Цивільний процес України - Харитонов Є.О. -
2. Судові докази: поняття і види. Належність та допустимість доказів

Докази — це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність оспорюваних обставин. Тобто доказом є не факт, не обставина, а фактичні дані. Факт — це явище об'єктивної соціальної дійсності. Вони існують незалежно від того, чи знають про них особи, що здійснюють судовий розгляд. Фактичні дані, тобто відомості про факт — це інформація, за допомогою якої пізнається факт, що має значення для вирішення справи.

Докази, тобто будь-які фактичні дані (інформація), можуть бути представлені у різній формі. Так, фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи, можуть бути отримані (встановлені) судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Докази отримуються у встановленій процесуальним законом формі. Недотримання (порушення) форми отримання доказів обумовлює те, що вони при вирішенні судом справи до уваги братись не будуть. Крім того, докази мають відповідати певним вимогам, тобто мають бути належними та допустимими. Жоден доказ, який містить інформацію про предмет доказування (обставини спору), не має для суду наперед встановленої сили.

Отже, докази — це інформація про обставини у справі, яка одержана судом із джерел — засобів доказування. На підставі цієї інформації суд встановлює наявність або відсутність: обставин, якими сторони, а також інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги та заперечення; інших обставин, що мають значення для вирішення справи. Оскільки докази є інформацією, вони можуть бути правдивими або неправдивими. Суд, встановлюючи обставини у справі, оцінює докази, щоб визначити, які з них є правдивими, та відкинути неправдиві.

Класифікація доказів дозволяє правильно організувати процес їх збирання, дослідження та оцінки, а також визначити їх місце в системі доказів у справі. Класифікація доказів, які використовуються в цивільному процесі, дозволяє дати відповіді на ряд практичних питань, зокрема: а) чи стосується доказ приватноправового спору взагалі та якою мірою (тобто питання належності певного доказу до цивільної справи); б) наскільки повно доказ підтверджує наявність чи відсутність певних обставин приватноправового спору; в) звідки (джерело) походить доказ, який використовується в цивільній справі; г) яким чином (у якій формі) доказ відтворений ззовні, тобто у вигляді чого він представлений; д) чи дотримано вимоги процесуального закону щодо форми та способу отримання доказу.

Залежно від джерела одержання відомостей про обставини приватноправового спору докази можуть бути особистісними, речовими та змішаними.

Особистісними є докази, які походять від конкретної особи, наприклад, від свідків, сторін, третіх осіб тощо.

Речовими є докази, що пов'язані з об'єктами матеріального світу, речами (письмові та речові докази). Речовими доказами є предмети, які в силу свого зв'язку із подією та обставинами, що є предметом судового розгляду, сприяють правильному вирішенню справи у суді та приєднані до справи як докази спеціальним документом.

Змішаними є докази, які поєднують в собі ознаки і різні види доказів. Так, до змішаних доказів можна віднести, наприклад, висновок експерта, повідомлення, надіслане за допомогою засобів стільникового зв'язку, диск із записаним на ньому файлом тощо.

Залежно від зв'язку доказів із обставинами, що підлягають доказуванню (за зв'язком із предметом доказування), докази можуть бути прямими та непрямими (опосередкованими, побічними).

Прямі докази — це докази, які однозначно вказують на наявність чи відсутність певних фактичних обставин приватноправового спору.

Непрямі докази — це докази, які дозволяють зробити припущення про наявність чи відсутність певної обставини. Це докази, змістом яких є відомості про фрагментарні факти, які до предмету доказування не входять, однак в силу свого об'єктивного зв'язку з ними дають підстави для висновку про наявність чи відсутність досліджуваного приватноправового спору.

Залежно від способу утворення (процесу формування) докази можуть бути первинними (первісними) та похідними.

Первинні докази — це докази, що безпосередньо формуються під впливом подій (досліджуваних фактів), які встановлюються та перевіряються у судовому засіданні. Первинні докази — це першоджерела, які вбирають в себе фактичні обставини і фіксуються на відповідному носієві інформації (наприклад, показання свідка, який був очевидцем події, оригінал документа).

Похідні докази — це докази, які відтворюють зміст іншого доказу, тобто несуть у собі інформацію, що зафіксована в них не внаслідок самих обставин, а внаслідок перенесення даних з іншого джерела (наприклад, показання свідка, який не був безпосереднім очевидцем події, але одержав інформацію про неї від інших осіб, копія документа). Похідні докази можна використовувати для перевірки первинних доказів.

Залежно від мети доказування докази можуть бути основними та протилежними (контрдокази).

Основні докази — це докази, що підтверджують наявність чи відсутність певної обставини. Протилежні докази — це докази, то спростовують основний доказ. Наявність основного та протилежного доказу щодо певної обставини дає можливість зробити висновок, що принаймні один з них є неправдивим, а тому вони потребують перевірки іншими доказами. За відсутності такої можливості та в разі однакової переконливості основного і протилежного доказу суд може визнати недоведеною наявність чи відсутність обставин, що підтверджуються основним доказом.

Крім того, за змістом докази можуть бути безпосередніми та побічними; залежно від характеру отриманої суб'єктом інформації докази можуть бути опрацьованими (концентрованими) та звичайними; залежно від методів виявлення докази можуть бути безпосередніми та опосередкованими.

Під час розгляду та вирішення приватноправового спору фактичні обставини справи встановлюються за допомогою чітко визначеного кола засобів доказування. Засоби доказування є зовнішнім виявом доказів, їх також називають джерелами доказів, тобто джерелами, з яких суд отримує фактичні дані (докази).

Процесуальною формою доказів є визначені цивільним процесуальним законом засоби доказування, в яких містяться фактичні дані, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. У цивільному процесі засобами доказування є: І) пояснення сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків; 2) показання свідків; 3) письмові докази; 4) речові докази, зокрема звукозаписи і відеозаписи; 5) висновки експертів.

Перелік засобів доказування є вичерпним. Хоча з появою нових носіїв інформації (наприклад, комп'ютерних дисків, карт пам'яті тощо) цей перелік засобів доказування сам по собі змін не зазнав, проте розширився їхній обсяг.

ЦПК у ст. 58 встановлює правила належності доказів, які визначають об'єктивну можливість доказу підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи. Правила належності доказів спрямовані, насамперед, на досягнення процесуальної економії через усунення з судового розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, що належать до предмета доказування. Суд має відібрати лише ті докази, що містять інформацію щодо предмета доказування, виключивши з процесу доказування докази, що не належать до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсних обставин справи, затягує розгляд справи. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи. Тобто належність доказів — це наявність їхнього значення для цивільної справи.

Для визначення належності доказів необхідно, насамперед, з'ясувати, чи мають значення для справи фактичні дані, для встановлення яких пропонуються джерела та засоби доказування, а вже після цього треба визначити, чи можуть підтвердити ані заперечити докази-факти, що стосуються справи.

Вирішуючи питання щодо належності доказу, суд: а) визначає, чи належить обставина, для встановлення якої особа, яка бере участь у справі, просить залучити доказ, до предмету доказування; б) визначає, чи існує об'єктивний зв'язок між доказом і обставиною, що її належить встановити. У разі, якщо відповіді на ці обидва питання є позитивними, доказ необхідно залучити до справи як належний. У випадку, коли суд не бере доказ до розгляду з мотивів його неналежності, він повинен своєю ухвалою відмовити у задоволенні клопотання та обґрунтувати відмову. Можливі також випадки, коли в процесі дослідження доказу виявляється його неналежність, тоді він в мотивувальній частині постанови має зазначити про це, а також щодо мотивів, з яких він вважає, що доказ не є належним. Крім того, обсяг належних доказів у справі може змінюватись у разі зміни позивачем фактичних підстав, а також предмету позову.

Належними є докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи (наприклад, вказують на причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Такі докази мають входити до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Правило про належність дає можливість суду не тільки уникати перевантаження цивільної справи зайвими доказами, що не стосуються предмета доказування, але й не допускати зловживань з боку недобросовісної сторони або її представника правом подавати докази з метою заплутати чи затягнути процес провадження у справі.

Належність доказів визначається 4 групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, тими, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для постановлення окремої ухвали у справі.

Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує виокремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато труднощів у процесі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Допустимість доказів має загальний та спеціальний характер.

Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом джерел і засобів доказування з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (дотримання процесуальної форми доказування). Відповідно, порушення цих вимог призводить до визнання доказів недопустимими.

Спеціальний характер допустимості — це правила, які приписують використання певних доказів для встановлення обставин справи або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість). Позитивна допустимість може бути передбачена у випадках, коли закон зобов'язує провести судово-психіатричну експертизу тощо. Докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального та процесуального права, є недопустимими.

Недопустимими є докази: а) одержані з порушенням порядку, встановленого законом; б) які походять з інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин.

Суд може встановити, що доказ є недопустимим: а) під час розгляду клопотання про залучення доказу — в такому випадку суд відмовляє у задоволенні клопотання із зазначенням мотивів, з яких він вважає доказ недопустимим; б) під час дослідження доказів — в такому разі суд може припинити дослідження цього доказу і виключити його з числа доказів у справі; в) після одержання доказів — суд, ухвалюючи рішення, не бере відповідного доказу до уваги, а в мотивувальній частині постанови зазначає про недопустимість доказу і наводить відповідне обґрунтування; г) в суді вищої інстанції — суд має право змінити або скасувати судове рішення, ухвалене з урахуванням недопустимого доказу; д) під час провадження за нововиявленими обставинами — суд, що здійснює цей вид провадження, може скасувати судове рішення у справі та постановити нове рішення без урахування недопустимого доказу.

За допомогою допустимості обмежується коло відомостей щодо обставин справи, які сторона в спорі може надати як судові докази на підтвердження своїх заяв. При цьому відомості, одержані з порушенням порядку, залишаються поза колом судових доказів. Метою такого обмеження є, насамперед, забезпечення достовірності судових доказів, достатньої для того, щоб використовувати ці докази в судовому доказуванні та робити висновки щодо існування або неіснування юридичних фактів, що становлять предмет доказування.

Ще однією метою, яка досягається за допомогою правил допустимості, є захист прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі. Найважливішою умовою допустимості доказів є дотримання принципу змагальності та рівноправ'я сторін, закріпленого в Конституції. Порушення цих правил може спричинити визнання одержаних доказів недопустимими та позбавити їх доказової сили.

Відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий судовий розгляд. Відповідно до положень про мінімальні гарантії Конвенції (ст. 6) завдання суду полягає у тому, щоб переконатися, чи був судовий розгляд у цілому справедливим, в тому числі й те, як були одержані докази. Тобто судові докази повинні бути одержані способом, який гарантує право на справедливий суд. Таким чином, правила допустимості в сучасному цивільному процесі є способом гарантування прав осіб, що беруть участь у справі, при цьому повинні бути гарантовані не лише процесуальні права, але й права і свободи людини, закріплені в Конституції.

Отже, допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказування, або вимога, то пропонує обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.

Докази також мають такі ознаки, як достовірність та достатність. Достовірність доказів — це така властивість доказів, які встановлює суд внаслідок їх дослідження та оцінки. Суд не може покласти в основу свого рішення докази, достовірність яких викликає сумніви. Висновок суду про достовірність доказів міститься у мотивувальній частині рішення у справі і підтверджується матеріалами справи: протоколом судового засідання, письмовими заявами і клопотаннями осіб, які беруть участь у справі, письмовими та речовими доказами, висновками експертів, аудіо - та відеозаписами. Достовірність доказів — це властивість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що належать до предмета доказування. Достовірним є доказ, що містить правдиву інформацію про дійсність. Достовірність доказу залежить від доброякісності джерела інформації (відомостей), відповідності доказів один одному, загальної оцінки всіх зібраних і досліджених доказів.

Достатність (повнота та всебічність) доказів — це взаємозв'язок сукупності доказів, яка дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані. Тобто достатність доказів — це сукупність доказів у справі, яка дає змогу вирішити справу. Вичерпне дослідження факту передбачає використання всіх належних і допустимих доказів, доступних особам, які беруть участь у справі.

3. Оцінка доказів. Забезпечення доказів
4. Види засобів доказування
Речові докази
Висновок експерта
Глава 11. Процесуальні строки
1. Поняття, значення і види процесуальних строків
2. Обчислення, поновлення і продовження процесуальних строків
Глава 12. Судові виклики і повідомлення
1. Судові повістки
2. Зміст судової повістки і оголошення про виклик до суду