Цивільний процес України - Харитонов Є.О. -
Особливості добровільного представництва

Відповідно до ст. 39 ЦПК права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до 14 років, а також недієздатних фізичних осіб, неповнолітніх осіб віком від 14 до 18 років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

У представництві за законом специфічним є становище представника: діяльність на захист прав та інтересів осіб, яких він представляє, — це не право його, а обов'язок, відмовитися від якого він не може.

Законні представники здійснюють від імені особи, яку представляють, всі процесуальні дії, право здійснення яких належить особі, яку представляють, з деякими обмеженнями, передбаченими законом. Такі обмеження встановлені, наприклад, ст.ст. 68, 70 ЦК. Зокрема, попередній дозвіл органів опіки і піклування потрібний для відмови в суді від належних підопічному прав, для поділу чи відчуження майна.

Діяльність законного представника певною мірою повинна бути контрольована з позиції відповідності ЇЇ інтересам суб'єкта, якого представляють. Тому законодавець у деяких випадках поклав на суд обов'язок контролювати відповідність інтересам осіб, яких представляють, дій представника. Так, відповідно до ч. З ст. II ЦПК суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє. Відповідно до ч. 5 ст. 174 та ч. 6 ст. 175 ЦПК суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем та не приймає мирової угоди у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Правила про законне представництво батьками їх дітей не можуть застосовуватися у випадку, коли дієздатна особа, яку представляють, досягла повноліття. Представництво інтересів дієздатних повнолітніх осіб повинно базуватися виключно на нормах, що стосуються договірного представництва. Винятком із цього правила можна вважати законне представництво батьками їх повнолітніх непрацездатних дітей (ч. З ст. 154 СК), законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків (ч. 2 ст. 172 СК) та представництво повнолітніх непрацездатних осіб їх дідом, бабою, братом, сестрою, мачухою та вітчимом (ч. 2 ст. 258 та ч. 2 ст. 262 СК).

Однак законне представництво дітьми своїх непрацездатних, немічних батьків суперечить ст.ст. 39, 58, 242, 244 ЦК та ч. 2 ст. 243 СК, зі змісту яких випливає, що факт непрацездатності або немічності батьків не є підставою для визнання їх недієздатними. Законодавством не передбачене встановлення опіки над дієздатними батьками, якщо вони і непрацездатними або немічними. Юридичні дії від імені таких осіб може здійснювати лише особа, яка має на те спеціальні повноваження — довіреність.

Перелік осіб, які можуть здійснювати законне представництво, визначений у ст. 39 ЦПК і не є вичерпним. Правами опікуна (піклувальника) для захисту дитини без спеціальних на те повноважень наділяється патронати и й вихователь згідно зі ст. 255 СК.

Особливості добровільного представництва

Цей різновид представництва у цивільному процесі найбільш поширений в судовій практиці, оскільки дозволяє використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді. Воно виникає на довірчій основі між тим, кого представляють, і представником і не є неминучим у цивільній справі, оскільки особи, які беруть участь у справі, які володіють процесуальною дієздатністю, можуть особисто вести свої справи в суді. Вони мають право самі виступити в процесі без представника або разом із представником, або не брати участі в процесі (якщо суд не визнає це за необхідне) і доручити ведення справи представникові.

Ще римським правом сформульоване правило, що ніхто не може бути примушений до позову. Важливою обставиною є те, що для виникнення добровільного представництва у суді обов'язково повинна бути згода представника здійснити його, на відміну від законного представника, для якого є обов'язком захист особи, представником якої він є.

Особливістю договірного представника є те, що його дії, на відміну віддій законного представника, не піддаються контролю суду з позиції відповідності інтересам суб'єкта, якого представляють. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, то суд має механізми впливу на такого представника, але не має їх щодо добровільного представника. Суд може тільки не прийняти мирову угоду в справі, якщо вона суперечить вимогам закону.

Крім того, у випадку укладання мирової угоди суди не перевіряють її відповідність інтересам довірителів, оскільки поняття "вимоги закону" та "інтереси довірителя" можуть не співпадати. У цих випадках несумлінні представники мають змогу діяти у своїх інтересах.

Добровільне представництво за підставами виникнення можна класифікувати на договірне та громадське (Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" наділяє профспілки, їхні об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом суб'єктивних прав до судових органів).

Проаналізувавши основні характерні риси добровільного і необхідного представництва, можна виокремити такі:

1) добровільним представником може бути особа, яка обирається особою, яку представляють, самостійно (крім передоручення), необхідний (законний) представник стає таким з огляду на відповідні сімейні відносини, на особливий легітимаційний акт держави (державних органів) чи пряму вказівку в законі;

2) при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного в законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає в силу правочину, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва як різновиду добровільного необхідні також доручення члена організації та, як правило, факт членства):

3) при представництві за законом особа потенційного представника в імперативній формі визначається законом, а при добровільному — особою, яку представляють;

4) законний представник має право на здійснення всіх процесуальних дій, що належать особі, яку представляють, які ця особа обмежити не може, оскільки, що її воля не має юридичної значущості чи її воля невідома (представництво безвісно відсутньої особи), а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють, за її бажанням;

5) дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові віл позову, визнанні позову, а при добровільному представництві суд не має таких правомочностей, крім укладання мирової угоди;

6) нормативною основою законного представництва є закон чи адміністративний акт і закон, а добровільного — договір і закон;

7) уповноваження добровільного представника має форму, як правило, довіреності, а законного — форму свідоцтва про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;

8) законний представник не пов'язаний бажаннями, вказівками особи, яку він представляє (крім випадків, коли батьки відповідно до ст. 177 СК мають вислухати думку дитини щодо способів управління її майном, однак обов'язку виконати бажання дитини щодо цього питання закон не встановлює), а добровільний представник, навпаки, пов'язаний через, як правило, довірчі та договірні відносини;

9) фізична особа, яку представляють при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди дієздатна.

4. Документи, що посвідчують повноваження представників
Глава 8. Інші учасники цивільного процесу
1. Поняття "інших учасників процесу"
2. Особи, які допомагають при розгляді та вирішенні цивільної справи по суті
3. Особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення цивільного процесу
Секретар судового засідання
Судовий розпорядник
Глава 9. Цивільна юрисдикція. Підсудність цивільних справ
1. Поняття юрисдикції та її види
2. Підсудність та її види