Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Система матеріального забезпечення церкви. Церковне судочинство

Система забезпечення церкви не повторювала яких-небудь іноземних зразків і була пристосована до своїх умов. Тут можна виділити два періоди. Із часу виникнення й до кінця XI століття церква забезпечувалася за допомогою князівської влади, їй належала, згідно з указом Володимира десята частина із надходжень до двору князя. Таким чином, церква із самого початку ставилася в економічну залежність від світської влади. Однак наприкінці XI століття єпископські кафедри, окремі церкви й монастирі починають ставати власниками землі, тобто одержують певну економічну самостійність. Соборним церквам і кафедрам належали не лише села, а й цілі міста, наприклад, Володимирському Успенському собору належало місто Гороховець. Церкві князі дарували не лише майно, а й землю, щоб привабити її на свій бік. Десятина з часом перетворювалася з частки князівських доходів на особливу данину, яку церкви стали збирати самостійно через своїх чиновників-десятинників.

Церква одержала й певну частину судових прав. На відміну від канонічного права, за яким дії каралися накладенням єпитимії, постів і молитов, давньорусьське церковне право ввело систему грошових штрафів на користь єпископа. Церковній юрисдикції підлягали люди, котрі безпосередньо були пов'язані з церквою (ігумени, монахи, священики, диякони тощо і їхні сім'ї), а також ті, хто проживав при церквах і монастирях (каліки, жебраки, хворі, церковні лікарі тощо), та мешканці сіл і міст, які належали церкві. Крім того, церква мала широкі судові права й щодо іншого населення. Вона мала право розглядати справи про розлучення, двоєжонство, зґвалтування, нецерковні форми вступу до шлюбу, шлюб з близькими родичами, про спадщину між дітьми, справи про чародійство, марновірство, єресь тощо.

Церковні суди у своїй діяльності керувалися уставами, що давалися князями, а також пристосованими до місцевих умов грецькими номоканонами, яких на Русі називали кормчими книгами. За під палення церква накладала покаяння й штраф 100 гривень, за двоєженство — єпископу 40 гривень, за блуд з черницею — 100 гривень, за умикання дочки боярина — 5 гривень дівці за сором і 5 гривень єпископу. Для порівняння зазначимо, що раб коштував 5 гривень, а кінь — дві-три гривні.

У ХІІ—ХІІІ столітті церкві належала така важлива функція, як нагляд за мірами й терезами. Нагляд єпископів за міськими й торговими мірами обумовлювався тим, що вони нестимуть відповідальність у день страшного суду як за людські душі, так і за правельність мір.

Формування й розвиток інтелектуальної і філософської думки

Роль християнської релігії і церкви була більш значною, аніж виконання будь-яких конкретних функцій. Акцентуючи увагу на зовнішніх функціональних обв'язках церкви, ми часто зовсім забуваємо дещо більш значуще, а саме — вплив християнства на духовний розвиток слов'янської культури.

Зовнішні шляхи до християнства могли бути різними, та в підсумку відбувається вибір і сприйняття того, що є найближчим, найзрозумілішим, співзвучним потребам народного духу. Тісні контакти з візантійським джерелом християнської культури зумовлені тим, що саме там було знайдено те, чого потребував подальший культурно-релігійний розвиток суспільства. Частіше за все ми в історії вбираємо те, що нам є найближчим і найсприятливішим. Тому вибір віри було зумовлено перебігом історичних подій та глибиною культурних контактів.

Увесь неозорий обсяг християнської культури надзвичайно багатий і різноманітний за змістом та формою. Разом з тим з перших кроків розвитку християнських підвалин візантійської культури досить чітко простежуються дві тенденції. Вони розвивались у Візантії одночасно і в постійному протиборстві; пробним каменем тут було ставлення до античної спадщини та філософського раціоналізму. Першу тенденцію можна умовно назвати містичною, аскетичною, іншу — раціоналістичною. Ще на початку формування християнської доктрини Тертулліан і Арнобій взяли під сумнів можливості людського розуму і всі надії поклали на віру. Вдосконалення у вірі, угамування плоті, аскезу, містичну споглядальність яесотворенного світла й злиття з Богом проповідували Ма-карій Єгипетський, Іоанн Лествичник, Павел Латрийський, Симеон Благоговійний, Симеон Новий Богослов, пізніше Григорій Палама та ісихасти. Цей аскетично-чернецький напрям був байдужим і навіть ворожим до античної апології розуму і взагалі філософії. Юстин, Климент Александрійський та їхні численні послідовники, наприклад, Іоанн Дамаскин, патріарх Фотій, Іоанн Італ, Фома Аквінський прикликають на допомогу вірі упокорений раціоналізм. З повагою ставлячись до античної спадщини, вони використовують її розсудливі докази, бо мають сумніви у здібностях нерозумної душі.

Якщо у Візантії ці дві тенденції врівноважували одна одну, і таким чином, не допускалося панування крайнощів, то на Русь прийшла переважно одна з цих тенденцій — аскетична. У Візантії збереглась світська освіта, а в XI столітті навіть відроджується світський університет. Кращі уми читали в оригіналі античних авторів, були спроби "прищепити" античну філософію до нового культурного середовища. Навіть патріарх Фотій поєднував ревне служіння церкві з просвітницькою діяльністю. У відомій праці "Міріобібліон" ("Чисельні книжки") він дає короткі характеристики і вміщує обширні витяги з 280 античних та ранньовізантійських письменників. Це праці з філософії, медицини, історії, описи мандрівок, ораторські твори, романи про кохання. Візантія пережила не тільки періоди заперечення, а й захоплення античністю, віддаючи перевагу то Арістотелю, то Платону (Аверенцев С.С. Философия VIH—XII вв. //Культура Византии. Вторая половина VII—XII в. — М., 1989. — С.36—58).

На Русь після запровадження християнства прийшла лише певна частина цієї літератури — переклади Біблії, твори отців церкви, шістодніви, історична література. У виборі візантійської літератури для нової церкви помітна тенденційність. Особливу повагу викликала патриотична література, але навіть вона подавалася в скороченому вигляді. Наприклад, з Григорія Богослова не було перекладено "Слово похвали філософа Ірона". Набули популярності представники аскетично-містичного й антифілософського напрямів — Іоанн Лествичник та Єфрем Сирій. У пошані був також мораліст Іоанн Златоуст. Разом з тим залишалися невідомими філософствуючі богослови Михаїл Псел, Іоанн Італ, хоча вони і сучасники піднесення давньорусьської книжної справи. Проте був популярним твір теологізуючого раціоналіста VII ст. Іоанна Дамаскина "Джерело знання" та його шість визначень філософії, одне з яких звучить так: "Філософія є любов до мудрості; але істинна Премудрість — це Бог, і тому любов до Бога і є істинна філософія" (Jo.Dam. Schriften. I.S.56, 3.1—27). Енциклопедична праця Іоанна Дамаскина містила витяги з античних авторів. У хроніці Георгія Амартола також був екскурс у стародавню історію з коротким аналізом праць найвидатніших філософів античності. Отже, у перекладній літературі сполучались елементи світської й античної мудрості. Проте вони подані там з других рук, з коментарями й критичними поясненнями. Елементи візантійської світської культури осмислювались як складова єдиної християнської духовної традиції.

Формування й розвиток інтелектуальної і філософської думки
Пріоритет внутрішнього світу особи, потяг до проблем духовного
Розділ II. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ХРИСТИЯНСТВО
1. ПРАВОСЛАВ'Я ЧАСІВ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОГО ПАНУВАННЯ
Православ'я в Галицько-Волинському князівстві
Початок католицького наступу на українське православ'я
Українське православ'я під політичним протекторатом Литовської держави.
Зміна становища православної церкви після Кревської (1385) і Городельської (1413) уній
Правовий стан православної церкви в XVI ст.
Боротьба за захист релігійних свобод православних і протестантів. Варшавська конфедерація 1573 р.
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru