Релігієзнавство - Сидоренко О.П. - 1.1. Релігія І СВІТОГЛЯД

Слово "релігія" у нашій повсякденній мові зустрічається досить часто, але найчастіше у значенні, що в нього вкладається богослов'ям і суспільною свідомістю взагалі. Це і сукупність світоглядів, що базуються на вірі в Бога; і конгломерат уявлень про світ самої людини — творця знання, які треба брати на віру, у зв'язку з чим релігію називають ще й вірою; це й сума вірувань і дій, що становлять культи, за допомогою яких релігійна людина виявляє своє ставлення до Бога і "вступає" з ним у зв'язок в процесі молитви або під час жертвоприношення; це й сукупність норм і правил поведінки як вимог самого Бога, що їх людина повинна дотримуватись; це, врешті-решт, і об'єднання віруючих у різноманітні церкви, секти, чернечі ордени, особливі групи професійних служителів культу.

Людська думка з давніх часів намагається у процесі пояснення феномену релігії перейти від описування її ознак і поверхових уявлень про неї до розуміння її сутності, природи, причин виникнення й існування, соціального значення. Найбільш плідним у цьому сенсі виявилось релігієзнавство. У ньому релігійні вірування розглядаються як інтелектуальний компонент релігії, а релігійний світогляд — як один з історичних типів світорозуміння, що передує сучасному філософському світогляду.

1.1. Релігія І СВІТОГЛЯД

Релігія (від лат. — благочестя, набожність, святиня, предмет культу) — світогляд і специфічна діяльність людей, які вірують в одного або кількох богів як творців і правителів світу, що реально існують, але недоступні розуму людини.

Релігії з уявленням і вченням про єдиного Бога, єдинобожжя, називаються монотеїстичними (монотеїзм від гр. — бог єдиний, один бог). Такими, наприклад, є іудаїзм, християнство, іслам. Послідовники політеїстичних (політеїзм від гр. — багато і бог, багатобожжя) релігій, таких як, наприклад, буддизм, індуїзм, даосизм, зороастризм, на відміну від монотеїстичних, вшановують водночас не одного, а кількох богів.

Центральною світоглядною позицією, психологічною настановою і головною ознакою будь-якої релігії є релігійна віра. У філософії і науці категорія "віри" передбачає специфічне, у певному духовному стані, ставлення людини до існуючих або уявних об'єктів, за умови, що достовірність та істинність їх існування сприймаються цією людиною без теоретичних і практичних доказів. Терміном "віра" також часто позначають побудовану на знанні переконаність людини в істинності наукових, філософських, політичних, правових та інших ідей і теорій. Проте релігійна віра має певні особливості. По-перше, вона характеризується прийняттям людиною релігійних догматів за істинні, і рішучим, всупереч усім сумнівам, дотриманням їх. По-друге, вона в виявленням особистої довіри до Бога як упорядника життя віруючого, його наставника, помічника і спасителя в усіляких конкретних ситуаціях, судді і творця його добробуту. По-третє, вона є особистою формою відданості Богові, "служінню" якому віруючий присвячує своє життя.

Релігійна віра постійно піддається раціоналістичній критиці. Теологія відповідає на неї трьома своїми позиціями: або догмати релігійної віри пропонуються розуму як аксіоми, що не підлягають ані доказам, ані критиці ("вірую, щоб розуміти", — стверджував, наприклад, один із так званих "отців християнської церкви" Августин); або ці догмати намагаються умоглядно обґрунтовувати, раціоналістично переосмислювати за допомогою філософських конструкцій ("розумію, щоб вірувати" — позиція філософа П'єра Абеляра); або декларується повна несумісність релігійної віри з "немічним" людським розумом ("вірую, тому що абсурдно" — вислів, що приписується видатному мислителю Середньовіччя Тертулліану). Очевидно, що друга позиція веде до поглинання теології ідеалістичною філософією, а третя — до розриву між теологією і філософією, і тому ортодоксальна теологія поділяє, як правило, першу позицію.

На відміну від теології та ідеалістичної філософи, релігієзнавство прагне вивчати й оцінювати релігійну віру й релігію об'єктивно, всебічно і конкретно, спираючись на те, що критерієм істини є практика. У своїх дослідженнях воно виходить із того загальновідомого факту, що релігія в соціальних системах належить до складових їхнього духовного середовища, що релігійні вірування становлять їх світоглядний, інтелектуальний компонент і що наукове розуміння релігії, її історії та соціальної функції можливе лише на підставі глибокого осмислення сутності і змісту духовності особистості і суспільства.

У теології "духовність", "дух", "душа" — поняття про особливу нематеріальну субстанцію, неповторне безсмертне начало, створене богом і незалежне від тіла людини. У науковому релігієзнавстві ці поняття характеризують свідомість людей, але у всьому її обсязі й у всіх формах її прояву — в їхній самосвідомості, ціннісних орієнтаціях і соціальних настановах. Такого висновку релігієзнавство дійшло після поглибленого, неупередженого й об'єктивного вивчення феномену духовності і світогляду як її ядра.

Загальновизнано, що світогляд — система уявлень про світ і місце в ньому людини, про ставлення людини до навколишньої дійсності і до самої себе, а також обумовлені цими уявленнями основні життєві позиції і настанови людей, їхні переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації. Світогляд — спосіб духовно-практичного освоєння світу людиною у єдності її теоретичного і практичного ставлення до дійсності.

У загальному плані світогляд представлений сукупністю поглядів, уявлень, переконань та ідеалів людей: природознавчих, економічних, політичних, правових, моральних, естетичних, релігійних, філософських — у їхній єдності, взаємодії і взаємозалежності. Рівень їх розвитку і ступінь зрілості у різних людей, соціальних груп і прошарків населення різноманітні, бо вони об'єктивно не можуть бути однаковими. Тому світогляд людей, отже, і їхня духовність, можуть бути науковими або ненауковими; діалектичними або метафізичними, еклектичними і софістичними; творчими або консервативними і догматичними; демократичними або деспотичними, тоталітарними й авторитарними; релігійними або атеїстичними тощо. Але у будь-якому світогляді релігійність, релігійні погляди, уявлення, переконання й ідеали — лише його компонент, що перебуває у діалектичній єдності з усіма іншими елементами світоглядної системи. Це означає, що у людини зі сформованим науковим світоглядом погляди на релігію так само науково обґрунтовані, як і її політичні, економічні і будь-які інші уявлення та ідеали. Ставлення такої людини до релігії може бути позитивним або негативним, позитивним до одних її аспектів і негативним до інших. Вона може, наприклад, захоплюватись релігійною культурою, тобто цінностями релігії, і водночас активно протистояти чаклунам, шаманам, відьмам, екстрасенсам, магам, а також авантюристам, які видають себе за пророків або посланців самого бога. Індивід, у світогляді якого переважають релігійні мотиви, тобто віруючий індивід, навпаки, всі процеси життя прагне оцінювати з позиції своєї релігії. Проте ці оцінки можуть бути лише відносними, неостаточними. Як не буває абсолютного атеїзму, так немає і не може бути абсолютної релігійності. Оскільки духовність і світогляд, що є її ядром, представлені комплексом поглядів, переконань та ідеалів, остільки релігійна людина не може формувати своє ставлення до економічної, політичної, правової та інших складових суспільного життя на засадах лише релігії. В цьому процесі також активно задіяні наука, результати експерименту, життєвий досвід.

Все це свідчить про повну безпідставність усіх спроб теологи ототожнювати співвідношення між духовністю і релігійністю особистості і суспільства. Вони не є тотожними навіть за формально-логічними ознаками: обсяг поняття "духовність" значно ширший порівняно з обсягом поняття "релігійність". Діалектична логіка цю явну нетотожність доказує об'єктивно і всебічно, спираючись на практику як критерій істини. Тим самим вона формує теоретичні і методологічні основи для прийняття і реалізації державних законодавчих актів про свободу совісті, тобто про свободу громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної.

Світогляд, як правило, функціонує на двох взаємопов'язаних рівнях: емоційно-психологічному, або світовідчутті, з такими його проявами, як допитливість, здивування, тремтіння, захоплення, тривога, страх, відчай, невпевненість, розгубленість, самотність, горе, радість тощо; і логіко-понятійному, або світорозумінні, — системі загальних понять, суджень й умовиводів про світ у цілому і місце людини в ньому. Ступінь розвиненості, зрілості і зміст обох світоглядних рівнів у різних людей і в різні історичні епохи — неоднакові. Вони можуть бути буденними, пов'язаними з повсякденною життєдіяльністю, коли їхнім підґрунтям є простий чуттєвий досвід, традиції, віра; і теоретичними, якщо спираються на знання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і свідомості людей, на наукові принципи, концепції, теорії.

Буденні світорозуміння і світовідчуття частіше за все виявляються помилковими, мішаниною причин і наслідків, причин і приводів, дійсності й уявності, необхідності і випадковості, свободи й анархії, співвідношення залежного і незалежного. Практичним їх проявом стає так званий здоровий глузд — еклектична сукупність розрізнених уявлень, переконань, ідеалів і поглядів людей на світ і себе; принципів оцінки явищ і дій; правил поведінки у ситуаціях, що формуються під впливом щоденного досвіду, стихійно. "Здоровий глузд", отже, не піднімається у своїй пізнавальній, практичній і діяльній спрямованості до рівня наукового і філософського осмислення дійсності; він зовсім не є синонімом істини, за яку себе видає, а рішення, що приймаються на його підставі, найчастіше неправильні та несправедливі. Тільки теоретичне світорозуміння є доказовим й істинним, тільки воно містить у собі реальні переконання й ідеали, тільки його люди мають опановувати впродовж усього свого свідомого життя.

Релігійний світогляд (релігійна духовність) є буденним світорозумінням. Він не має теоретичного підґрунтя, а базується на "здоровому глузді". Релігійний світогляд — перекручене відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їхньому повсякденному житті, відображення, що в ньому земні сили набувають форми неземних. Такий світогляд не має реального об'єкта відображення. Це — фантастичний світогляд. Основною формою його прояву є гіпостазування (від. гр. — сутність, субстанція) — наділення самостійним буттям божественних істот, їхніх властивостей, зв'язків і якостей. Він також діалогічний, оскільки віра в об'єктивне існування божественних істот невід'ємна від віри у можливість спілкування з ними; спілкування, у свою чергу, передбачає діалог, що реалізується у богослужінні, молитві, медитації, за допомогою мови або "внутрішнього голосу".

Релігійний світогляд є ядром, сутністю не тільки індивідуальної, а й суспільної релігійної свідомості. Філософія визначає суспільну свідомість як відображення суспільного буття, тобто матеріального життя людей, системи виробничих відносин, реального базису держав і народів. Оскільки суспільне буття багатогранне у своїй єдності, остільки воно відображається в суспільній свідомості у формах політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної, філософської і наукової свідомості. Всі вони, крім релігійної свідомості, мають реальний об'єкт відображення. Перекручення у розумінні його змісту можливі, але вони завжди є свідомими або несвідомими викривленнями реальної політики або права, моралі або естетики, філософії або науки. В уявленнях релігійної свідомості про надприродну могутність божеств відображено постійне вторгнення у життя людей чужих їм природних і суспільних руйнівних сил. У пошуках захисту від цього зла віруючі звертаються за допомогою до бога, а за аналогією зі стосунками між батьком і сином, батьками і дітьми, бог сприймається ними одночасно і як захисник, і як спаситель. Отже, фантастичними у релігійній свідомості є не тільки персони богів, ангелів, месій-спасителів, а й ті шляхи, що їх вона пропонує для викорінення зла у світі й утвердження між людьми відносин, побудованих на засадах добра і справедливості. Для релігійного світогляду характерні також неприйняття іншої релігії і водночас усвідомлення єдності людського роду, значущості загальнолюдських моральних норм і неминущих цінностей, традицій, звичаїв, що зумовлює культурологічний статус релігії.

Релігійний світогляд виник на базі міфологічного типу світогляду людей. На базі релігійного світогляду виник філософський

(сучасний) його тип. Всі ці типи світогляду історично послідовні і спадкові, тому в кожному з них містяться елементи двох інших, наприклад, у релігійному — міфологічного і філософського, у міфологічному — релігійного і філософського, у філософському — міфологічного і релігійного типів. Цим пояснюються живучість і традиційність компонентів усіх історичних типів світогляду, актуальність міфології і релігійності у філософському світогляді, у тому числі у сучасної людини.

Таким чином, релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, соціального прошарку людей, індивідів, а також специфічним засобом практично-духовного освоєння ними світу і сферою вироблення їхніх духовних цінностей. Вона — частина надбудови суспільства і той компонент його духовності, що формується стихійно, у процесі набуття життєвого досвіду, та існує як відображення у свідомості людей впливу чужих їм природних і суспільних сил. Людська духовність і релігійність не тотожні. Духовно багата особистість не обов'язково повинна бути також релігійною. У демократичному суспільстві віросповідання й належність до будь-якої конфесії — справа совісті людини, право її вільного вибору.