Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Віровчення

Віровчення — систематизований виклад змісту віри в догматах, істинах, визнаних раз і назавжди незмінними. Зміст віровчення охоплює не тільки безпосередньо релігійні істини, а й погляди релігії на економічний, політичний, суспільний устрій, моральні засади людського життя тощо.

У найбільш значних релігіях віровчення міститься у Священних книгах — Священному Писанні, як, наприклад, Біблії для християн і Корані для мусульман. Священне Писання за своєю сутністю вважається Одкровенням, з яким Бог звернувся до людей, тож в істинність цього одкровення залишається лише вірити. Цікаві подробиш цього надзвичайного дійства зберегли нам спогади засновника ісламу — Пророка Мухаммада. Він розповідав, що якось вночі, коли він за звичкою усамітнився в гірській печері в околицях Мекки, до нього з’явився хтось із загорнутим у тканину сувоєм і наказав: "Читай!". Кілька разів Мухаммад відмовлявся це робити, посилаючись на свою неписьменність, і тоді незнайомець починав душити Мухаммада шматком тканини поки, нарешті, у нього не зазвучало в голові: "Читай! В ім’я Господа твого, котрий створив людину зі згустку! Читай! І Господь твій найщедріший, який навчив людину того, чого вона не знала!" (Коран, 96:1-3). Мухаммад повторив це і був залишений у спокої. Однак, коли він прокинувся, виявилося, що в серці йому немов було зроблено напис з цих слів. Він вийшов на схил гори і раптом почув голос з неба: "О, Мухаммаде, Ти — Посланець Аллаха, а я — [ангел] Джибраїл". У небесах, обпершись на обрій, стояв його нічний гість. Куди б Мухаммад не обертався, він усе одно виявлявся перед ним. Потім Джибраїл зник^*3.

*3: {Ибн Хишам. Жизнеописание господина нашего Мухаммада, посланника Аллаха//Хрестоматия по исламу: Пер. с араб.— М., 1994.— С. 19.}

Божественний характер Писання не забороняє коментувати та тлумачити його, щоб зробити більш зрозумілим для обмеженого людського розуму. Така практика, зокрема, була поширена в західноєвропейських середньовічних університетах, де кожне слово Біблії тлумачилося в кількох сенсах (звідси походить розділення біблійних книг на глави та рядки звичне для нас, однак відсутнє в їх оригіналах). (Для довідки: Біблія має 1189 розділів: 929 у Старому і 260 — у Новому Заповіті. Найдовший розділ — Псалом 118, най коротший — Псалом І ] 6. Найдовший вірш міститься в книзі Естер — 8:12, найкоротший — у Євангелії від Іоанна — 11:35).

Певною мірою коментаторську функцію щодо Священного Писання виконує інший різновид священних текстів — Святе Передання, написане людьми, але завдяки божественному натхненню. Прикладом такого Передання може бути єврейський коментар до Старого Заповіту—Талмуд, сама назва якого вже набула переносного значення.

Виявити своє ставлення до того, у що або в кого вірить релігійна людина, вона може через зовнішні дії, які називають культом.

Культ

Культ (латин. cultus — догляд, поклоніння) — система (упорядкована сукупність) визначених, установлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з надприродним. Найбільш відома серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, поклони, кроплення святою водою, жертвопринесення, запалювання свічок тощо) молитва — індивідуальне або колективне словесне звернення віруючих до предмета своєї віри.

Прикметна риса культової діяльності—її символічний характер. Він полягає утому, що слова й рухи під час виконання релігійних обрядів, усі предмети культової діяльності в очах віруючих є носіями певного втаємниченого, надприродного значення, оскільки зрозуміло, що пряма взаємодія між природним і надприродним неможлива. У цьому полягає принципова різниця між релігійними обрядами та обрядами нерелігійними (шлюбні церемонії, обряди на честь досягнення повноліття), якими супроводжується суспільне життя людини. Культова діяльність (ще одна її особливість) канонічна, тобто не підлягає ніяким довільним змінам. Жодні зміни в системі культового канону часто розглядаються релігійними організаціям як спотворення істинної віри. Історії релігії відомо багато прикладів, коли питання про порядок культових дій ставало однією з причин розколів. Так трапилось у середині XVII ст. коли від Руської Православної Церкви відокремилися старообрядці, котрі не погоджувалися з реформаторськими нововведеннями її глави — патріарха Никона хреститися трьома пальцями замість двох і деякими іншими такими ж незначними видозмінами у культовій практиці.

Норми та еталони культових актів складаються на основі релігійних поглядів. Ці погляди зазвичай торкаються уявлення про деяку Першоподію, що не тільки започаткувала дану релігію (життя Христа, життя Будди), а й поєднала в собі весь сенс і кінцеву мету існування людини та світу. Саме ця подія символічним чином відтворюється під час виконання культових дій. Наприклад, таїнство хрещення шляхом занурення у воду, яке практикується на знак прийняття християнства, означає, що новохрещений занурений в Ісуса Христа, і таким чином з Ним умер, похований і воскрес, омитий від гріхів. Сукупність приписів і правил, які визначають порядок виконання обрядів, церемоній релігійного культу, є його ритуалам. Першою формою фіксації релігійного канону можна вважати релігійну міфологію, що пояснювала "сюжети" культових актів. Надалі він фіксується у священних текстах.

Для відправлення релігійного культу віруючим потрібні спеціальні культові засоби. До культових засобів належать насамперед культові споруди. Крім них, засобами культу можна вважати релігійні зображення і скульптури, спеціальне начиння, яке використовується для богослужіння, особливий одяг служителів культу, музику. Усі ці засоби, як правило, мають передати віруючим певні релігійні ідеї. Зазвичай зовнішній вигляд та оздоблення культових споруд, їхнє внутрішнє планування, вибір особливого місцеположення покликані продемонструвати велич й всемогутність надприродного, священну гармонію і досконалість створеного і керованого ним світу.

Індивідуальний або колективний характер культових дій залежить від форми обряду (сповідь у християнстві індивідуальна, урочисте богослужіння—літургія — колективне), його призначення (в ісламі поряд із колективною ритуальною молитвою — намазом існує й індивідуальне молитовне спілкування з Аллахом), ступенем релігійності конкретного віруючого тощо.

Культу релігії має потрійне значення. По-перше, за допомогою культу немовби встановлюється і підтримується зворотний зв’язок між світом природним (земним, людським) і світом надприродним (небесним, божественним). Від такого зв’язку людина очікує насамперед необхідної участі "горнього світу" у своїй долі та долях інших людей. Залежно від релігії, уявлення про характер такого впливу може бути різним: і магічним, і залежним від цінності принесених жертв або кількості прочитаних молитов, і відповідним "добрим справам" тощо. Відтворення такого зворотного зв’язку в релігійному культі підкреслює специфіку релігії, оскільки "надприродний" світ так чи інакше фігурує не тільки в давніх і сучасних міфах (комуністичне суспільство, побудоване на принципі "від кожного по здатності — кожному по потребі"), а й у багатьох різновидах світської, нерелігійної, свідомості ("належне" — у моралі, "абсолютний дух", "воля" — у різних філософських вченнях).

По-друге, система культових дій у всій її складності і розгалуженості постійно підтримує релігійну віру, є зовнішнім вираженням цієї віри. За допомогою культових дій і засобі в у свідомості віруючих відтворюються релігійні образи (святих, ангелів) та виникають релігійні почуття. В їхньому розумінні ці образи й відчуття є цілком реальними ознаками спілкування з надприродним. На думку самих учасників культових дій, вони можуть бути спрямовані також і на досягнення матеріального результату (викликати дощ, видужати важко хворому). Уявіть на хвилину якусь релігійну течію, що цілком відкинула б усякий культ. Природно, що вона перестала б бути релігією, а перетворилася б на богословську школу з вивчення Й тлумачення якихось релігійних ідей.

По-третє, спільні культові дії сприяють зміцненню стосунків між віруючими у межах тієї релігійної організації, до якої вони належать, а також є одним із найдієвіших засобів навернення до того чи іншого сповідання неофітів — нових віруючих.

Культ є найважливішим показником ступеня зрілості релігії — чим більше вона розвинута, тим складнішим і регулярнішим стає культ. Так, у християнстві богослужбовий канон розписаний за годинами, днями тижня і річними датами.

Оскільки обрядово-культова система релігії, як правило, являє собою систему колективних дій, то ці дії потребують упорядкування, організації.