву притаманна риса універсальності, яка передусім виявляється в легальному понятті спадкування (ст. 1216 ЦК України), а також у визначенні складу спадщини (ст. 1218 (ЦК України), прийняття спадкоємцем хоча б частини спадщини свідчить про те, що спадкоємець прийняв її у цілому, незалежно від того, у чому полягає частина, що залишилася, і де вона знаходиться. На превеликий жаль, новий ЦК України, як і ЦК УРСР 1963 року, прямо не відтворює відповідної норми, яка є необхідною для чіткого визначення обсягу спадкової маси, а відтак, у кінцевому підсумку, - для ефективної реалізації спадкоємцями своїх прав. Лише в абзаці першому п. 208 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України зазначено, що прийняття спадщини може мати місце лише щодо всієї спадщини. Бажано було б закріпити аналогічну норму і на рівні закону - ЦК України.

Принцип, згідно з яким прийняття спадщини в частині є прийняттям спадщини в цілому, отримав відображення і у порядку прийняття спадкоємцем спадщини, яка відкрилася для нього одночасно і за заповітом, і за законом. Якщо спадкоємець, який мав право на спадкування і за заповітом, і за законом, подав заяву про прийняття спадщини за однією з цих підстав, він тим самим висловив свою згоду і на прийняття спадщини за іншою підставою. Оскільки даному спадкоємцеві немає потреби приймати іншу частину спадщини за якимось особливим актом, він вважатиметься таким, що прийняв спадщину в цілому - за обома підставами. Така презумпція існуватиме, якщо тільки цей спадкоємець протягом встановленого ст. 1270 ЦК строку не заявить про свою відмову від прийняття спадщини за іншою підставою. Отже, якщо на момент завершення строку для прийняття спадщини спадкоємець подав заяву про прийняття спадщини за однією з підстав і не подав заяву про відмову від її прийняття за іншою підставою, він вважатиметься таким, що прийняв її і за заповітом, і за законом незважаючи на те, що своїм формальним актом він нібито висловив згоду на прийняття тільки частини спадщини.

Водночас, з метою попередження різноманітних суперечок щодо тлумачення заяви про прийняття спадщини нотаріус може порадити спадкоємцеві вказати, що даною заявою він приймає спадщину і за заповітом, і за законом.

Якщо спадкоємець постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і не відмовився від прийняття спадщини, або спадкоємець на час відкриття спадщини є малолітнім, неповнолітнім, недієздатним або особою з обмеженою цивільною дієздатністю і не відмовився від прийняття спадщини, він вважається таким, що прийняв спадщину автоматично (частини 3, 4 ст. 1268 ЦК). Природно, що такий спадкоємець прийняв спадщину і за заповітом, і за законом.

Нарешті, важливою ознакою правочину про прийняття спадщини є надання йому законом зворотної юридичної сили. Це означає, що прийнята спадщина вважається належною спадкоємцеві з часу її відкриття незалежно від того, коли вона була фактично прийнята. Дане положення, яке містилось у ч. 2 ст. 548 ЦК УРСР і відтворене у ч. 5 ст. 1268 ЦК України, має винятково важливе значення для охорони законних прав спадкоємця, адже у разі прийняття ним спадщини він набуває право не лише на майно, що виявилося в наявності на час прийняття спадщини, а й на майно, що було в наявності на час її відкриття. Відповідно, у випадках, коли спадкове майно перейшло до не уповноважених на те осіб у проміжку між моментом відкриття та моментом прийняття спадщини, спадкоємець у силу цієї норми набуває право витребування цього майна з чужого незаконного володіння, а також право на пред'явлення позову про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок незаконного володіння, користування або розпорядження зазначеним майном.

Виходячи з того, що спадкове майно належить спадкоємцеві з дня смерті спадкодавця, на цей день визначається і його вартість, що має важливе значення при розрахунках з кредиторами спадкодавця. Будь-які прибутки, одержані спадкоємцем внаслідок використання спадкового майна, не тягнуть збільшення його вартості. У свою чергу, видатки, понесені ним у зв'язку з утриманням цього майна, є витратами самого спадкоємця, який не вправі віднести їх на рахунок спадщини.

Правило про зворотну силу акту прийняття спадщини не застосовується, якщо до складу спадщини входить нерухомість. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця не з часу відкриття спадщини, а з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України).

Прив'язка часу виникнення права власності на успадковане нерухоме майно до моменту державної реєстрації останнього характеризує сучасну законодавчу тенденцію щодо правочинів з нерухомістю: право власності у набувача виникає, а сам правочин вважається вчиненим лише після здійснення Його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210, ч. 4 ст. 334 ЦК України).

Аналіз частин 3, 4 ст. 1268, ст. 1269 ЦК дозволяє виділити три способи прийняття спадщини.

1. Подання заяви про прийняття спадщини є необхідним правочином, що вчиняється спадкоємцями, які не підпадають під дію частин 3, 4 ст. 1268 ЦК. Разом з тим, і спадкоємці, які вважаються такими, що прийняли спадщину за частинами 3, 4 ст. 1268 ЦК, не позбавляються права подати заяву про прийняття спадщини. Подання заяви є найбільш доцільним способом прийняття спадщини, якщо до її складу входять права на нерухоме майно, права інтелектуальної власності, корпоративні права, права на вклад, права вимоги до третіх осіб та інші права, які потребують оформлення у свідоцтві про право на спадщину. Крім того, звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва дозволить останньому швидше встановити коло спадкоємців та об'єктів спадкового наступництва, вчасно зробити необхідні запити, а також вільно орієнтувати спадкоємців щодо юридичного значення даного правочину та його можливих наслідків.

Попри відсутність у ст. 1269 ЦК відповідного посилання, спадкоємець звертається із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини. Прийняття спадщини шляхом подання заявило нотаріальної контори може полягати як у поданні власне заяви, у якій зазначається згода спадкоємця прийняти спадщину, так і у поданні заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину. Заява про видачу свідоцтва про право на спадщину розглядатиметься як заява про прийняття спадщини, якщо вона подана в межах встановлених законом строків для прийняття спадщини. У протилежному випадку, тобто у разі звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після спливу вказаних строків, така заява буде підставою для оформлення права на спадщину за умови попереднього її прийняття встановленими законом способами.

Законодавство не містить спеціальних вимог стосовно форми заяви, яка подається особисто спадкоємцем до нотаріального органу на підтвердження прийняття спадщини. Абзацом першим п. 207 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України лише передбачено, що така заява повинна бути зроблена у письмовій формі. Достатньо, щоб із змісту цієї заяви було чітко зрозумілим дійсне бажання спадкоємця прийняти спадкове майно.

На тексті заяви про прийняття спадщини нотаріусом має бути засвідчена справжність підпису заявника згідно з правилами, викладеними в розділі 28 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України. Як виняток Інструкція передбачає, що, якщо заява, на якій справжність підпису спадкоємця не засвідчена, надійшла поштою, вона приймається нотаріусом. Така заява є юридичною підставою для заведення спадкової справи. Водночас, спадкоємцеві пропонується надіслати заяву, оформлену належним чином, або прибути особисто до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини (абзац другий п. 207 Інструкції).

Таким чином, надіслання заяви без засвідчення підпису заявника нотаріусом визнається лише презумпцією прийняття спадщини. У випадку подальшого невиконання заявником законодавчих вимог щодо посвідчення заяви остання не вважатиметься підставою для одержання спадкоємцем спадкової маси. Водночас, узагальнення сучасної судової практики свідчить про те, що, якщо нотаріус не повідомив спадкоємця, який надіслав заяву про прийняття спадщини із зазначеним недоліком форми, про необхідність виправлення цього недоліку, суди все ж визнають спадкоємця таким, що прийняв спадщину, ґрунтуючись на тому, що сам факт подання заяви свідчить про наявність стійкого волевиявлення спадкоємця, спрямованого на прийняття спадщини.

Так, Верховний Суд при розгляді справи за позовом про визнання права власності на частину квартири в порядку спадкування відзначив таке: "Судом встановлено, що позивачка в межах встановленого законом строку подала заяву про прийняття спадщини до державної нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини поштою. Справжність її підпису на заяві нотаріально посвідчена не була. Проте нотаріус, прийнявши заяву, не запропонувала позивачці надіслати належним чином оформлену заяву або ж прибути до нотаріальної контори особисто, а після закінчення строку для прийняття спадщини відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину на інших підставах. Водночас, судом неспростовно встановлено, що заява про прийняття спадщини подана саме позивачкою і ця заява дійсно відповідає її волевиявленню. За таких обставин висновок суду про неприйняття позивачкою спадщини є невірним, а прийняте на його підставі рішення суду не можна визнати законним".

Інші два способи прийняття спадщини, передбачені новелами ЦК, є досить своєрідними, оскільки спадкоємцеві немає необхідності вчиняти вольові дії, спрямовані на прийняття спадщини. Навпаки, спадщина приймається автоматично за відсутності здійснення спадкоємцем дій щодо відмови від її прийняття. Отже, особливість таких "способів прийняття спадщини" полягає в тому, що прийняття спадщини пов'язується з бездіяльністю суб'єкта, що не відповідає положенням ч. 1 ст. 202 ЦК, згідно з якими правочином визнається дія особи (виділено нами - Є. Р.), спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

2. За ч. 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, він не заявив про відмову від неї.

Цією нормою фактично відроджується інститут поділу спадкоємців на присутніх та відсутніх за місцем відкриття спадщини, який був запроваджений ще у ЦК УРСР 1922 року. Щоправда, в новому ЦК дещо змінюється підхід до визначення присутніх спадкоємців: якщо в ЦК УРСР 1922 року присутніми вважалися ті спадкоємці, які проживали в одному населеному пункті із спадкодавцем, то за новим ЦК критерієм визнання спадкоємця присутнім є проживання останнього в одному будинку або квартирі з померлим.

Для того, щоб спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, необхідною є наявність таких умов: а) спільне проживання зі спадкодавцем; б) постійність проживання зі спадкодавцем; в) наявність цих фактів на час відкриття спадщини, тобто на день смерті спадкодавця.

Доказом постійного проживання разом зі спадкодавцем можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідного органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом зі спадкодавцем; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; реєстраційний запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, та інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем (п. 211 інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Спадкоємець вважатиметься таким, що постійно проживав разом із спадкодавцем, і в тому випадку, коли за певний, навіть значний, час до настання смерті спадкодавця він відбув з місця проживання спадкодавця у довготривале відрядження, з якого повернувся після закінчення строку для прийняття спадщини. Незважаючи на те, що такий спадкоємець жодних дій для прийняття спадщини не здійснював або навіть не знав про сам факт її відкриття, він вважатиметься таким, що прийняв ЇЇ в силу ч. 3 ст. 1268 ЦК України. Даний висновок підтверджується і наведеним вище нормативним переліком доказів постійного проживання. Жоден з доказів, навіть довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, органу місцевого самоврядування, не може бути абсолютним свідченням того, що спадкоємець проживав разом із спадкодавцем безпосередньо перед його смертю.

Прийняття спадщини шляхом спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини є способом прийняття спадщини, що запроваджений законом замість фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном (ст. 549 ЦК УРСР). Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України в редакції наказу Міністерства юстиції України від 18 червня 1994 р. передбачала, що документами та іншими доказами, які можуть слугувати підтвердженням фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном, визнає: довідку житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що, набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) протягом шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном; а також наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього (абзаци перший та другий п. 113 Інструкції).

З викладеного випливає, що прийняття спадщини шляхом постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини не може прирівнюватись до фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном. Для першого способу прийняття спадщини необхідними є два юридичних факти: позитивний (постійне проживання в одному житловому приміщенні із спадкодавцем на час відкриття спадщини) і заперечний (відсутність відмови від прийняття спадщини протягом встановленого законом строку). Підставами застосування другого способу була значно ширша кількість юридичних фактів. При цьому сам по собі факт проживання спадкоємця зі спадкодавцем в одному житловому приміщенні був недостатнім для визнання спадкоємця таким, що прийняв спадщину шляхом фактичного вступу.

Відмова від збереження інституту фактичного вступу у володіння або управління спадщиною пояснюється розробниками проекту ЦК України як намагання зменшити кількість спорів, пов'язаних з неоднозначним застосуванням судами інституту прийняття спадщини шляхом вступу в управління або володіння нею1.

На наше переконання, існування певних проблем в процесі правозастосування притаманно для переважної більшості цивілістичних норм і саме по собі не може бути достатньою підставою для скасування правового інституту. Натомість прийняття спадщини шляхом вступу у володіння або управління нею було дуже зручним для спадкоємців, адже цей спосіб не був обтяжений формалізмом, а з іншого боку, відзначався стійким і тривалим волевиявленням спадкоємця, тобто повною мірою відповідав сутності правочину про прийняття спадщини.

Сучасне регулювання цього питання за ст. ст. 1268, 1269 ЦК України призводить до того, що ті спадкоємці, які не проживали постійно разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, для того, щоб стати його законними правонаступниками, змушені будуть звертатися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини завжди, навіть у випадках, коли до її складу входять виключно предмети домашньої обстановки та інше майно порівняно невеликої вартості. Зрозуміло, що наслідком цьому буде значне і нічим не виправдане збільшення кількості заяв про прийняття спадщини, поданих до нотаріуса.

На наш погляд, ефективним є підхід, закладений у ЦК Російської Федерації, який, піддаючи розвиткові спосіб прийняття спадщини шляхом здійснення фактичних дій, наводить невичерпний перелік відповідних прикладів (ч. 2 ст. 1153) (зокрема, вжиття спадкоємцем заходів щодо збереження спадкового майна, захисту його від посягань та домагань третіх осіб; здійснення ним за свій рахунок витрат на утримання спадкового майна; сплата за рахунок спадкоємця боргів спадкодавця тощо).

У юридичній літературі давно була обгрунтована необхідність встановлення єдиного порядку прийняття спадщини усіма спадкоємцями, незалежно від факту перебування їх у місці відкриття спадщини. Відмова від поділу спадкоємців на присутніх та відсутніх Основами цивільного законодавства Союзу PCP та союзних республік 1961 р. та цивільними кодексами республік PCP, прийнятими у 1963-64 pp., також знайшла схвальні відгуки серед науковців.

Застосування фактичного вступу у володіння або управління спадковим майном як спосіб прийняття спадщини для регулювання сучасних спадкових відносин можливе лише, якщо спадщина відкрилася під час дії ЦК УРСР, тобто до 1 січня 2004 p., була прийнята зазначеним способом хоча б одним із спадкоємців (абзац перший п. 5 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК).

3. Третім способом прийняття спадщини є сам по собі факт того, що спадкоємець був малолітнім, неповнолітнім, недієздатним, обмежно дієздатним (ч. 4 ст. 1268 ЦК). Зазначені особи вважаються такими, що прийняли спадщину, завжди, крім випадків їхньої відмови від спадщини, а щодо малолітніх та недієздатних осіб - відмови, здійсненої від їхнього імені батьками (усиновлювачами), опікуном з дозволу органу опіки та піклування (частини 2-4 ст. 1273 ЦК України).

Факти малоліття, неповноліття, недієздатності або обмеженої дієздатності мають існувати на час відкриття, а не на час прийняття спадщини. Тому, якщо, наприклад, спадкоємець на день смерті спадкодавця був неповнолітнім, а на день звернення до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину він уже досяг вісімнадцяти років, нотаріус не має права відмовити такому спадкоємцеві у видачі свідоцтва, посилаючись на те, що він не прийняв спадщину.

Доцільно підкреслити, що такими, що прийняли спадщину, вважаються саме неповнолітні особи, незалежно від того, чи набули вони повної цивільної дієздатності (ст. 35 ЦК України). Навіть у разі коли неповнолітньому було надано повну дієздатність, на нього повністю поширюються положення ч. 4 ст. 1268 ЦК України. Цей висновок підтверджується і постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування", в якій наголошується, що "набуття (надання) повної цивільної дієздатності неповнолітньою особою не є підставою для того, щоб вважати її повнолітньою" (абзац четвертий п. 23 постанови).

Суб'єктивне цивільне право на прийняття спадщини існує в межах встановлених законом строків.

Загальним строком для прийняття спадщини є шестимісячний строк, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК). Зауважимо, що строк для прийняття спадщини починає спливати в день смерті спадкодавця, а не з наступного дня. Цим правилом утверджується виняток із ст. 253 ЦК, яка встановлює, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Тому, якщо спадщина відкрилася, наприклад, 10 січня 2007 р., то і строк для прийняття спадщини починає спливати 10 січня, а не 11 січня, останнім днем для прийняття спадкоємцем спадщини є 10 липня 2007 р.

Для регулювання відносин щодо прийняття спадщини вельми важливою є норма ч. 2 ст. 255 ЦК, яка регламентує, що письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв'язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно. Ця норма міститься в книзі 1 ЦК "Загальні положення" і поширюється на всі письмові заяви та повідомлення, що мають правове значення, без винятку, в тому числі і на заяви про прийняття спадщини.

Таким чином, якщо за поштовим штемпелем дата надіслання заяви дорівнює принаймні останньому дню (добі) того строку, протягом якого спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини, спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину в межах встановленого законом строку, навіть тоді, коли нотаріус одержав таку заяву поштою після спливу строку для прийняття спадщини.

Частина 2 ст. 1270 встановлює підстави для застосування іншого, ніж загальний шестимісячний, строку для прийняття спадщини. Ця норма передбачає встановлення спеціального строку для прийняття спадщини для тих спадкоємців, які приймають спадщину лише в результаті і внаслідок неприйняття або відмови від її прийняття інших осіб - спадкоємців за законом попередньої черги (черг) або спадкоємців за заповітом, призначених першими (у випадку підпризначення заповідачем іншого спадкоємця - ст. 1244).

Дії, спрямовані на прийняття спадщини, повинні бути здійснені цими особами в межах загального шестимісячного строку для прийняття спадщини протягом трьох місяців з моменту неприйняття (відмови від прийняття) спадщини іншими спадкоємцями. Якщо ж строк, що залишився, становить менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.

Наприклад, спадщина відкрилася винятково на користь спадкоємців за законом. Єдиний спадкоємець першої черги через 5 місяців після відкриття спадщини подав до нотаріальної контори заяву про відмову від прийняття спадщини без зазначення особи. У такому випадку у спадкоємця другої черги є три місяці для прийняття спадщини, а перебіг цього строку починається з наступного дня після відмови спадкоємця першої черги (ст. 253 ЦК). Якщо такий спадкоємець протягом 3-х місяців подасть заяву про відмову без зазначення особи, з наступного дня починає спливати тримісячний строк для прийняття спадщини для спадкоємців третьої (наступної) черги. Якщо спадкоємець другої черги не приймає спадщину, тримісячний строк для спадкоємця наступної черги починається з дня, наступного за тим днем, коли завершився тримісячний строк для спадкоємця другої черги і т. д.

Разом з тим, слід мати на увазі, що за ч. 6 ст. 1273 ЦК заява про відмову може бути відкликана протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Тому у випадку, коли, наприклад, спадкоємець за законом першої черги після спливу 5-ти місяців після відкриття спадщини подає заяву про відмову, а спадкоємець за законом негайно подає заву про прийняття, це не означає, що останній неодмінно набуде спадщину - при відкликанні першим спадкоємцем заяви про відмову і поданні заяви про прийняття спадщини або при існуванні інших підстав, коли спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину без здійснення активних дій (частини 3, 4 ст. 1268 ЦК), заява про прийняття спадщини спадкоємцем другої черги за правилами про черговість не може бути підставою для визнання його таким, що прийняв спадщину.

Сплив строку для прийняття спадщини зумовлює припинення права на прийняття спадщини. Однак у спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, існують дві можливості вступити у спадкові відносини:

1) за згодою інших спадкоємців, які прийняли спадщину (ч. 2 ст. 1272 ЦК). Згода має надаватися всіма спадкоємцями, які прийняли спадщину, викладається у формі письмових заяв і подається нотаріусу до видачі свідоцтва про право на спадщину. Справжність підпису на заяві кожного спадкоємця має бути посвідчена нотаріально (абзац другий п. 211 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України);

2) за рішенням суду, яким задоволено позов спадкоємця про визначення йому додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини. Підставою для задоволення позову є визнання судом причин пропуску спадкоємцем строку поважними (ч. 3 ст. 1272 ЦК).

Поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини оцінюється судом конкретно при розгляді кожної справи; сучасної судової практики свідчить про те, що найчисленнішими поважними причинами для пропуску строку для прийняття спадщини вважаються: відсутність у спадкоємців інформації про наявність заповіту на їх користь, перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України, тривала хвороба спадкоємців тощо.

Справи про надання додаткового строку для прийняття спадщини розглядаються за правилами позовного провадження. Відповідачами за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини, як правило, є інші спадкоємці. За відсутності інших спадкоємців, які прийняли б спадщину, відповідачами виступають державні нотаріальні контори, органи місцевого самоврядування (місцеві ради, їх виконавчі комітети), місцеві державні адміністрації.

У цілому існування позовного порядку вирішення таких справ навряд чи є виправданим. Справа в тому, що предметом таких вимог заявника, по суті, є відновлення можливості стати спадкоємцем. Рішення суду в такому випадку грунтується лише на одному факті - встановленні поважності причин пропуску строку для прийняття. Право на прийняття спадщини є абсолютним суб'єктивним цивільним правом кожного спадкоємця, відтак, встановлення поважності причин його пропущений та його відновлення не може зачіпати прав інших спадкоємців. "Отже, в даному випадку немає і не може бути осіб, на яких вказує заявник як на вірогідних порушників свого права - права на прийняття спадщини. Іншими словами, в цій справі відсутні відповідачі, що виключає як наслідок спір про право, наявність якого є характерною рисою позовного провадження, і дозволяє відрізнити його від окремого провадження".

Закон не визначає тривалість додаткового строку, який надається судом спадкоємцеві в разі задоволення його позову. Уявляється, що цей строк не повинен бути більшим, ніж строк для прийняття спадщини, встановлений для цього спадкоємця. За загальним правилом, суди у рішеннях визначають спадкоємцеві строк, що не перевищує трьох місяців.

Після вступу в силу судового рішення спадкоємець може прийняти спадщину шляхом подання заяви про її прийняття до нотаріуса за місцем відкриття спадщини. Після подання заяви про прийняття спадщини не передбачено право даного спадкоємця відкликати цю заяву протягом строку, встановленого у судовому рішенні. Отже, спадкоємець" якому строк для прийняття спадщини було продовжено, може вважатися таким, що прийняв спадщину після подання відповідної заяви.

Правовий статус спадкоємця, який прийняв спадщини з пропуском встановлено строку є аналогічним статусу спадкоємців, які прийняли спадщину вчасно. Тому такий спадкоємець має право на перерозподіл спадщини і на одержання від інших спадкоємців майна, що відповідає його частці, у натурі, а за неможливості - на грошову компенсацію (ч. 1 ст. 1280 ЦК).