Риторика - Колотілова Н.А. -
7.4. "Studia humanitatis"

В епоху Відродження спостерігаємо суттєві зрушення в системі світогляду: "царство бога" поступилось місцем "царству людини". "Знання людського" були поставлені на один щабель із теологією. Гуманістичне світорозуміння стверджувалось головним чином засобами емоційного переконання, за допомогою образів та прикладів. Образи безпосередніше та сильніше за все впливають на почуття людини, спонукають її до дії. Петрарка, наприклад, критикує Арістотеля за те, що читання його "Етики" не впливає на почуття людини, не спонукає людину до доброчесності, а тільки дає знання про неї. Лоренцо Валла підкреслює переваги риторики над логікою і вбачає ці переваги в різноманітних способах впливу оратора - у порівнянні з філософом.

Тому не випадково, що риторика і поезія виступають на перший план. Бо саме вони містять у собі спонукальні слова, впливають на емоції. Красномовство нерозривно пов'язане з моральністю. Гуманісти захищають у красномовстві саме зв'язок морального слова з життям.

Гуманізм як конкретне історичне явище виникає в епоху Ренесансу, виступає як розповсюдження певного кола гуманітарних знань і означає світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю. Для позначення гуманістичної освіченості в епоху Відродження був введений термін "studia humanitatis", який означає:

"Старанне вивчення всього, що складає цілісність людського духу" .

В центрі філософування представників італійського Відродження було слово, культ прекрасного і чистого класичного мовлення. Слово ототожнювалось із "знанням" і "доброчесністю". Звідси ідея виховання душі через вивчення античних творів, ідея актуалізації через "studia humanitatis" можливостей, закладених природою в індивіді. "Humanitas" для латинських авторів (наприклад, Цицерона) означав приблизно те саме, що давні греки виражали терміном "пайдейя", тобто виховання й освіту людини. У гуманістів цей термін означав повноту й неподільність природи людини. Вважалось, що в становленні духовної освіти основна роль належить словесності, а саме поезії, риториці, історії та філософії.

Розгорнуте тлумачення поняття "studia humanitatis" належить Колюччо Салютаті (1331-1406). Він підкреслює, що, на відміну від природничих наук, "studia humanitatis" спрямовані на пізнання не зовнішнього світу, а людського буття, й у цьому їх велика практична цінність. Вони ґрунтуються на досвіді язицької та християнської культури й покликані формувати нову людину, що володіє високою якістю - humanitas. Цю якість К. Салютаті розуміє як здатність до доброчесних вчинків, що виробляється досвідом і освітою. Humanitas (людяність) - не тільки прекрасна властивість душі, але також практичний досвід і вченість. Доброчесність і знання набувають істинного смислу в життєвій практиці людини. Оскільки humanitas не дана людині від народження, засвоєння цієї властивості стає підсумком наполегливої праці, але саме вона веде людину до найвищого блага на землі.

В тлумаченні humanitas полягає сутність гуманістичної програми К. Салютаті. Риторика повинна стати провідником мудрості, служницею філософії, але остання не може бути до кінця зрозумілою без красномовства. Зв'язок риторики і філософії очевидний - вивчення однієї передбачає знання іншої. Салютаті звертає увагу на всепроникливе значення обох наук у системі знання:

"філософія - королева наук", риторика - найвизначніша з мистецтв, "те саме (мистецтво), яке прикрашає й возвеличує всі інші науки, як спекулятивні, так і практичні"1.

Ідеал Салютаті - повнота знання у поєднанні з красою і силою мовлення.

Учень К. Салютаті - Леонардо Бруні (1370-1444) - визначав "studia humanitas" таким чином:

"пізнання тих речей, які стосуються життя і звичаїв і які вдосконалюють та прикрашають людину" .

У цьому процесі важлива роль належить у тому числі й риториці. Л. Бруні в своїй праці "Про наукові і літературні заняття" відмічав необхідність читання ораторів для здобуття належної освіти. Оскільки:

"У ораторів ми навчимося вихваляти благодіяння і проклинати злодіяння, підбадьорювати, переконувати, хвилювати, страшити. Хоча все це роблять і філософи, однак (не знаю, яким чином) саме у владі оратора викликати гнів, милосердя, збудженість і пригніченість душі. Далі, особливими знаряддями ораторів є словесні прикраси й образність думок, що осяюють промову, ніби зірки, і роблять її чарівною; їх ми і запозичимо у ораторів для письма та розмови й обернемо на свою користь, коли цього буде вимагати справа. Зрештою, візьмемо у них словесне багатство, силу висловлювання й, у якості зброї, як я б сказав, всю життєву силу і могутність мовлення"3.

Інший відомий гуманіст Лоренцо Валла (1407-1457) хотів залучити для поновлення богослов'я "риторичну науку" на противагу "діалектиці". Він ототожнює об'єкт філософського дослідження з об'єктом риторики. Предмет риторики - це все те, що в історичній діяльності може бути виражене людською мовою.

У роботі "Диспути про діалектику" Лоренцо Валла відносить діалектику до риторики. Він заперечує і вважає взагалі безглуздим визначення діалектики як "мовлення двох" від "діа" - два і "логос" - мовлення. Діалектика - це своєрідний метод. Вона становить собою частину риторики, оскільки і діалектика, і риторика використовують силогізми (міркування), однак у риториці силогізм прикрашений. Діалектик прагне навчити, а оратор, крім цього, прагне також принести задоволення, переконати в необхідності праведного способу життя, здійснюючи при цьому похвалу тому, що варте похвали, й огуду тому, що на неї заслуговує. Діалектика і риторика як одяг, який людина міняє в залежності від місця перебування:

"...так діалектик, промова якого має домашній і приватний характер, не зможе отримати того блиску й тієї величності, які отримує оратор.".

Тобто діалектика в епоху Ренесансу на відміну від епохи Середньовіччя виступає як деяка допоміжна майстерність для оратора.

І все ж таки існувала небезпека перетворення риторики в чисто літературне явище, що прагне досягти ідеалу мовної вишуканості. Саме це ми спостерігаємо у творчості Ермолао Барбаро (близько 1453-1493), який був автором витончених промов.

Барбаро виходив із вимоги, як зазначається в одному з його листів, запобігти розходженню між формою і змістом, що проявляється у філософів і юристів на шкоду формі. Його програма полягає в тому, щоб нещадно боротися проти таких "філософів", які намагаються відокремити філософію від красномовства. Однак згодом культ "гармонії" (узгодженість звуків, витонченість фраз, відсутність різкості) зробили його послідовним прихильником мовної витонченості. Так він приходить до розуміння перекладу як "прикрашання":

"Я перекладаю всі книги Арістотеля, прикрашаючи їх, наскільки можу, ясністю, своєрідністю, вишуканістю"2.

Тобто творчість Ермолао Барбаро яскраво засвідчує той пункт, до якого поступово приходить розвиток риторики як мистецтва говорити витончено. Саме таке тлумачення риторики було закладене ще концепцією Квінтіліана.

Взагалі в епоху Ренесансу відбулася цікава суперечка про риторику між Ермолао Барабаро та іншим відомим філософом - Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494).

Джованні Піко вважав:

"Немає освіченої людини без обізнаності у вишуканій словесності; але без посвяченості у філософію немає людини. Мудрість, позбавлена красномовства, може приносити користь, але нерозумне красномовство, подібно до меча в ру1ках божевільного, не може не приносити величезної шкоди" .

Філософу ні до чого витонченість, вправність, принадність. Він розраховує не на оплески натовпу, а на мовчазне захоплення обраних. У високих матеріях краса слова лише шкідлива. Недаремно Святе Письмо викладене "скоріше грубо і незграбно, ніж витончено". Тут важливе "що", а не "як". Саме тому Платон хотів вигнати поетів з міста, де правлять філософи.

Піко вважає, що філософські міркування не потребують словесних прикрас. Він також заперечує думку про те, що медоточиве красномовство не є для них перешкодою, оскільки ніби полегшує сприйняття.

Тільки три речі прикрашають філософію: життя автора, що відповідає його філософській системі; істинність мовлення і скупість мовлення. Філософія повинна предстати перед людьми без ораторських шат, "вся перед очима". На думку Піко, не існує ворожнечі мови й серця. Однак можна жити без мови, нехай погано, але не без серця.

Хоча в кінці свого листа до Ермолао Барабаро Піко пом'якшує свою позицію, говорячи, що краще вірне і некрасиве мовлення, ніж красиве, але невірне.

Крім цього, Піко зауважує, що його висловлювання про співвідношення риторики та філософії мають лише підштовхнути Барбаро до палкого захисту красномовства.

У листі-відповіді Барбаро спростовує позицію Джованні Піко, оскільки, на його думку, положення: "оратори говорять неправду"; "мовлення оратора ніжне та приємне"; "дике й брутальне мовлення сповнене величності" невірні в усіх відношеннях. Наприклад, з того, що деякі оратори говорять неправду, не випливає, що всі оратори брешуть. Тобто в цій суперечці для обґрунтування своїх позицій і Піко, і Барбаро використовують не лише свою риторичну майстерність, але й знання з логіки.

Серед теоретичних праць з риторики епохи Відродження слід відмітити "Риторику" німецького філолога Філіпа Меланхтона (1497-1560). Вона була перекладена російською мовою в 1620 р. з оригінальними доповненнями і використовувалась як підручник.

XV-XVI ст. - це епоха Реформації в Церкві. Поширення набувають письмові суперечки. Наприклад, відома суперечка між засновником лютеранської церкви Мартином Лютером (1469- 1536) і гуманістом Еразмом Роттердамським (1469-1536).

Крім цього, в добу Відродження риторика збагатилася живими національними мовами, залишив латину старих підручників.

Таким чином, Античність і Ренесанс - це епохи, коли до риторики ставились із надзвичайною повагою. В епоху Відродження риторика посіла чільне місце серед " studia humanitatis". Виходячи з того, що головною своєю якістю "humanitas" людина не володіє від народження, то вона повинна здобувати її протягом всього життя через " studia humanitatis". Тут особливо наголошується на зв'язку риторики з філософією, бо красномовство без мудрості й доброчесності може бути небезпечним для багатьох людей. Інакше риторика перетворюється на суто формальну справу, що не пов'язана з істиною, моральністю, життям у цілому і не відповідає ідеалу універсальної людини. Слово тісно пов'язане з духом, що породжує його. Отже, не можна нехтувати цим і зосереджуватись виключно на слові, на різноманітних способах виразу.

7.5. Риторика в епоху Нового часу
7.6. Розвиток риторики в Україні
РОЗДІЛ 8. ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НЕОРИТОРИКИ
8.1. Семістичний характер неориторики
8.2. Загальна характеристика лінгвістичної риторики
8.3. Загальна характеристика аргументативної риторики
ЛІТЕРАТУРА
Підручники і посібники
Хрестоматії, збірники промов
Довідкова література