Риторика - Колотілова Н.А. - 6.3. Особливості елліністичної риторики

Як відомо, Арістотель у своїй творчості виділив три види промов: політичні, судові та епідейктичні (урочисті, похвальні). У Давній Греції класичного періоду провідну роль відігравали політичні промови. В період еллінізму ця роль переходить до урочистих промов. У системі античної риторики відбуваються значні зміни. Насамперед змінюється естетичний ідеал красномовства. Метою політичної промови було переконання слухачів, а урочистої - сподобатись аудиторії. І грецьке красномовство шукає пафосу, вишуканості, пишноти, блиску. В промовах з'являються рідкісні слова, пишномовні метафори, підкреслений ритм.

Особливо це виявилось в азіатському стилі - напрямі в риториці, що утворився в риторичних школах і досяг найбільшої досконалості в містах Малої Азії в ІІІ ст. до н. е. Риторика тепер була позбавлена гострого змісту політичної боротьби, що наснажувала політичних ораторів минулого. В риторичних школах культивувалось урочисте панегіричне красномовство на честь монарха, а також судові ораторські промови на обрану тему. За відсутності живого змісту риторика звертається переважно до формальних ефектів, серед яких розрізняли два стильові напрями - "ошатний" і "високомовний".

Характерна ознака "ошатного" стильового напряму полягає у пошуках слухових ефектів, під впливом яких в аудиторії складалось враження співу. Представники "високомовного" стилю тяжіли до емоційної патетики та пишномовності. Обом відгалуженням було притаманне намагання максимально піднести навантаження кожного елементу фрази.

Інший елліністичний напрям у риториці отримав назву аттикізм. Він набув розвитку в II-І ст. до н. е. й орієнтувався на архаїчну на той час мову та стилістику аттичної прози, зокрема, на твори Лісія, а також Фукідіда.

Крім зміни естетичного ідеалу зростає також значення теоретичних приписувань для красномовства. Це зумовлюється тим, що, на відміну від політичних промов, які повністю залежать від неповторної конкретної ситуації, зміст урочистих промов більш одноманітний і тому його можна підготувати наперед. Відповідно до цього розробляються теоретичні системи риторики, що прагнуть охопити якомога більше різноманітних випадків, з якими доводиться мати справу оратору.

Зразком для риторів епохи еллінізму виступали давньогрецькі оратори класичного періоду. В III ст. до н. е. у Пергамській бібліотеці створюється відомий канон десяти аттичних ораторів, до складу якого увійшли Антифонт, Андокід, Лісій, Ісократ, Ісей, Лікург, Демосфен, Гиперід, Динарх, Есхін, До цього канону пізніше часто звертались видатні оратори, теоретики й вчителі ораторського мистецтва.

Якщо говорити про співвідношення риторики та філософії в епоху еллінізму, то слід зазначити, що елліністична риторика все більше відмежовується від філософських інтересів. Риторичні школи цього періоду більшу увагу приділяють саме мистецтву слова. В них поступово виробляється тип оратора, що здатний промовляти на будь-яку тему, але при цьому майже не знати нічого.

Саме шкільна риторика ще з часів Ісократа стала основою античної освіти. У риторичних школах поширюються вправи, які називаються декламації - промови на вигадані теми. Спочатку цим терміном позначали суто вокальні вправи, а вже згодом вони виступають як специфічні вправи у риторичних школах. Існувало два види декламацій: контроверсії та суазорії. Контроверсії - це судові промови по вигаданих справах, а суазорії - промови на вигадані політичні теми.

Якщо говорити про ставлення філософських шкіл епохи еллінізму до риторики, то варто зупинитися на двох школах. Особливий інтерес викликає ставлення академіків, спадкоємців Платона, до риторики. Деякий час вони відхиляли цю дисципліну. Однак з II ст. до н. е. в Академії панує вже скептицизм. Представники цього покоління академіків охоче залучають до викладання риторичні прийоми. А саме: "про будь-який предмет говорити і за, і проти" й тим самим підводити слухача до потрібних висновків. Філософ Карнеад, який очолював Академію у 160-129 рр. до н. е., навіть став у такий спосіб відомим оратором.

У 156/155 рр. до н. е. Карнеад разом з кількома філософами відвідав Рим у складі дипломатичної місії. Там він протягом двох днів проголосив блискучу промову про справедливість. У перший день він доводив, що справедливість закладена в самій природі людини і тому гідна прагнення до неї сама по собі. На другий день Карнеад показав, що справедливість - це умовна настанова, яку придумали слабкі люди на противагу сильним. Для сильних справедливість зовсім не обов'язкова. Відомий давньоримський політичний діяч того часу Катон Старший, почувши ці промови, наказав вигнати грецьких філософів з Риму. На його думку, така "гра" з істиною загрожувала римській молоді.

Представники ще однієї елліністичної філософської школи - стоїчної - вважали, що риторика складає необхідну частину знань справжнього мудреця. Вони виходили з внутрішньої єдності риторики та діалектики. Риторика є наукою витончено говорити за допомогою складних міркувань, а діалектика - наукою правильно сперечатися за допомогою міркувань у вигляді запитань та відповідей. Крім того, вони дотримувались аристотелівського поділу промов на політичні, судові й урочисті; сама ж ораторська промова, на їх думку, складається із вступу, оповідання, заперечення й завершення. Щодо загальної структури риторики, то стоїки виділяли чотири частини: винахід, виклад, побудова й виконання.

6.4. Риторика у Давньому Римі
6.4.1. Риторика Цицерона
6.4.2. Програма освіти оратора Квінтіліана
6.4.3. К. Тацит про причини занепаду латинського красномовства
6.5. Риторика та раннє християнство
РОЗДІЛ 7. РИТОРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ
7.1. Становлення християнської гомілетики
7.2. Особливості візантійської риторики
7.3. Риторика в системі середньовічної освіти
7.4. "Studia humanitatis"
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru