Риторика - Колотілова Н.А. -
РОЗДІЛ 4. ЕЛОКУЦІЯ

Елокуція (від лат. "elocurio" - "словесне вираження") - це розділ риторики, який вивчає виразність ораторської промови.

На цьому етапі оратор повинен забезпечити виразність матеріалу промови, що був підібраний та розташований на попередніх етапах.

Порівняно з іншими цей розділ був найбільш розроблений класичною риторикою. Теоретики ораторського мистецтва створювали численні класифікації різноманітних риторичних засобів, що забезпечували не тільки впливовість, але й красу промови. Окремі підрозділи елокуції (вчення про стилі, риторичні фігури, тропи та ін.) у часи занепаду риторики благополучно перейшли в поетику, стилістику, теорію літератури тощо.

Ще античною риторикою були запропоновані такі критерії до словесного виразу промови:

o правильність;

o ясність;

o краса;

o доречність.

Перші три критерії можна розвести по модусах переконання таким чином:

правильність пов'язана з етосом оратора (дійсно, чи може аудиторія довіряти людині, яка не володіє правилами певної мови?);

ясність пов'язана з логосом (П. Сергеіч стосовно судової практики, наприклад, підкреслював:

"Не так кажіть, щоб міг зрозуміти, а так, щоб не міг не зрозуміти вас суддя";

краса пов 'язана з пафосом (інколи навіть вважають, що фігури як основні засоби виразності промови якраз і виражають доводи до пафосу).

Критерій доречності ніби виражає загальну настанову ораторської промови - вплив - й об'єднує в собі три перші риси.

Слід зазначити, що на сьогоднішній день поняття правильності майже повністю переведене в площину культури мовлення.

Правильність - це відповідность ораторської промови певним мовним нормам.

Більш докладно питання мовних норм висвітлюються у відповідних мовознавчих курсах, наприклад, у курсі української ділової мови та ін. їх ґрунтовний розгляд виходить за межі риторики.

Вимога ясності має дуже важливе значення для оратора. При публічному виступі він повинен прагнути до того, щоб промова була доступна і зрозуміла слухачам. Здебільшого ясність є результатом вдалої роботи оратора на етапі інвенції, коли він для себе зрозумів сутність певного предмета.

Вимога ясності є також головним правилом процесів аргументації/критики. А саме: теза й аргументи повинні бути сформульовані чітко та ясно. Суть його полягає в тому, що оратор:

o по-перше, може уточнити у разі необхідності всі терміни, які використовуються в тезі або аргументах. Особливо це стосується багатозначних мовних виразів, іншомовних виразів та виразів, які не мають чіткого загальновживаного значення;

o по-друге, може уточнити кількісні, модальні та оціночні характеристики аргументів. Тобто встановити, про яку кількість предметів йдеться (весь клас, частину чи окремий предмет); чи стверджуються в них можливі, необхідні чи випадкові властивості; чи виражають вони знання чи думку; чи стосуються вони теперішнього, минулого чи майбутнього стану справ; чи спираються на норми обов'язкового, дозволеного чи забороненого характеру; чи є аргументи істинними (достовірними) твердженнями, чи правдоподібними.

Інколи оратори у своїх промовах використовують прийом, який називається "ускладнення мовних конструкцій".

"Ускладнення мовних конструкцій" - це такий прийом, суть якого полягає в тому, що для фіксації певних ситуацій, подій, предметів застосовуються складні для сприйняття та розуміння мовні вирази.

Замість того, щоб "говорити просто про складне", оратор "говорить складно про просте". Спробуйте, наприклад, з'ясувати значення мовної конструкції Б. Березовського:

"Кожна людина володіє ментальною домінантою, згідно з якою превалюючою є економічна мотивація".

Взагалі вищезазначений прийом має багато різноманітних форм: "безглуздий аргумент", "помноження аргументів" тощо.

"Безглуздий аргумент" - це такий прийом, коли оратор у своїй промові пропонує певний набір фраз, які не мають смислу.

При цьому людина виходить з того, що аудиторія хоча їх не розуміє, але буде думати, що за ними щось криється. Особливо такий прийом спрацьовує тоді, коли слухачі соромляться зізнатися у своїй необізнаності в проблемі й роблять вигляд, ніби їм усе зрозуміло. А. Шопенгауер з цього приводу писав:

"Якщо супротивник у душі усвідомлює свою слабкість, якщо він звик чути багато незрозумілих йому речей і робити вигляд, що все чудово розуміє, то можна імпонувати йому, закидаючи його, з цілком серйозним виразом обличчя, вченою чи такою, що глибокодумно звучить, нісенітницею, від якої в нього німіє слух, зір і думка; й цю нісенітницю можна видати за беззаперечне доведення свого положення"1.

"Помноження аргументів" - це такий прийом, коли оратор один і той самий аргумент повторює декілька разів у різних формулюваннях.

У великих промовах інколи буває дуже важко розібратися з тим, що перед нами: одна й та сама думка, але виражена по-різному, чи декілька різних думок. С. Поварнін наводить приклад подібного прийому і пропонує читачам самостійно встановити кількість доводів:

"Теза: "Бог існує". Доведення: "У нашому дусі існує безпосередня впевненість у Бозі. Ми не можемо думати про світ, не можемо думати про самих себе без того, щоб мимоволі з цим не поєднувалась і думка про Бога. Через все видиме й скінченне наші думки прямують до вищого, невидимого, нескінченного, й їх рух не заспокоюється раніше, ніж вони досягають своєї мети. Ми за необхідністю повинні думати про Бога. Усвідомлення Бога є настільки ж суттєвим елементом нашого духу, як світо усвідомлення й самоусвідомлення і т. ін., і т. ін.".

Слід підкреслити, що в підготовлених аудиторіях використання вищезазначених прийомів навряд чи буде викликати симпатії до оратора.

Краса - це здатність промови досягати естетичного ефекту.

В історії риторики існували думки про те, що краса промови є самоцінною категорією. Сама риторика в такому разі зводилась до "мистецтва прикрашання". Для цього створювались та вдосконалювались системи різноманітних засобів прикрашання, тобто риторичних фігур. У середньовічних риториках кількість фігур перевищувала 200. На сьогоднішній день треба відзначити, що завданням елокуції як розділу риторики не є самоцінна розробка засобів виразності. Використання фігур для виклику естетичних переживань характеризує насамперед художні тексти. Метою ораторської промови є переконання аудиторії, тому вибір засобів виразності повинен керуватися цією загальною настановою. Тому застосування фігур в ораторській практиці покликане привертати увагу слухачів. Виразна промова примушує аудиторію уважніше слідкувати за тим, що говорить оратор. Докладніше про основні засоби виразності мова піде у підрозділах 4.2 і 4.3.

Доречність передбачає насамперед вибір оратором форми мовленнєвого впливу.

4.1. Форми мовленнєвого впливу
4.2. Риторичні фігури
4.3. Тропи
РОЗДІЛ 5. МЕМОРІЯ Й АКЦІЯ
5.1. Способи запам'ятовування промови
5.2. Невербальні засоби оратора
5.3. Аналіз публічного виступу
ЧАСТИНА 3. ІСТОРІЯ РИТОРИКИ
РОЗДІЛ 6. РОЗВИТОК РИТОРИКИ В АНТИЧНОСТІ
6.1. Давньогрецька культура як "пайдейя"