Еристика - Хоменко І.В. -
1.6. З історії еристики

Говорячи про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію й давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль і місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з'ясувати головні правила їхнього проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.

Якщо історія, філософія та мистецтво в Стародавній Греції мали одну покровительку - музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди (від eridzo - сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку "конструктивну", спрямовану на досягнення істини, від суперечки "конфліктної", метою якої є не з'ясування істини, а боротьба із супротивником і перемога в ній - агоне (звідси походить і слово "агонія" - боротьба зі смертю).

Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору: суперечку заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а суперечку заради перемоги, агональний спір - еристичною.

Визнаним майстром діалектичної суперечки в Стародавній Греції вважався Сократ (бл. 470-399 рр. до н. е.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Він вносив у суперечку етичний момент. Головна тема спору для нього - доброчинність, пошук справжньої природи людини. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка зіставлялася з фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору з твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.

Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість звичайно надасть стверджувальну відповідь. Проте, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікують як зло. Такий самий аналіз можна провести, досліджуючи інші складні проблеми. Так, наприклад, Сократ у діалозі Платона "Федр" з'ясовує, яким повинен бути оратор.

Приклад "Сократ. Щоб промова була доброю, прекрасною, невже розум оратора не повинен осягнути істину того, про що він збирається говорити?

Федр. Про це, милий Сократе, я чув так: тому, хто має намір стати оратором, немає необхідності розуміти, що дійсно справедливо, - достатньо знати те, що здається справедливим більшості, яка буде судити. Те ж саме стосується й того, що насправді є добрим і прекрасним, - достатньо знати, що таким уявляють. Саме так можна переконати, а не за допомогою істини.

Сократ. Думка не є нікчемною, Федре, якщо так говорять розумні люди, але потрібно розглянути, чи є в ній смисл. Тому не можна залишити без уваги те, що ти зараз сказав.

Федр. Ти маєш рацію.

Сократ. Розглянемо це так.

Федр. Як?

Сократ. Наприклад, я переконував би тебе купити коня, щоб боротися з ворогом, до того ж ми з тобою обидва не знали б, що таке кінь, та й про тебе я знав би лише те, що Федр вважає конем свійську тварину з великими вухами...

Федр. Це було б смішно, Сократе.

Сократ. Поки ще ні, але так було б, якщо б я став серйозно тебе переконувати, склавши похвальне слово віслюкові, назвавши його конем і стверджуючи, що потрібно мати цю скотину не тільки вдома, а й у поході, тому що вона знадобиться в битві, для перевезення вантажу і ще для багатьох справ.

Федр. Це було б зовсім смішно!

Сократ. А хіба не краще те, що є смішним та милим, ніж те, що є страшним та ворожим?

Федр. Це очевидно.

Сократ. Так ось, коли оратор, який не знає, що таке добро, а що - зло, виступить перед такими самими громадянами, щоб їх переконати, до того ж буде розхвалювати не тільки віслюка, видаючи його за коня, а й зло, видаючи його за погане замість доброго, які, на твою думку, плоди принесе згодом посів його красномовства?

Федр. Напевно не дуже гарні.

Діоген Лаертський розповідав, що Сократ у спорах, як правило, був сильнішим за своїх опонентів, тому його дуже часто били й тягали за волосся, а ще частіше сміялися та глузували з нього. Він приймав усе це, не ображаючись. Одного разу Сократ, навіть отримавши стусана, стримався й нічого не заподіяв людині, яка це вчинила. Оточуючим він пояснив свій вчинок так: "Якщо б мене хвицнув віслюк, чи став би я на нього подавати до суду?"

Мистецтво ставити запитання, яке саме Сократ поклав у підґрунтя ведення суперечок, він порівнював з мистецтвом повитухи і називав його майєвтикою, тобто мистецтвом, знання якого допомагає народженню нової думки.

Іншу модель суперечки - суперечки заради перемоги - репрезентували в Стародавній Греції софісти. Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би безглуздим воно не було.

Спочатку слово "софіст" означало людину освічену, талановиту, яка проявила себе в певний діяльності. Наприкінці V сторіччя софістами стали називати платних учителів мудрості. Мета їх роботи полягала у навчанні учнів різноманітним хитрощам та прийомам обдурювання співрозмовників. Треба зазначити, що софісти на достатньо високому рівні володіли тогочасною логікою. У зв'язку з цим багато їхніх прийомів ґрунтувалися на свідомому порушенні тих чи інших правил та законів цієї науки.

Викладацька діяльність софістів була дуже вдалою з матеріальної точки зору. Так, засновник школи софістики Протагор (бл. 490 - бл. 420 до н. е.) навіть зміг замовити у видатного скульптора своє золоте погруддя, яке потім поставив перед одним із храмів Стародавньої Греції.

До нашого часу дійшли численні приклади міркувань, які застосовували софісти в різноманітних суперечках.

Приклад 1. Найвідоміше міркування софістів - це міркування, яке отримало назву "Рогатий".

Уявіть собі ситуацію: одна людина хоче переконати іншу в тому, що та має роги. Для цього наводить таке обґрунтування: "Те, що ти не втрачав, те ти маєш. Роги ти не втрачав. Отже, у тебе є роги".

2. У Протагора був учень Еватл. Учитель та учень уклали угоду, відповідно до якої Еватл заплатить за навчання лише після того, як виграє свій перший судовий процес. Але, закінчивши навчання, Еватл не поспішав виступати в суді. Терпець у вчителя урвався, і він подав на свого учня в суд. "Еватл у будь-якому випадку повинен буде мені заплатити, - міркував Протагор. - Він або виграє цей процес, або програє його. Якщо виграє - заплатить за домовленістю; якщо програє - заплатить за вироком суду". Проте Еватл був дуже старанним учнем та оволодів усіма прийомами софістики. Один з них він застосував проти свого вчителя. Його відповідь була такою: "Нічого подібного, я платити не буду. Дійсно, я або виграю процес, або програю його. Якщо виграю - рішення суду звільнить мене від платні, якщо ж програю - не буду платити за нашою домовленістю".

Крім побудови різноманітних міркувань, софісти також полюбляли в суперечках ставити такі запитання, на які не можна було дати відповіді: як би людина не відповідала, все одно вона опинялася в пастці.

Приклад Софіст запитує: "Чи перестав ти бити свого батька?"

Співрозмовник відповідає: "Так". Отже, виходить, що він бив батька, а зараз перестав. Співрозмовник відповідає: "Ні". Отже - він бив, б'є й битиме батька в майбутньому.

Софісти навчали своїх учнів здатності говорити про все та перемагати будь-якого супротивника, сперечаючись на будь-яку тему. В їхніх школах головним була спрямованість на "поліматію" - компетентність в усіх галузях.

Софістичну практику навчання усним виступам можна поділити умовно на риторичну та еристичну. Якщо говорити про першу, то, наприклад, треба згадати Горгія з Леонтін, який дуже старанно розробив різноманітні мовленнєві кліше. Уся риторика користується його риторичними фігурами. Крім того, софісти займалися систематичною розробкою та дослідженням "загальнозначущих місць". Це міркування на такі теми, як справедливе та несправедливе, природна справедливість та закони, які встановлюють люди, тощо. Вони вважали, що будь-яка аргументація може бути зведена до таких місць. Софісти також приділяли багато уваги находженню, inventio, тому, як і де шукати нові ідеї. Тут у пригоді, за їхньою думкою, стане вміння знаходити та розробляти нові додаткові смисли слів.

Змагання між учнями в процесі спору було основою викладацької стратегії софістів. Мистецтво диспутів стало головним методом шкільної діяльності.

Такі диспути значно відрізнялися від суперечок, які свого часу проводив Сократ. Якщо в сократівських (діалектичних) спорах орієнтиром було досягнення істини, то диспути софістів, позбавлені усякої аксіологічної значущості, орієнтувалися тільки на перемогу.

Для діалектики Сократа характерним було те, що учасники суперечки намагалися висловити не власну думку, а досягнути або засвоїти істинне знання. Для софістів головним було сформувати й утвердити свою власну позицію. Питання щодо досягнення істини в спорі софісти взагалі ставили під сумнів.

Вони намагалися перетворити техніку спору в певний предмет навчання, презентувати його як мистецтво оперування словами, метою якого є не істина, а формальна або юридична перемога.

Вони вважали, що можна перемагати в будь-якій суперечці, відносно будь-якого предмету спору. Так, учні на заняттях виконували таку вправу: складали збірники подвійних промов. Вони містили перелік протилежних думок, згрупованих попарно. Мета складання таких збірників полягала в формуванні навичок висловлювати з будь-якого питання положення "за" і положення "проти".

Якщо для обґрунтування будь-якої тези можна навести два аргументи, які суперечать один одному, то в процесі суперечки можна наводити докази та послідовно їх спростовувати. Звідси головне для учнів у софістичних школах - це навчитися в процесі суперечки надавати вагу і значущість будь-якій точці зору. Будь-яка позиція може бути заперечена, будь-який аргумент має свій контраргумент.

Отже, досягнути консенсусу в такому виді суперечки неможливо, проте цінність подібного спору полягає в можливості усвідомити, що будь-які знання відносні, обмежені й мають свою сферу застосування. Софістів не цікавить істина як така, їхня мета - здатність орієнтуватися в конкретній ситуації. Вони намагаються передати учням саме практичні навички проведення суперечок. Софісти не досягають істини в спорі, вони досягають кращого в певний момент часу.

Крім Сократа та софістів, за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384-322 рр. до н. е.). Його праці "Топіка" та "Про софістичні спростування", що увійшли до збірки "Органон", є першими спробами систематично викласти головні засади теорії та практики суперечок.

Аристотель розрізняв три види суперечок: діалектичну, софістичну та еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягненні істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки - перемога. Два останні види суперечок Аристотель не визнавав і всіляко засуджував.

Діалектику, або мистецтво правдоподібних міркувань, Аристотель зробив логічною дисципліною, яка підпорядковувалася певним правилам і процедурам. У творах Стагирита вона завжди оцінювалася достатньо високо. Він писав про те, що діалектика може бути корисною і для тренування, і для усних бесід, і для філософських знань. Еристика ж, за Аристотелем, переслідує лише одну мету - перемогти в спорі нечесними засобами. Еристик ставиться до діалектика так, як людина, яка робить неправильні креслення, ставиться до геометра. "Насправді, вона хибно міркує, виходячи з тих самих основ, що й діалектик, а той, хто робить неправильні креслення, - що й геометр" [Аристотель О софистических опровержениях // Соч. в 4-х т. - М., 1978. - Т. 2 - С. 555].

Еристика відрізняється від софістики, але тільки за метою. Якщо мета еристів - перемога в суперечці, то мета софістів - застосування позірної мудрості заради слави в погоні за наживою. Тому софістику Аристотель називає "мистецтвом наживи за допомогою позірної мудрості". І еристи, і софісти застосовують однакові доводи, але з різними цілями. "Один і той самий довід буде софістичним та еристичним, але не для одного й того ж самого: еристичний - заради перемоги, софістичний - заради позірної мудрості", - пише він [Там само].

Аристотель переконливо виступав проти софістичних та еристичних суперечок. Він ґрунтовно дослідив можливі прийоми маніпулювання людьми в подібних спорах і спробував розробити тактичні прийоми протистояння хитрощам, які застосовують у таких комунікативних процесах. Його твір "Про софістичні спростування" присвячений розгляду саме цих питань.

Античний Рим, засвоївши вчення греків, розвинув далі прийоми й методи проведення суперечок. Головну увагу тут приділяли публічним дискусіям державних діячів і судовим спорам. Великий внесок у теорію аргументації зробив видатний давньоримський оратор Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.). Із занепадом республіки та розквітом монархії в Римі потреба в публічних дискусіях значно впала, тому аргументативна проблематика продовжувала розвиватися тільки в судовій практиці, де врешті решт панівним стає діловий стиль з короткими та ясними формулюваннями.

У середні віки техніка суперечок ще більше вдосконалюється. У рамках патристики, теологічної схоластики, апологетики розробляють різноманітні прийоми аргументації та критики, впроваджують нові стратегії та тактики проведення суперечок. Підґрунтям середньовічної діалектики була логіка Аристотеля. Особливими досягненнями цього періоду стали аналіз формальної структури висловлювання, аналіз типових логічних помилок і парадоксів, розробка теорії необхідного й матеріального слідування в міркуваннях.

На Сході в цей час можна побачити те ж саме. У монастирях широко практикувалися релігійні диспути. їхнє проведення було строго регламентоване та підпорядковане певному ритуалу, який передбачав і тілесні рухи. Сперечальників, які використовували заборонені прийоми, з ганьбою виганяли, з ними в подальшому заборонялося мати справу. Ритуальні філософсько-богословські диспути і в наш час практикують у ламаїстських монастирях.

У буддистських школах у процесі суперечки застосовували форми міркувань за канонами багатозначної логіки. Так, семизначна логіка диспуту вперше з'являється в логічному вченні джайністів. Відповідно до нього, існує сім різних способів висловлювання про речі залежно від точки зору сперечальника. Субстанція або атрибут: 1) є; 2) не є; 3) [ можливо] є і [можливо] не є; 4) не визначено; 5) [можливо] є і не визначено; 6) [можливо] не є і не визначено; 7) [можливо] є і [можливо] не є і не визначено.

За часів Відродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактати італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407-1457), Леонардо Бруні, Рудольфа Агріколи (1443-1483), гуманістична сатира Бразма Роттердамського (1469-1536), політичні аргументи Нікколо Макіавеллі (1469-1527) стали новим внеском у теорію й практику мистецтва суперечки та аргументації. Проте, не зважаючи на пробудження інтересу до мистецтва суперечки, для дедуктивної логіки Аристотеля епоха Відродження стає епохою кризи. Логіку звинувачують у підтримці схоластики й намагаються створити нову логіку "природного мислення", під якою звичайно розуміють інтуїцію та уяву.

У Новий час з розвитком експериментального природознавства потреба в аргументації та доведенні виникає щодо емпіричного пізнання. Про нову мету теорії аргументації заявив у своїй ранній праці "Прогрес пізнання" відомий англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626). Він висловився за те, щоб аргументація була не тільки мистецтвом міркувань, які спрямовані на публіку, а й слугувала методом переконання в пізнанні природи.

За часів Просвітництва у Франції виходять друком дві значущі для мистецтва суперечки праці. Це праця А. Арно і К. Лансло "Всезагальна раціональна граматика" (1660) і підручник А. Арно та П. Ніколя "Логіка, або Мистецтво мислити, де окрім звичайних правил, містяться деякі нові міркування, корисні для розвитку здібності судження" (1662). Ці дві книги можна розглядати як єдине ціле. Перед авторами стояло педагогічне завдання - навчити читачів практиці конкретних міркувань в різноманітних галузях: релігії, правознавстві, політиці, звичайному житті. Ці знання з успіхом, за думкою авторів, можна було використовувати і в спорах.

Говорячи про французьку традицію "мистецтва переконання", треба назвати також інші відомі твори. Це "Правила для керівництва розуму" (1628) Рене Декарта (1596-1650), "Про геометричний розум і про мистецтво переконувати" (1658) Блеза Паскаля (1623- 1662). У подальшому ця лінія була продовжена в працях Кондільяка (1715-1780): "Логіка, або Початки мистецтва мислити" (1780) і "Про мистецтво міркування" (1775).

На роль логіки в розвитку практичної аргументації в суперечці звертав увагу також німецький філософ Готфрід Ляйбніц (1646-1716), який у зв'язку з цим виділяє два види логіки - теоретичну та прикладну і говорить про їхній взаємозв'язок.

З розвитком мистецтва спору після Аристотеля чіткої різниці між діалектикою, еристикою та софістикою вже не проводили. Так, у трактаті "Логіка" видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724-1804) знаходимо таку цитату: "У минулі часи діалектика вивчалася дуже старанно. Мистецтво це під позірністю істини виставляло хибні основоположення і намагалося відповідно до них висловлювати примарні твердження про речі. У греків діалектиками були адвокати та оратори, які могли схиляти народ до того, чого хотіли, оскільки його можна було переконати в примарній позірності. Таким чином, діалектика тоді була мистецтвом позірності. У логіці також вона довго висвітлювалася під назвою мистецтво суперечки... Нічого не може бути більш негідним для філософа, як культивувати таке мистецтво" [Кант И. Логика // Кант И. Трактаты и письма. - М., 1980. - С. 324-325].

Хоча Кант і не визнавав таку діалектику (яка увібрала в себе і еристику, і софістику), він усе-таки дійшов висновку, що цю науку можна переробити. Тоді б логіка, на його думку, мала дві частини: аналітику, що містить формальні критерії істини, і діалектику, яка б містила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дізнатися, що те чи інше не відповідає формальним критеріям істини, хоча й здається погодженим з ними. Така діалектика була б корисною для людини як чистилище розсудку.

Не бачив особливої різниці між еристикою, софістикою та діалектикою і Артур Шопенгауер (1788- 1860), автор книги "Еристика, або мистецтво сперечатися". Він взагалі спочатку хотів назвати свою працю "Діалектика".

Шопенгауєр, як і Кант, розглядав діалектику як "мистецтво сперечатися або вести бесіду". На його думку, предметом діалектики має бути "сумісна діяльність двох розумних істот, які думають разом, а звідти неодмінно випливає суперечка, тобто духовна боротьба, якщо тільки вони не погоджуються поміж собою, як вивірені годинники" [Шопенгауер А. Еристика, или искусство спорить. - СПб, 1900. - С. 2.].

Діалектика, на відміну від логіки, яка, за Шопенгауером, є апріорною наукою, може бути лише апостеріорною наукою. її базою є емпіричний досвід комунікації. Головний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, - це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, в цьому німецький філософ не підтримує точки зору Аристотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою. У спорі сперечальник насамперед шукатиме помилку не в своїх міркуваннях, а в міркуваннях співрозмовника, і навряд чи одразу ж погодиться з критикою своєї позиції. "Нехай я визнаю супротивника правим, як тільки він насправді таким буде, але він навряд чи зробить те ж саме в зворотному випадку, а навпаки, буде вести справу per nefas: отже, і я повинен робити так само", - підводить підсумки німецький філософ [Там само, С. 7].

Щоб допомогти людині в складних ситуаціях спорів бути завжди правою, Шопенгауер розробив і дослідив спеціальні прийоми та хитрощі, які поєднав у своєму вченні, яке назвав "еристичною діалектикою".

На початку XX ст. мистецтву суперечки була присвячена праця видатного російського логіка Сергія Поварніна (1870-1952). Вона мала назву "Суперечка. Про теорію та практику суперечки" і вперше вийшла друком у 1918 р. Саме в цей час у Петербурзі створюють Інститут живого слова. Викладачами цього інституту були видатні філологи, юристи, логіки. Серед них пристойне місце займав і С.І. Поварнін. На жаль, програма Інституту не була виконана з причин посилення політичного режиму.

Після цього до кінця 50-х років ХХ ст. проблематика теорії та практики суперечки науковцями фактично не розглядалася. З їхнього лексикону зникають поняття "аргументація", "аргументативний процес", "суперечка". Положення справ змінюється лише в другій половині ХХ сторіччя, коли з'являються перші праці, в яких аргументативна проблематика отримує принципово нове бачення.

1.7. Сучасний стан розвитку мистецтва суперечки
1.8. Конференції, симпозіуми, наукові співтовариства, періодичні видання
Словник термінів
Література
Модуль 2. АНАЛІЗ АРГУМЕНТАЦІЇ
2.1. Поняття про аргументацію
2.2. Складники аргументації
2.3. Контекст аргументації
2.4. Алгоритм аналізу аргументації
Словник термінів