Риторика - Колотілова Н.А. -
6.5. Риторика та раннє християнство

Перші християнські общини з'явились у Східному Середземномор'ї наприкінці І ст. до н. е. - на початку І ст. н. е. Оскільки найбільш ранні християнські тексти, що дійшли до нас, були написані грецькою мовою, то на їх створення безпосередньо впливала елліністична культура, в тому числі й риторика.

Спочатку християнство поширювалось завдяки усним проповідям. Роль проповіді в історії християнства була надзвичайно великою.

Першим у ряді християнських ораторів слід вважати, напевно, самого Ісуса, що проповідував вчення серед своїх учнів. Один із відомих римських ораторів і філософів Лукіан (приблизно 120- 190 рр.) вважав, що Християне вклоняються якомусь "розіп'ятому софісту".

Неабияке враження справляли на слухачів притчі Христа. Наприклад, завершення Нагорної проповіді:

"Отож, кожен, хто слухає цих Моїх слів і виконує їх, подібний до чоловіка розумного, що свій дім збудував на камені. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася, і на дім отой кинулась, - та не впав, бо на камені був він заснований. А кожен, хто слухає цих Моїх слів, та їх не виконує, - подібний до чоловіка того необачного, що свій дім збудував на піску. І линула злива, і розлилися річки, і буря знялася й на дім отой кинулась, - і він упав. І велика була та руїна його!" (Матв., 7, 24-27).

Свого часу ще Арістотель рекомендував використовувати в ораторській практиці байки та притчі. На його думку, притча - це своєрідне порівняння, він вважав її прийомом Сократа. Тобто притчі в образній формі пояснювали те, що безпосередньо здавалось незрозумілим чи неприйнятним. Така форма дозволяла зробити зміст багатозначним і тому більш універсальним.

Великою експресивністю характеризуються і письмові проповіді, тобто послання апостолів Христа, особливо апостола Павла. Його послання нагадують афористичний стиль Сенеки. Взагалі тексти апостола Павла характеризуються новою розробкою форми діатриби - проповіді-суперечки, в якій нові запитання змушують автора весь час з різних боків підходити до однієї й тієї самої центральної тези. Наприклад, звернення Павла до іудея:

"Отож, ти, що іншого навчаєш, себе самого не вчиш! Проповідуєш не красти, а сам крадеш! Наказуючи не чинити перелюбу, чиниш перелюб! Гидуючи ідолами, чиниш святокрадство! Ти, що хвалишся Законом, зневажаєш Бога переступом Закону!" (Посл. до Римл., 2, 21-23).

Християнська проповідь поєднала в собі численні філософські та релігійні вчення своєї епохи. А далі стала головним знаряддям церкви. Згодом проповідь остаточно перетворилася у монолог і призначалася для того, щоб присутні просто слухали й сприймали її.

Про вплив риторики на становлення мистецтва проповіді свідчить і той факт, що майже всі латинські апологети і перші отці церкви були риторами або вчителями красномовства до прийняття християнства. Однак після хрещення вони засуджували свою світську професію. Цим перші отці церкви намагались відмовитись насамперед від естетичної сутності язицької риторики. Вишуканість виразу думки часто суперечила простоті тих істин, які прагнули донести до слухачів (згадаємо Євангельське "Блаженні вбогі духом...").

Одним з найвідоміших апологетів християнства був Квінт Септимій Флоренс Тертуліан (приблизно 160-220 pp.). Народився він у Північній Африці - у Карфагені. На становлення його поглядів суттєво вплинули твори Сенеки та Цицерона. Причому не лише своїм змістом, але й способом викладу матеріалу. Він був відомим судовим оратором у Римі. Християнство Тертуліан прийняв, коли йому було 35 років, і після цього повернувся на батьківщину.

У своїх проповідях нового віровчення Тертуліан взагалі заперечує розум і замінює його парадоксальним містичним чуттям і співпереживанням:

"Розіп'ятий Син Божий - не соромно, бо саме це викликає сором. І вмер Син Божий - це цілком достовірно, бо безглуздо. А похований, він воскрес - це вірно, бо неможливо".

Сучасник Тертуліана Климент Олександрійський (приблизно 150-215 рр.) намагався зблизити античну філософію і християнське віровчення:

"...від віри вона не відволікає нас... навпаки, ми захищаємось філософією як деяким міцним заслоном, відкриваючи в ній деякого союзника, разом з яким і обґрунтовуємо потім нашу віру". "Положення філософів містять істину, але лише так, як горіхова скорлупа містить поживне зерно".

Тобто філософія може бути тільки пропедевтикою до християнства.

На відміну від Климента Тертуліан весь час підкреслює провалля між вірою і філософією. Відомий його принцип формулюється таким чином: "Вірую, бо абсурдно!"

Формування церкви - це важливий період у розвитку християнської риторики. Саме в цей час у церкву приходять люди знатні, багаті й освічені. Відтепер проповідь розглядається вже не тільки як результат божественного натхнення, але й як наслідок високої майстерності та знання. Зокрема, так вважав Ориген (III ст. н. е.), який вказував на необхідність спеціальної підготовки проповідника. Правда, пізніше у VI ст. філософські погляди Оригена було визнані єретичними.

Однією з цікавих постатей останнього століття античної риторики є постать Лібанія або Ліванія (314-393 рр. н. е.), визнаного язицького ритора та граматика з Антиохії. Майстерність Лібанія наслідували імператор Юліан, а також його учні Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст, які згодом прийняли християнство. Всього відомі імена 134 учнів Лібанія.

Передусім Лібаній був учителем ораторського мистецтва. Слід відмітити також, що він був противником "беззмістовного" красномовства, тобто красномовства заради нього самого. Його доробок нараховує чимало декламацій. З них можна побачити, що в риторичних школах пізньої античності, окрім надання загальноосвітніх знань з різних дисциплін, в учнях формувались навички композиційної побудови промови та знаходження елементів, які пожвавлюють матеріал.

Одним з найвідоміших творів Лібанія є "Апологія Сократа ритора Лібанія". Тут він демонструє витончену аттичну мову та ерудицію. Ця урочиста риторична вправа написана як промова адвоката, що виступає на процесі 399 р. до н. е.

У цій промові Лібаній показує своє володіння засобами арістотелівської риторики. Завдяки цій майстерності він будує цілий ряд ентимем, які допомагають спростувати звинувачення, що були висунені проти Сократа Анітом, Мілетом та ін. Потім автор "Апології..." широко використовує прийом наведення через звернення до міфології та аттичної історії. Це робиться насамперед для того, аби продемонструвати свої ґрунтовні знання у цих дисциплінах. Як і більшість епідейктичних промов, "Апологія..." Лібанія призначалась для читання й збереження шанувальниками та учнями.

Майстерність Лібанія втілена також в епітафії на смерть імператора Юліана, якого було вбито в 363 р. під час війни з Персією. Слід зазначити, що ця промова існувала виключно в письмовому варіанті й ніколи не проголошувалась публічно. Звичайно, взірцем для Лібанія був Ісократ, який теж був оратором, який тільки пише. Епітафій Юліану побудований за звичною схемою будь-якої похвальної промови: походження, виховання, характер, діяння.

Лібаній вважав риторику необхідною як у суспільно-політичній сфері, так і у сфері виховання. Завдяки цьому вона набувала статусу головного знаряддя у цьому процесі й мала універсальний характер. Основне завдання ораторського мистецтва визнаний язицький ритор вбачав у тому, щоб:

"робити громадян хорошими людьми й привчати їх до добра та корисної діяльності".

Загалом оцінюючи розвиток риторики в Античності, слід зазначити, що це була епоха, коли риторика дійсно займала центральне місце в культурі. Протягом подальшого історичного розвитку вона вже ніколи не буде займати такого місця. Античність - це епоха і видатних ораторів, і блискучих теоретичних праць з цієї дисципліни. Одним з головних моментів розвитку риторики цього періоду було усвідомлення того, що вона - це насамперед виховання слова. У сучасному світі особливо відчувається необхідність саме виховання і слова, і думки. А ці поняття перебували в центрі ще античного розуміння культури.

Крім того, для подальшого розвитку риторики як науки важливим є те, що в Античності, по суті, сформувалось дві основні традиції в розумінні предмета цієї дисципліни. Перша традиція отримала своє теоретичне завершення в творчості Арістотеля, у якого риторика - це мистецтво переконання. Другу традицію представляє Квінтіліан, у якого риторика - це мистецтво говорити витончено. Розвиток риторики в наступні періоди відбувається переважно у межах другої традиції, що зумовлює певним чином й досі поширене негативне ставлення до цієї дисципліни як до зайвого прикрашання промови, за яким, по суті, нічого не стоїть.

ТЕСТ

1. Давньогрецький термін "пайдейя" означає:

А)виховання; Б) красномовство; В) філософія.

2. Заступницею риторики є богині:

A) Пейто;

Б) дві Ериди;

B) Пейто і дві Ериди.

3. Засновником риторики вважається:

A) Горгій; Б) Корак;

B) Тісій.

4. У феномені софістики риторика і філософія:

А) плідно співіснували; Б) постійно конфліктували.

5. Мистецтво ведення бесіди, метою якої є досягнення істинного знання, в епоху Античності називалось:

A) діалектика; Б) еристика;

B) софістика.

6. Сократ дотримувався положення про те, що:

А) риторика необхідна для філософа; Б) риторика не потрібна філософу.

7. На думку Платона, справжнє красномовство властиве:

А) оратору; Б) філософу.

8. Ісократ вважав, що ораторська промова повинна містити таку кількість частин:

A) три;

Б) чотири;

B) сім.

9. Арістотель виділив такі види промов:

A) дорадчі, епідейктичні, судові; Б) академічні, епідейктичні, судові;

B) дорадчі, епідейктичні, політичні.

10. Канон десяти аттичних ораторів складається в:

А) Давній Греції класичного періоду; Б) епоху еллінізму.

11. Видами риторичних вправ у античних риторичних школах були:

A) декламації та контроверсії; Б) декламації та суазорії;

B) контроверсії та суазорії.

12. В епоху еллінізму на перший план виходять промови:

A) епідейктичні; Б) політичні;

B) судові.

13. Цицерон серед трьох компонентів, необхідних для красномовства, віддавав перевагу:

A) природному обдаруванню; Б) навичкам;

B) знанням.

14. Творчість Цицерона - це:

А) філософія під знаком риторики; Б) риторика під знаком філософії.

15. У Давньому Римі періоду імперії знижується значення красномовства:

A) епідейктичного; Б) політичного;

B) судового.

16. Вищим ступенем у шкільній системі освіти Давнього Риму була:

A) школа граматика; Б) школа літератора;

B) школа ритора.

17. Керівником першої державної риторичної школи в Давньому Римі був:

A) Марк Фабій Квінтіліан; Б) Сенека Старший;

B) Марк Туллій Цицерон.

18. Основні причини занепаду латинського красномовства Тацит вбачав у:

A) недосконалій системі виховання молоді; Б) політичних змінах;

B) недосконалій системі виховання молоді та політичних змінах.

19. Більшість латинських апологетів і перших отців церкви до прийняття християнства були:

А) риторами; Б) філософами.

20. Видатним ніццьким ритором періоду пізньої Античності був:

A) Лібаній; Б) Ориген;

B) Тертуліан.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Підготуйте реферат про видатного античного оратора або теоретика риторики (на Ваш вибір).

РОЗДІЛ 7. РИТОРИКА В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, ВІДРОДЖЕННЯ ТА НОВОГО ЧАСУ
7.1. Становлення християнської гомілетики
7.2. Особливості візантійської риторики
7.3. Риторика в системі середньовічної освіти
7.4. "Studia humanitatis"
7.5. Риторика в епоху Нового часу
7.6. Розвиток риторики в Україні
РОЗДІЛ 8. ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НЕОРИТОРИКИ
8.1. Семістичний характер неориторики
8.2. Загальна характеристика лінгвістичної риторики