Риторика - Мацько Л. І. -
Інтонування

Треба говорити голосно, щоб тебе почули.

Треба говорити тихо, щоб тебе послухали.

П. Клодель

Акція (від лат. actio — дія, дозвіл) є завершальним етапом ораторської дії — виголошенням промови. Як правило, промовці не надто замислюються над цим завершальним актом; здається, що коли вже все на попередніх етапах продумано, підготовлено і підібрано, то з озвученням змісту проблем не буде. А даремно. Якраз невдале виголошення промови може звести попередню роботу нанівець, ніби ілюструючи суть українського прислів'я: "Вміла готувати, та не вміла подавати". Тому п'ятий розділ риторики присвячений саме цьому завершальному акту риторичної дії—публічному виголошенню промови. Основу цього розділу складають з'ясування умов спілкування, характеристика оратора й аудиторії, методичне застереження і прийомотворення, інтонування тексту, пара-лінгвістичний супровід, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, в тому числі й дикція, тобто все для того, щоб, як радив Цицерон, "достойно" виголосити промову.

На попередньому етапі (мнемоніка) промову зміцнено в пам'яті, визначено порядок і послідовність її та "прив'язано" до можливих ситуацій. Тепер треба підготувати себе — оратора, пам'ятаючи, що трибуна, кафедра чи стіл для виступу — безжальні, промовець за ними "оголений" більше, ніж на пляжі'.

Яким би гарним не був голос, але якщо це один і той самий, то він досить швидко втомлює слухачів. Тому не слід безперервно говорити більше 40 хв, а краще — до 20—3О хв.

Якщо вже підготовлено все, що треба сказати, то тепер промовець мусить застерегти себе від того, чого не треба казати, бо майстерним вважають оратора, який не тільки скаже, що треба, але й не скаже того, чого не треба говорити. На жаль, іноді трапляється так, що промовець захоплюється живим мовленням, заговорюється, виходить за межі запланованого, в результаті збільшується ймовірність мовних помилок, прикрих обмовок і просто зайвини.

Перед початком виступу промовця охоплює хвилювання, збентеження або навіть страх, тому бажано знати напам'ять перші вислови, рухи і жести, щоб не розгубитися перед ситуацією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать промовця впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу, коли промовець хвилюється, особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій оратору, а й можуть відхилити його від теми.

Треба пам'ятати, що хоч на перший погляд і здається нам легким живе побутове мовлення, насправді ж монологічний виступ "вживу" є надзвичайно складним. В ньому задіяні нейролінгвістична, анатомофізіологічна й акустико-артикуляторна системи, тому промовець повинен стежити за своїм здоров'ям і не виступати хворим, бо це може позначитися і на якості промови і на здоров'ї промовця.

Інтонування

Наголоси і паузи. Готуючись до виступу, слід наперед уявити його звучання. Можна потренуватися перед дзеркалом, щоб побачити свій вигляд. Це треба робити ще й тому, що навіть майстерно написаний текст не завжди добре "лягає" на звучання, окремі слова можуть виявитися зайвими, а синтаксичні конструкції — одноманітними.

Перед початком роботи над інтонуванням тексту треба "освіжити" в пам'яті зміст. "Робота над інтонацією полягає не в тому, щоб щось вигадувати і витискувати з себе,—писав К. Станіславський. — Вона відбувається сама собою, якщо існує те, що вона має виявити, тобто думка про внутрішню сутність".

Багато мовотворчих, вимовних порад, які пропонував акторам К. Станіславський, не зайві і для звичайного промовця. Наприклад: "Нехай паузи поділять думку, що викладається, на її складові частини, але щоб кожна з цих частин не втрачала своєї належності і безперервності".

Логічні паузи, на думку К. Станіславського, "мають одночасно два взаємопротилежні призначення: поєднувати слова у групи (мовні такти), а групи — відмежовувати одну від одної. Між двома логічними паузами треба вимовляти текст і "випльовувати" його частинами".

Якщо на підготовчому етапі логічне структурування інформації (матеріалу про предмет) вдало проведено, то воно допоможе віднайти потрібні логічні паузи і логічні наголоси у тексті, завершити текст закономірним умовисновком. "Спробуйте по-різному розподілити паузу й наголоси, і ви отримуватимете все нові й нові значення ... паузи разом з наголосом чітко виділяють головне слово, виносять його, немов на таці, і подають окремо від інших".

К. Станіславський помітив і таку ваду неуважного мовлення, як пустослів'я, і описав її: "Від часу та від звички зафіксовані слова починають вимовлятися механічно і підпадають під владу м'язів язика. Такі слова вимовляються, обминаючи свідомість. При цьому відбувається роз'єднання тексту і підтексту. Слова стають пустими, бездушними, холодними, не зігрітими, не виправданими думкою, формальними. Так виникає зміщення і мимовільне словоговоріння, що випереджає роботу думки, почуття, волі та всіх душевних елементів. Вони плентаються за механічно вимовленим словом, як подорожній услід потягу на залізниці".

Особливого значення надавав К. Станіславський психологічній паузі у сценічному мовленні та й взагалі у процесі живого мовного спілкування: "Психологічна пауза дає життя думці, фразі й такту, намагаючись передати підтекст. Якщо без логічної паузи мова бездумна, то без психологічної вона позбавлена життя... Психологічна пауза говорить без слів. Вона замінює їх поглядами, мімікою, випромінюванням, натяками, ледь вловимими рухами і багатьма іншими свідомими і підсвідомими засобами спілкування. У паузі передають ту частину підтексту, що йде не тільки від свідомості, а й від самої підсвідомості, яка не піддається конкретному словесному виразу. Вона не підлягає жодним законам, а їй підкоряються всі без винятку закони мовлення. Психологічна пауза спроможна замінити собою логічну, не знищуючи її".

Звичайно, К. Станіславський перебільшує самостійність і самодостатність психологічної паузи, коли зауважує, що вона не підлягає жодним законам, а їй підкоряються всі без винятку закони мовлення. Психологічна пауза — це вже результат інтенції мовця, його настановлення на промову, його задуму, тобто всього того, що було вже здійснено на першому етапі підготовки промови — інвенції, сформовано в тезах і доведено на наступному етапі — диспозиції, що, можливо, залишилося поза словами на етапі мовного оформлення виступу — елокуції, того, що передумано і пережито мовцем на етапі мнемоніки, тобто зміцненні майбутньої промови у пам'яті.

Психологічна пауза з'являється на останньому етапі підготовки промови — в акції, тобто в процесі виголошення промови, і тому вона ніби самостійна. Проте тут вона є просто зовнішнім виявом того, що оратор пережив і хоче сказати для слухачів, а у промовця вона зароджувалася, можливо, навіть із задумом в інвенції.

В ситуації живого спілкування частина інформації може передаватися за допомогою паралінгвістичних (паравербальних) засобів: міміки, жестів, поз, кінесики, голосових модуляцій. У книзі Мехребієна "Невербальна комунікація" називають такі показники: міміка, жести, пози — 55 %, інтонація і модуляції голосу —

38 % і лише 7 % інформації залишається для слів. Такі дані, можливо, є перебільшеними, але вони наводять на думку, що обстежувалися якісь специфічні комунікативні ситуації, наприклад, на вокзалі (куди?, на який?, скільки?) чи в магазині (почім?, якого?, скільки?). В таких мовних ситуаціях більше слів випускається, ніж говориться, але ці ситуації стандартні, і мовлення в них клішоване, воно не може репрезентувати все, навіть побутове, мовлення, не кажучи вже про наукове, художнє, офіційно-ділове, публіцистичне.

Жести. Готуючись до останнього етапу—виголошення промови (акції), слід продумати, якими можуть бути рухи і жести промовця. Якщо рухів буде багато і недоладних, то у слухачів складеться враження, що промовець розгублений, метушливий. Якщо, навпаки, їх буде дуже мало і знову ж недоладних, то промовець здаватиметься переляканим, невпевненим у собі.

К. Станіславський писав: "Зайві жести — це сміття. Гра актора, переобтяжена багатьма жестами, подібна до малюнка, зробленого на брудному аркуші паперу... Нехай кожний актор передовсім приборкає свої жести настільки, щоб не вони володіли ним, а він — ними".

Отже, краще буде, якщо промовець наперед продумає кілька "рятівних" рухів, позу, додатковий предмет (ручку, аркуш, указку, папку тощо), який можна буде взяти, щоб знайти місце рукам, підбере до всього цього гарну форму (можна і перед дзеркалом) і ці дії запам'ятає, щоб потім не робити якихось негарних, випадкових рухів або не німіти.

Надмірне хвилювання перед відповідальною промовою чи дуже важливими для промовця слухачами може перейти в переляк і зашкодити не тільки виголошенню промови, а й здоров'ю промовця (холодок у грудях, оніміння рук, нестача повітря, все забувається, тексту не бачиш).

К. Станіславський описав такі ситуації з акторами, однак аналогічні можуть траплятися і зі звичайними промовцями: "Ви не можете собі уявити, яким злом для творчого процесу є м'язова судома і тілесний затиск. Коли вони утворюються в головному органі, люди з прекрасним від природи звуком стають хрипливими чи втрачають здатність говорити. Коли затиск трапляється в ногах, актор ходить, немов паралітик; коли затиск у руках — руки холонуть, перетворюються на кілки і піднімаються, як шлагбауми. Такі ж затиски з усіма їхніми наслідками бувають у хребті, шиї та в плечах. Вони у кожному випадку по-своєму спотворюють артиста і заважають йому грати, але найгірше, коли затиск охоплює обличчя і викривляє його, паралізує, змушує скам'яніти міміку... Затиск може з'явитися у діафрагмі та інших м'язах, що беруть участь у процесі дихання, порушити природність цього процесу і викликати задишку".

Запобігати таким небажаним явищам можна, добре готуючись до кожного виступу, а також займаючись психологічним тренінгом і технікою дихання та мовлення. Найбільшою окрасою промови є її зміст, думки, знання. Про це писали ще античні ритори: "Найбільшою шаною користуються ті промови, виголошення яких супроводжується виникненням знання, якого раніше не було" (Арістотель); "Промова мусить квітнути і розгортатись тільки на основі повного знання предмета; Красномовство є чимось таким, що досягається більшими труднощами, ніж це здається, і народжується з дуже багатьох знань і старань" (Цицерон). Глибокі знання того, про що говорить промовець, дають йому впевненість у собі.

Для того щоб уникнути надмірного хвилювання, промовець може переконати себе в тому, що його думки краще за нього ніхто не висловить, що ніхто краще за нього не знає аналізований ним матеріал, що цей виступ — один з низки інших і якщо буде невдалим, то є шанс наступний зробити кращим, що кожна невдача — це крок до наступної перемоги, це, зрештою, досвід, через який треба пройти.

Кожний промовець повинен пам'ятати, що розум, воля, емоції мають бути у певній рівновазі і завжди з перевагою здорового глузду. І якщо емоції, воля виходять з-під контролю розуму, то це обов'язково негативно позначиться на змісті промови, на її інформативній якості. У кожної людини, а тим паче в оратора, педагога, мусить бути свідоме ставлення до себе, самооцінка співвідношення власних реальних і потенційних можливостей з реальними суспільними потребами. "Людина є особистістю тому, — писав визначний психолог С. Рубінштейн, — що вона свідомо визначає своє ставлення до оточення і самої себе. Без спроможності свідомо зайняти певну позицію немає особистості".

Звучання промови. Для того щоб виробити навички гарно говорити (озвучувати текст), потрібно бути уважним до звучання мови, слухати зразкове, живе (природне) мовлення, володіти модуляцією голосу, відпрацьовувати техніку дихання і техніку вимови.

Якщо актор має озвучити чужий текст, К. Станіславський радить: "Перш ніж говорити, слід визначити порядок у словах монологу і правильно поєднати їх у групи, мовні такти. Тільки після цього можна буде розібрати, яке слово якого стосується і зрозуміти, з яких часток складається фраза або ціла думка. Читання за мовними тактами містить у собі важливу практичну користь: воно допомагає самому процесові переживання. Встановлення мовних тактів і читання по них необхідне ще й тому, що вони примушують аналізувати фрази і вникати в їхню сутність. Не осягнувши її, не скажеш фрази усвідомлено.

Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою у поданні, але ще й глибокою за змістом, бо змусить вас постійно думати про сутність того, про що ви говорите".

Значною вадою під час виголошення промови, виступу може стати однотонність звучання. Тільки високоавторитетні промовці з глибокими, змістовними думками можуть дозволити собі розкіш говорити однотонно й дуже тихо. Однотонні виступи звичайних промовців не привертають уваги слухачів, не зачіпають свідомість, заколисують одноманітністю, і слухачі мимоволі переключаються думкою на щось своє.

Для того щоб уникати однотонності звучання, промовець ще на етапі елокуції має добирати влучний і образний мовний матеріал, шукати свої, незвичні прийоми поєднання слів і виразів, часом епатажні, вигадливі звороти, в результаті чого його мовлення набуватиме оригінальних ознак.

Неабияке значення в подоланні одноманітності звучання мають навички володіння модуляцією власного голосу. Модуляцією (лат. modulatio—розмірність, гармонійність, від modulator — розмірюю) називають зміну тональності, сили, ритму, звучності голосу. Цю мовну здатність оратора високо цінував великий Леонардо да Вінчі: "Модуляції голосу — найпрекрасніша з усіх чарівностей красномовства. Це музика мовлення". Наша мовна практика дає нам приклади прекрасної модуляції звучання, що огортає як свіже лагідне повітря, лл'ється приємно, як чиста вода, оживляє і підносить слухачів. І навпаки, є настільки однотонне чи дражливе звучання, що хочеться "вимкнути" його, як надокучливий транслятор.

Техніка дихання і техніка мовлення
Композиційні частини промови
Образ оратора
Образ аудиторії. Подолання опору аудиторії
Риторичний ідеал
ВИДИ КРАСНОМОВСТВА
Основні роди, види і жанри красномовства
Похвальні промови
Промови з певної нагоди
Вітальна гостьова промова