Релігієзнавство - Мозговий Л.І. - 4. Релігієзнавство як пошук нових форм співіснування релігійних і світських елементів

На межі хх-ххі ст. майже всі основні конфесії прийняли програмні документи, в яких сформульована установка на взаємодію зі світським суспільством, наукою. Світська ж сторона, навпаки, відносно пасивна. Світська культура вичерпала свій ідеологічний потенціал. Це значить, що вона не має цілісної концепції взаємодії з релігією, а лише законодавчо закріплену свободу віросповідання і вибору релігії (ст. 35 Конституції України).

Однак на боці світської культури сьогодні, як не дивно, її традиційність. Адже саме вона створює реальну живу традицію, яка регулює всі сторони життя нашого суспільства і кожного з нас. І ця традиція в доступному для огляду майбутньому залишиться основою суспільного устрою, тоді як релігія тільки починає відновлюватися, розгортатися в повнокровну живу традицію, якою була колись. І всі відносини між релігією і суспільством сьогодні опосередковуються світською культурою. Поки що йде спонтанний процес пошуку нових форм співіснування в суспільному житті релігійних і світських елементів. Це ще не релігійне відродження, а "передвідродження". І вирішувати ці завдання саме релігієзнавству.

Одним із найважливіших питань релігієзнавства і академічної науки взагалі залишається релігійна освіта. Яким має бути викладання релігієзнавства у вузах, чи потрібна релігійна освіта у школі? З існуючих підходів (конфесійна релігійна освіта, некон-фесійна та атеїстичний підхід до викладання релігій) найперспек-тивнішим вважається позаконфесійний.

Напевно, правильно буде визначати неконфесійну релігійну освіту як освіту, в якій акт віросповідання не є складовою освітнього процесу. І це правильно, якщо ми хочемо будувати релігійну освіту на педагогічних засадах. Тому що освіта і віросповідання - надто різні форми самовираження і види духовної активності людини. Релігія - це найглибший прояв людської особистості. Ні мистецтво, ні наука, ні філософія її не замінять, хоча вони є рівноцінними джерелами пізнання.

Російська дослідниця І. Колеснікова розробляючи типологію па-радигмальних просторів, у яких здійснюється педагогічна діяльність, виділяє три основні реальності - об' єктивну, суб' єктивну і трансцендентну. Професійна діяльність у цих трьох планах реальності поєднана з використанням різних методів, пізнавального інструментарію і т. ін. У цьому сенсі можна говорити про три педагогічні парадигми. Колеснікова назвала їх технократичною, гуманітарною і езотеричною. І основний напрям розвитку релігійної педагогіки пов' язаний з переходом із езотеричного та технократичного в гуманітарний простір з введенням поняття інтерсуб' єк-тивності замість об'єктивності. Це значить, що існування певної трансцендентної реальності, найбільш повними даними про яку володіє певне релігійне співтовариство, більше не є аксіомою. Так само, як будь-які "наукові" пояснення того, що віра в Бога - це "відтворення відносин відчуження". Тобто ми не претендуємо на те, що наше знання про Бога, духовність є об' єктивним. Але не йдеться і про те, що воно є тільки суб' єктивним. Маючи різні джерела, в освітньому процесі й у методологічному плані воно принципово інтер-суб' єктивне. Подолання суб' єктивності виражається в нашій здатності трансцендентувати, співпереживати, співчувати і приймати на підставі цього те, що говорить інша людина, або те, що ми прочитали в книзі, як правду або як неправду. Ідея гуманності, гуманітарно-сті - це еллінська спадщина. Але тут два змісти, вкладені в слово

"гуманітарний", поєднуються в одному. З одного боку гуманітарне - це значить, що ми ставимо релігійну освіту в ряд інших предметів гуманітарного циклу. Не треба, щоб релігієзнавство займало особливий статус (шкільного цензора, наприклад). З другого боку - пов' язане з поняттям гуманітарності як гуманності. Вони пов' язані між собою через ставлення до людини як до джерела істини. І як до суб'єкта розуміння, і як до істоти, здатної самостійно знаходити істину в силу власної духовності. Звідси діалог, активність пошуку, активність життєвої позиції учня стають необхідним елементом, а автономність, негетерономність свідомості (тобто відмова від прийняття істин без їх осмислення) стає метою.

Будь-яка освіта має бути контекстуалізованою. Це класичний підхід, який з часу К. Ушинського відрізняє українську педагогіку.

Ідею такої "освітньої" релігійної освіти активно розвивав в Англії Нініан Смарт, потім Майкл Гримміт, який вдало знайшов для неї назву - "навчання в релігії". Можна вчитися "у релігії" - це інтроспективне, катехітичне навчання, але є "навчання про релігію" - об' єктивне. Навчання "в релігії" - ні те, ні інше. У ньому релігія розкривається як деякий ресурс духовного росту, як деякий дар, що пропонується людині. Можна цю тричленну класифікацію подати в такий спосіб: релігія вивчається як закон, як факт зовнішнього життя або як дар. У концепції релігії як дару ми не обов' язково повинні прагнути до наукової об'єктивності. Наука, орієнтована на діалог, виходить не тільки з того, що релігія може вирішити якісь суспільні проблеми або перешкодити їх вирішенню, а й з того, що вона є ще й особливим світом, який багато в чому відрізняється від її світу. Суть у тому, щоб, перефразувавши Канта, не використовувати один одного як засіб, а погоджувати свої цінності, мету і способи їх досягнення. А для цього треба знати себе і вивчати іншого.