Риторика - Колотілова Н.А. -
7.2. Особливості візантійської риторики

Візантія успадкувала від античності теорію риторики, однак тепер красномовство базувалося на новому змісті - християнстві. Стосовно стилю, то панівним був азіанізм.

Основоположником візантійської риторичної теорії вважається Гермоген Тарсійський (II-III cm. н. е.). Він першим залишив арістотелів погляд на риторику як "прикладну логіку". Йому приписують корпус фундаментальних творів з 5-ти частин - "Мистецтво риторики", що був дуже популярний у Візантії аж до її занепаду. Хоча насправді повністю цей збірник склався лише в VI ст.

Найбільш значний внесок у розвиток і вдосконалення християнської риторики зробив так званий "Каппадокійський гурток". Представники цього гуртка - Василій Кесарійський, Григорій Ниський, Григорій Богослов - прекрасно знали античну літературу, риторику і філософію.

Василій Кесарійський (приблизно 330-379 рр.) отримав риторичну освіту в Афінах. Потім вдосконалив ясність та точність свого стилю через професію логографа, якою займався досить тривалий час. Зразком для нього довгий час залишався Лібаній і Антиохійська риторична школа. В 370 р. Василій повернувся в Каппадокію, де був обраний єпископом Кесарії. На цій посаді він всіма засобами сприяв утвердженню християнства, за що був потім прозваний Великим. Всю майстреність оратора він вкладав у свої проповіді. Серед них найбільшою популярністю в середньовіччі користувався "Шестоднев" - бесіди про шість днів творення.

Василій вважав, що християнський оратор повинен знати античну риторику, але брати у язичників лише те, що пасує християнським чеснотам, відкидаючи вихваляння пороків.

Відповідно до цього Василій обирає не азіанський, а аттичний стиль для своїх промов. Адже завдання християнського оратора - не вразити, а переконати слухача в істинності вчення. Проте слухач повинен "через видиме пізнати невидиме", тому образи й порівняння його промов символічні, продумані і разом з тим доступні. Християнська тема велична сама по собі, тому не потребує додаткового прикрашання. Всі зусилля проповідника повинні бути спрямовані на те, щоб проповідь була засвоєна. Тому Василій вимагав, щоб паства під час промови перебивала його і запитувала про те, що залишилось незрозумілим.

Розквіт християнської риторичної прози досягає своєї кульмінації в IV ст. у творчості антиохійського проповідника Іоана, якого за красномовство прозвали Златоустом (344-407 рр.). Іоан був учнем Лібанія. Лібаній жалкував, що християне переманили учня. Іоан пішов до Сирії, де жив аскетом, потім повернувся в Антиохію і здобув популярність своїми проповідями. В 398 р. його викликали в Константинополь і зробили столичним архієпископом. Там він заслужив ненависть двора, особливо імператриці, своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер.

Промови Іоана є зразком християнської риторики. Він писав надзвичайно багато. Іоан став ідеалом проповідника для всього регіону візантійської культури, в тому числі й для України. Його стиль - бурхливий, захоплюючий.

Велике значення мають екзегетичні гомілії Іоана, які він імпровізував, а скорописці за ним занотовували (сам Іоан згодом лише редагував ці твори). Звідси - жива, невимушена форма бесіди. Але тут виразно вимальовується також велика вченість, увага до історико-граматичних питань у дусі антиохійської риторичної школи. Іоан враховує відомості про автора, про епоху, в яку створено той чи інший текст, бере до уваги його мовну структуру. При цьому він, так би мовити, вільно, алегорично витлумачує ті місця Святого Письма, які важко трактувати буквально. Його витлумачення - це не просто коментар, але й повчання. Характерна велика кількість цитат із Біблії.

Збереглися також догматичні виступи Іоана проти єретиків, настановчі проповіді, в яких він говорив в основному про любов як головну суть християнської поведінки. Для гомілетики важливими є такі його погляди, а саме: перш ніж створювати проповідь необхідно:

1) вибрати тему з Святого Письма;

2) обміркувати її виклад.

Крім того, Іоан Златоуст підкреслює переваги християнства над античною філософією, які полягали насамперед у тому, що християнство - це релігія для всіх, її може зрозуміти кожний:

"У коротких та ясних словах Христос навчив нас, у чому полягає і справедливе, і чесне, і корисне, і будь-яка доброчесність. Все це є зрозумілим та легкоосяжним і для земле-робця, і для раба, і для вдовиці, і навіть для підлітка та вкрай малодумаючого".

На протилежність цьому античні філософи намагалися пояснити досить складні питання у довгих та незрозумілих промовах.

Згодом візантійська риторика починає тяжіти до все більш точної, навіть дріб'язкової класифікації типів риторичного слова. Порівняймо: в античні часи Деметрій Фалернський (IV-ІІІ ст. до н. е.) виділяв 21 тип епістолярного красномовства, а пізньовізантійські риторики - вже 113 типів послань.

Особливістю ранньовізантійської риторики було те, що її підтримувала імператорська влада. Укази Юстиніана прямо приписували містам мати й утримувати своїх риторів. Однак згодом значення політичного красномовства все більше знижується. Практично вона зводиться до придворної риторики.

Загалом, починаючи із ст., можна говорити про занепад не лише політичної, але й християнської риторики. В цей період християнська проза поступово витісняється поезією.

Пізньовізантійська риторика високо тримала рівень риторичної майстерності. Хоча, наприклад, Михаїл Псьолл (XI ст.), сам блискучий представник світської словесності, дещо іронічно хвалив ораторів, мова яких "немов насильно підкорює міркування, але не ллє солодощів у душу".

У візантійському вжитку встановлюється три типи риторичних творів за правилами гомілетики Василя Великого:

1. Проповідь як екзегетика, тобто витлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2. Настановча проповідь, призначена для простого люду.

3. Богословська проповідь, що трактує питання віри й оберігає від єретичних відхилень.

Деякі люди мають природний хист до ораторства. Цим не були обділені вже й античні софісти. Тому виникало питання: як об'єднати людське вміння з благодаттю?

Давня церква до риторів ставилася дуже обережно: достатньо сказати, що до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії.

З середини ІІІ ст. Церква припинила практику, коли проповідь довзолялася не лише священникам, але й іншим особам, зокрема вченим мирянам.

На Заході від VII до ХІІ ст. спостерігається занепад гомілетики як теорії. Звичайно, були проповідники, однак латинська проповідь розвивалась хаотично.

У ХІІ-ХІІІ ст. було перекладено латиною "Риторику" Аріс-тотеля, в якій, зокрема, уважно аналізувалося сприйняття слухачами. Це зміцнювало християнське положення про те, що важливим є не стільки мистецтво ритора, скільки результат промови.

ХІІІ ст. - розквіт схоластики. Римською Церквою визнане вчення Фоми Аквіната як офіційна філософія. Він оголосив можливість "подвійної" - релігійної та наукової - істини. Європа вкривається університетами.

7.3. Риторика в системі середньовічної освіти
7.4. "Studia humanitatis"
7.5. Риторика в епоху Нового часу
7.6. Розвиток риторики в Україні
РОЗДІЛ 8. ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НЕОРИТОРИКИ
8.1. Семістичний характер неориторики
8.2. Загальна характеристика лінгвістичної риторики
8.3. Загальна характеристика аргументативної риторики
ЛІТЕРАТУРА
Підручники і посібники