Історія релігій - Лубський В.І. - Традиціоналістична теорія

Ця точка зору на походження релігії полягає в тому, що релігію першим людям відкрив безпосередньо сам Бог. У християнстві ця концепція виглядає як біблійна оповідь про спілкування перших людей - Адама і Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея та інших біблійних персонажів. Цей найортодоксальніший варіант традиціоналізму відкидає будь-яку аргументацію, тим більше наукового плану. Він не апелює ні до розуму, ні до визнання особливих якостей людської душі, яка тягнеться до Бога, заперечує спроби перегляду релігійних цінностей. Він ґрунтується лише на беззастережній вірі.

Традиціоналістичну концепцію знаходимо і в стародавній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (бл. 427 -347 до н.е.) вважав, що релігія є Наслідком споглядання людською душею в світі ідей єдиного, яке є особливою субстанцією всього світу, його основою і витоком, яке за буття не має ні початку ні кінця, ніяких ознак, ніяких причин, не потребує простору і руху, бо для руху потрібні зміни, а єдине - незмінне. Єдине має всі характеристики Бога. Отже, людська душа, споглядаючи в світі ідей єдине - Бога згадує про нього в нашому матеріальному світі. Ця згадка і є релігія.

Традиціоналістичне розуміння походження релігії розробляли мислителі, яких церковна історія називає святими отцями церкви. У православ'ї це Афанасій Олександрійський, Василій Великий, Григорій Назианзін, Іоан Золотоустий та Іоан Дамаскін, у католиків - Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Єроним, Григорій І Великий. Слід також назвати Орігена і Тертуліана і особливо Тому Аквіната (Аквінського) (бл. 1225-1274), який у своїй головній праці "Сума теології" розмірковував таким чином: людина співвідноситься з Богом як зі своєю метою, але ця мета не може бути осягнута розумом. Тим часом потрібно, щоб люди завчасно знали цю мету для того, щоб свідомо спрямувати па досягнення її свої зусилля і дії. Виходить, що людина для свого порятунку мусить знати щось такс, чого її розум досягти не може. Але Бог дає людині це знання. Дає шляхом одкровення. На нього й треба спиратись, у ньому порятунок. Надаючи безумовну перевагу одкровенню перед розумом, Тома Аквінат поглиблює цю думку зауваженням: навіть те знання про Бога, яке може бути здобуте розумом, має бути подане людині через божественне одкровення, бо істина про Бога, відкрита людським розумом, була б доступна не багатьом, та ще й з домішкою численних помилок, тоді як від володарювання цією істиною цілком залежить порятунок людини, який вона може знайти лише в Богові. Ці міркування потрібні були Томі для того, щоб ствердити перевагу теології, віри над наукою, довести, що істини одкровення вищі, ніж істини науки. Але разом з тим Тома Аквінат переспівує засади традиціоналізму: сам Бог відкрив людям усі релігійні істини, людський розум тут просто непотрібен.

Традиціоналістична теорія походження релігії легко сприймається, не потребує доведення, бо ґрунтується на вірі. Це зумовило її значне поширення і багатовікове існування. Ця теорія у християнському богослов'ї має, так би мовити, внутрішній вжиток, бо стосується лише самого християнства. Стосовно інших релігій християнство згодне вжити будь-яких інших пояснень. Але богослов'ю, що вдається до теоретичних міркувань, цієї теорії мало, бо вона містить недооцінку творчих задумів Бога і зневагу до мислення людини, яка є вершиною творчості Бога.

Теїстична теорія

Ця теорія походження релігії природно випливає із суті самого теїзму. Теїзм (від грец. theos - бог) визнає буття Бога як істоти принципово протилежної світові скінченних речей і явищ, істоти абсолютної, необмеженої, що вище і людини, і природи; тобто надлюдської і надприродної, живої і особистої, що володіє всіма духовними досконалостями, існує над усім і є джерелом усього, отже, й релігії. Є кілька різновидів теїстичної концепції, але всі вони єдині в основному - релігія є наслідком божественного одкровення на певному етапі духовного розвитку людства. Цілком зрозуміло, що ця концепція випливає з беззастережного визнання існування Бога.

Одним з апологетів теїзму був Рейс Декарт (1596-1650), що дотримувався дуалістичної концепції співвідношення душі й тіла та концепції вроджених ідей. Декарт висунув онтологічний доказ існування Бога: уявлення про Бога як істоту найдосконалішу обов'язково передбачає і таку обставину, як існування: ми думаємо про Бога, отже, він існує. Ми ж думаємо про Бога тому, що ідея божества є провідною вродженою ідеєю, вона існує в свідомості людини від її народження і виявляється як пізнання Бога. Отже, релігія виявляється в ході пізнавальної діяльності людини як розгортання вродженої ідеї Бога.

Розвивав концепцію Декарта Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716), засновник богословського раціоналізму, за яким ідеї народжуються під впливом досвіду, емпіричних знань, завдяки чому людство і прийшло до християнства - єдиної релігії одкровення.

Особливе місце в розробці теїстичної теорії належить німецькому філософу, психологу і педагогу Йоганну Фрідріху Гербарту (1776-1841). Головне в релігії, вчив Гербарт, у тому, що вона визнає доцільність природи, і людина приходить до релігії через усвідомлення цієї думки. Доцільність у природі викликає релігійно-естетичні почуття, примушує нас споглядати велич Бога, породжує релігійні концепції.

Іммануїл Герман Фіхтс (1797-1879) - основоположник умоглядного теїзму, за яким ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, що є наслідком дії двох факторів; чуття власної конечності, обмеженості, яка потребує допомоги; і чуття нашого буття, яке осягнуте нескінченним, якому ми підкорені. З цього народжується благоговіння як вияв тих довічних причин, що є людською сутністю.

Значною фігурою серед прибічників теїстичної теорії є Фрідріх Шеллінг (1775-1854) - один з творців німецького класичного ідеалізму. Він вважав, що все існуюче є наслідком первинного акту ірраціональної волі, яка не може бути осягнута раціональним мисленням. Для цього можна застосувати лише емпіричний досвід, який є в міфології та релігії. Там відбувається одкровення. Але пояснити походження релігії одним одкровенням, як це робили традиціоналісти, неможливо. Якщо допустити, що без одкровення люди не знали Бога, то це було б визнанням наявності атеїзму в початковий період існування людства. Такої честі надавати атеїзмові не можна. Людина з самого початку свого існування володіла споглядальним типом знання і намагалася з'ясувати кінцеві основи світу, тому вона дійшла до єдиного, загального Бога. Потім ця ідея була втрачена і відновлена лише іудаїзмом, християнством та ісламом. Точка зору Шеллінга дістала назву спекулятивного теїзму, оскільки вона ґрунтується на спекулятивній філософії, що оперує споглядальним знанням при аналізі надпочуттєвих, принципів буття.

Завершуючи огляд теїстичних концепцій походження релігії, слід звернути увагу на ряд теорій, які для обґрунтування надприродного походження релігії вдаються до містичних міркувань, тому їх можна назвати містичними теоріями. Суть їх у тому, що виникнення релігії є наслідком одкровення, але не того, що було раз і назавжди дане першим людям чи обраним особам безпосередньо Богом, а внаслідок постійного впливу божества на дух людини, що діє і в сьогоденні.

Яскрава фігура серед містиків - Фрідріх Генріх Якобі (1743-1819). Якобі вважав, що для пізнання Бога ні почуттів, ні мислення не досить: ні природа, ні розум знання про Бога не дадуть. Природа не стільки відкриває, скільки приховує Бога від нас, бо ми бачимо в ній клубок причин без початку і кінця. Розум діє в світі обмеженому, і сам він обмежений, бо приводить лише до визнання обмеженості всього існуючого. Визнання Бога нам дають лише наші внутрішні почуття, вони є джерелом релігії. Ми споглядаємо Бога в нашому власному духові, але не фізичними, а духовними очима. Це споглядання не постійне, а епізодичне, воно виникає при певних, дуже специфічних умовах: воно не потребує розуму, а лише віри. Подібно до того, як наше око, озброєне телескопом, бачить у туманному Чумацькому Шляху окремі зірки, так і наш розум, озброєний вірою, може бачити Бога.

Це містичне богопізнання є провідним методом багатьох богословських систем. Воно має багатовікову історію, особливо яскраві сторінки якої написані на Сході, яке й досі взяте на озброєння неорелігіями східного походження як за кордоном, так і в нашій країні.

Для богословів, які оперують логічними міркуваннями і активно звертаються до науки, містика не виступає впевненим спільником новітніх богословських побудувань. Тому до містичних концепцій православні богослови-теоретики ставляться стримано.