Саме бажання того, щоб інша людина прийняла якесь положення, здійснила якийсь вчинок співвідноситься з такою філософською категорією, як "воля до влади". Вона набула значного поширення завдяки роботам відомого німецького філософа Фрідріха Ніцше.
"Воля до влади" постає як досить потужний стимул людської поведінки. Цей стимул поряд з іншими (наприклад, лібідо) наявний у кожної людини, а не лише в окремих особистостей. Людина прагне підкорити собі оточуючий світ, до складу якого входять й інші люди. Існують вчинки, які нічим іншим не вмотивовані, окрім бажання утвердити себе серед людей. Тобто кожна людина намагається ствердитися у факті власного існування й у значимості цього існування. Оскільки стимули поведінки притаманні людині з самого народження, то їх навряд чи можна оцінювати з позицій "добре - погано". Однак шляхи реалізації цих стимулів вже підлягають моральнісній оцінці.
Підкреслення значимості мистецтва впливу знаходимо у романі видатного англійського письменники О. Уайльда "Портрет Доріана Грея":
"...Ах, до чого ж це захоплююче - здійснювати вплив на інших людей! Хіба можна що-небудь порівняти з цим? Вкласти свою душу в чиюсь досконалу форму хоча б на недовгий час; чути відгуки своїх власних думок і поглядів, збагачених музикою палкої молодості й юної пристрасті; передати іншому свій настрій і душевний стан, наче це були найтонші флюїди або екзотичні пахощі, - все це дає невиразну радість, можливо, найбільшу радість, яку може відчути людина у наш меркантильний, вульгарний час із його брутальними чуттєвими насолодами й приземленими ідеалами"1.
Риторика дає можливість будь-якій людині цивілізовано реалізувати свою "волю до влади". Саме в процесі публічних виступів людина може домогтися переваги над іншими людьми.
Розглядаючи ораторську діяльність, можна зафіксувати принаймні два випадки.
По-перше, аудиторії невідомий предмет промови. Тоді мета оратора полягає в інформуванні. Він повинен зацікавити слухачів, аби уникнути ситуації "не знаю, і знати не хочу".
По-друге, в аудиторії є певні погляди на предмет промови. Тоді мета оратора полягає в тому, щоб переконати слухачів у слушності, прийнятності власної позиції.
У будь-якому випадку результатом успішного публічного виступу є те, що аудиторія бачить предмет "очима" оратора.
Серед інших шляхів реалізації "волі до влади" (примус, маніпулювання, навіювання тощо) переконання характеризується такими відмітними рисами:
o Переконання є свідомим впливом з боку оратора на аудиторію. Такий вплив передбачає наявність у слухачів можливості протистояти йому. Тобто ситуація переконуючої комунікації так чи інакше враховує факти існування оратора й аудиторії, в якій оратор намагається продемонструвати більшу значимість тих тверджень, що прагне нав'язати аудиторії.
o Переконанням оратор формує волю людини. Якщо воно є успішним, тоді слухачі самі приходять до рішення про необхідність прийняття певного твердження або наміру дії, якої оратор вимагає від них. Далі люди діють вже відповідно власній волі й реалізують власні бажання. Якщо говорити більш точно, аудиторія діє відповідно волі оратора, але вважає при цьому, що діє на свій розсуд.
o Переконання є "владою над розумом", тому воно більш тривале. Якщо оратору вдалося зробити свої власні думки частиною свідомості аудиторії, то вона живе з ними, як із власними, знаходячись при цьому, по суті, під впливом оратора.
Вищезазначені особливості переконання свідчать про те, що насправді переконувати складно. Чому? Справа в тому, що людський інтелект прагне до самозбереження. У людини є певна система поглядів, яка багато разів була апробована й підтверджена на практиці (те, що називається життєвим досвідом, життєвою мудрістю). Тому спочатку людина, звичайно, чинить опір тому, що намагається нав'язати інша людина. Це можна пояснити прагненням економити власні зусилля. Зовнішньо це виражається як заперечення нового. Психологами, зокрема, відмічено, що енергетично значно легше відстоювати власну точку зору, ніж спробувати дослухатися до іншої думки та засвоїти її.
Відповідно, перш, ніж намагатися переконати в чомусь іншу людину (яка не дуже хоче, аби їй нав'язували іншу думку), потрібно спробувати якщо не спростувати її точку зору, то хоча б похитнути її. Першим кроком у цьому напрямі є виклик сумніву щодо слушності позиції, якої дотримується дана людина. Це ще не є переконанням у власному значенні, але оратор перебуває вже на шляху до нього.
Частина 2. ТЕОРІЯ РИТОРИКИ
РОЗДІЛ 2. ІНВЕНЦІЯ
2.1. Поняття про стратегію оратора
2.2. Типи підготовки до публічного виступу
2.3. Джерела знаходження матеріалу
2.4. Топіка
2.5. Аргументація й критика
2.5.1. Структура та види аргументації
2.5.2. Поняття про критику та її види