Риторика - Мацько Л. І. - В огні і бурі

Dulce et decorum est pro patria mori! Солодко і гарно вмерти за отчину — каже латинський поет, поезії якого були шкільною книжкою тих, яких тепер ховаємо. Солодко і гарно! Це затямили вони — і не пропустили тієї рідкісної нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудуваиня нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі!

Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи! Велике щастя окупити своєю кров'ю забезпечення цієї свободи!

От у цю хвилину, коли провозять їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської влади над Україною, символ неволі, в якій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров'ю. І кров пролили ці молоді герої, яких ми нині проводжаємо!

Вони щасливі, що могли купити своєю кров'ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, яких ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, яких ви ховаєте, доступили найвищого щастя — вмерти за отчину! їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині довіку!

Михайло Грушевський

В огні і бурі

Україна пережила, з великою небезпекою для свого існування, страшну пробу в огні і бурі. Перейшла через глибоке провалля, яке розкрилось раптом на вступі нового її життя. Властиво, не можна навіть сказати , що перейшла. Переходить, це вірніше. І всі, кому близьке її життя, хто хоче бути гідним імені її громадянина, повинні прикласти всі старання, напружити всі сили на те, щоб помогти їй перейти вповні, стати твердо на новім ґрунті і забезпечити від можливого повторення таких страшних проб. Занадто багато й однієї такої.

Правда, можливість такої грізної проби ввесь час висіла над Україною під час її визволення. Перший акт її самоозначення, великодній всеукраїнський з'їзд уже пройшов під загрозою розгону "штиками революційної армії". Ми встигли вже забути цей маленький, але характеристичний інцидент, як забували скоро потім усі ті інші конфлікти й інциденти, які загрожували українському походові до волі й державности. Коли ці інциденти минали більше чи менше щасливо, не довівши до катастрофи, потім, оглядаючись на пройдене, ми мали навіть враження — особливо ті, що далі стояли від осередків нашого життя, — що українська справа йде глибоко, розгортається дуже планово. Але в дійсності вона ввесь час ішла від інциденту до інциденту і багато разів стояла під загрозою катастрофи. Під час корнилівщини і під час більшовицького повстання, не згадуючи епізодів менш яскравих і менш критичних, як конфлікт з урядом з приводу організації ген. секрітаріяту, з приводу інструкції, з приводу українських установчих зборів і таке інше. І кожний такий інцидент ставав тим небезпечнішим, що за той час, так би сказати, зростала та українська ставка, яка стояла на кону, і можлива катастрофа грозила загибеллю все більших і більших національних і соціальних досягнень, окуплених усе більшими й більшими жертвами й зусиллями.

Тепер наш національно-політичний рахунок дійшов особливо високих позицій. Боротьба йде за закріплення самостійности й нсзалсжности Української республіки, за зібрання українських земель, за забезпечення основних соціяльних реформ. Програш загрожує такими страшенними утратами, що від самої думки про них зупиняється серце. А тим часом не можна відмахуватись від цих думок, не можна присипляти себе заспокоєнням, що якось то воно буде, якось зробиться само собою.

У великих болях родяться великі діла. Всі дотеперішні силкування провідних українських політиків, щоб народження нового життя пройшло якомога безболісно, без гострих розривів, без кривавих конфліктів, — були даремні. Наша українська революція, на жаль, не розвивалась самостійно, вона ввесь час мусила маршувати з конвульсійними рухами і киданнями революції російської, хаотичної і страшної. Російська революція потягнула нас через кров, через руїну, через огонь.

Мусимо йти, бо спинити походу не можна. Мусимо перейти через цей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу.

Мусимо згромадитись коло цієї мети всі, скільки нас є свідомих і відданих інтересам нашої батьківщини. Збиратися в тісну й компактну фалян-гу, відклавши всі партійні й групові різниці, всі міркування про партійні вигоди й інтереси. Все мусить бути підпорядковане вимогам моменту — перед ними мусить відступити все інше. Вони такі великі, що кожна сила, кожна одиниця тепер на рахунку. Всяке ухилення від роботи, від відповідальности, від сповнення того обов'язку, який накладається моментом, — дезертирством, негідним громадянина. Всяка самочинність, ухилення від громадської чи національної дисципліни є недопустимим злочином.

Помилки нам потомство пробачить. Становище занадто трудне, а досвід і підготування наше мале. Це наша вина, коли ми чогось не зуміємо. Але відчути вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цієї хвилини — це наш обов'язок, і ухилення від нього не пробачить нам потомство. Цета вина, яка не може бути пробачена.

Симон Петлюра