Риторика - Олійник О.Б. -
Мудрість від мудрих

МИХАЙЛО ЛОМОНОСОВ

Коротке керівництво до красномовства (1748 р.) (фрагменти)

Красномовство є мистецтво про всяку дану матерію красно (добре) говорити і тим самим схиляти інших до своєї про це думки. Пропонована до цього мистецтва матерія називається мовленням, або Словом.

Для набуття цього потрібні п'ять також засобів: перше - природні обдаровання, друге - наука, третє - наслідування авторів, четверте - вправи у творенні, п'яте - знання інших наук.

Природні обдаровання розподіляються на душевні й тілесні. Душевні обдаровання, а особливо гострий розум і пам'ять для опанування цього мистецтва настільки необхідні, як добра земля для сіяння чистого насіння, бо як насіння на неплідній землі, так і вчення в поганій голові марне і некорисне... Тілесні обдаровання: голосний і приємний голос, довгий дух і міцні груди, а особливо у вимові слова мовцям дуже потрібні; також дородність і осанкуватий вигляд пристойні, якщо слово перед народом говорити слід.

Наука полягає у пізнанні потрібних правил, які показують істинний шлях до красномовства.

Після вивчення правил йде вивчення авторів, у красномовстві славних, яке учням чи не більше потрібне, ніж найкращі правила.

Наслідування вимагає, щоб часто вправлятися у творенні різних слів... Такими є промови, які без підготовки перед народом виголошені, які називалися божественними, бо вони здавалися вищими за сили людські.

Матерія риторична є все те, про що говорити можна, тобто усі відомі речі у світі, звідки видно, що, коли хто має більше знань нинішніх і минулих речей, тобто чим є майстернішим у науках, у того більший є достаток матерії до красномовства.

Хоча докази і достатніми бувають для свідчення про справедливість пропонованої матерії, однак творець слова повинен зверх того слухачів збудити до пристрастей.

А щоб це з добрим успіхом йшло до діла, то слід грунтовно знати натуру людську, слід самим мистецтвом через ретельне спостереження і філософську дотепність віднайти, від яких уявлень та ідей кожна пристрасть збуджується, і зазнати через повчання всю глибину сердець людських.

Пристрастю називається сильне чуттєве бажання або небажання, поєднані з незвичайним рухом крові і життєвих духів, причому завжди буває усолодження або нудота. У збудженні й заспокоєнні пристрастей, по-перше, три речі спостерігати належить: 1) стан самого ритора; 2) стан слухачів; 3) саму до збудження слугуючу дію й силу красномовства.

Що до стану самого ритора належить, то багато чого сприяє збудженню й заспокоєнню пристрастей: 1) коли слухачі знають, що він добросердна й совісна людина, а не легковажний облесник і лукавець; 2) якщо його народ любить за його заслуги; 3) якщо він сам ту саму пристрасть має, яку у слухачів збудити хоче, а не удавано їх пристрасними зробити прагне, бо він тоді не лише словом, але і виглядом і рухами діяти буде; 4) якщо він знатний породою або чином; 5) з важливістю знатного чину й породи разом немало допомагає старість, якій честь і владність певним чином дає сама натура.

Вдача людська настільки відмінна і настільки є відмінним стан речей, що того й сказати неможливо. Тому розумний ритор ретельно спостерігати повинен хоча б головні слухачів властивості, тобто: 1) вік, бо малі діти до приємних і ніжних речей звертаються і прихильніші, до радості, милосердя, страху й сорому, дорослі легше приведені можуть бути на радість і на гнів, старі люди перед іншими пристрастями більше схильні до ненависті, до любочестя і до заздрості, пристрасті в них збудити й заспокоїти складніше, ніж у молодих: 2) стать, бо чоловіча стать до пристрасті краще схиляється і швидше їх залишає, але жіноча стать, хоча і швидше збуджується, проте довго в них перебуває й важко залишає; 3) виховання, бо хто до чого звик, від того відвернути складно; 4) наука, бо в людей, навчених у політиці та багатьом знанням і мистецтвам важливим, належить збуджувати пристрасті з помірною жвавістю та з благочинною бадьорістю, пропозиціями важливого вчення виконаними; навпаки, у простаків і грубих людей слід стримувати всю силу стрімких і прикрих пристрастей, тому що ніжні й плачливі настільки в них дійсні, наскільки лютна у ведмедів. При усьому тому слід стежити за часом, місцем і обставинами. Отже, розумний ритор при збудженні пристрастей повинен чинити, як майстерний боєць: поцілювати у те місце, яке не прикрите, а особливо за тим спостерігати, щоб збуджувати пристрасті, кому що більше треба, пристойно й корисно.

За цим слідує головна справа, тобто сама сила до збудження чи заспокоєння пристрастейт і дія красномовства. Вона повинна бути великою, стрімкою, гострою і міцною, не першим тільки прагненням, щоб ударяти і потім спадати, але без перестанку зростати і зміцнюватись. Тут приєднати слід міцність голосу й напруження грудей...

Найбільше слугують до руху й збудження пристрастей жваво представлені описи, які дуже по почуттях б'ють, а особливо коли начебто дійсно у баченні відображаються. Глибокодумні міркування й доведення не такі вразливі, і пристрасті не можуть від них загорітися... Майстерний ритор при збудженні й заспокоєнні пристрастей повинен дбати, аби подібні випадки так жваво, яскраво слухачам у слові зобразити, щоб вони пропоновану справу, як перед очима, ясно бачили.

Прикрашання є винайдення ідей пристойними і вибраними виразами зображення. Складається із чистоти стилю, течії слова, пишності і сили цього.

Перше належить від досконалого знання мови, частого читання хороших книг і від спілкування з людьми, які говорять чисто. Першому сприяє ретельне вивчення правил граматичних, другому - вибір з книг хороших виразів, приказок і прислів'їв, третьому - прагнення до чистої вимови при людях, які красу мови знають і спостерігають.

Сила в прикрашенні риторичному є такою, якою є пристойні рухи, погляди й промови прекрасної особи, дорогим одягом та іншими шатами прикрашеної... без пристойних рухів, поглядів і промов вся краса й велич є ніби бездушними...

Вступ є частина промови, через яку ритор слухачів чи читачів готує до решти промови, щоб вони прихильно, старанно й свідомо його слухали або читали. Для першого ритор повинен шанобливо й прихильно їм свою справу представити, для другого оголосити, що він буде говорити про речі важливі, потрібні й користі, для третього ясно висловити свою тему або саму матерію, про яку він говорити чи писати хоче.

Вступ скласти може ритор: 1) від місця чи часу, розкриваючи, що йому у міркуваннях цих говорити необхідно, пристойно, слушно, складно тощо; 2) від характеру і властивостей, які слухачі мають, схвалюючи їх доброчинності; 3) від своєї особи, оголошуючи брак сил своїх до того слова (промови), вибачаючи себе потребою й користю цього; 4) від самої теми, коли ритор її докладно запропонує; 5) від похвали автора, тобто якщо тема є сентенцією святої чи вченої людини, тоді можна у самому вступі її похвалити; 6) від прикладів, гасел та прислів'їв; 7) від закликання на допомогу собі Бога або святих його; 8) від раптового приступу до самої речі, тобто коли ритор починає саму пропоновану матерію від якоїсь сильної й стрімкої фігури. Так розпочав Цицерон промову свою проти Катіліни: "Допоки будеш, Катіліно, у зло навертати терпіння наше?" Усякий вступ повинен бути прикрашений тропами й сильними фігурами, щоб слухачі або читачі, ними насолодившись, самій матерії вчувалися й уважно слухали.

При цьому слід стерегтися, щоб вступ був не дуже довгий, і завжди пам'ятати, що він, чим коротший, тим кращий.

Після вступу пропонується тема - коротко і ясно. А потім, якщо вона є щось історичне або інше щось, що вимагає тлумачення, тоді приєднується тлумачення, яке складене буває з поширених ідей за правилами третьої глави першої частини. У тлумаченні слід триматися: 1) стислості промов, і для цього слід дбати про те, щоб періоди були короткими, але при цьому ясними й зрозумілими; 2) ясності, і для цього слід більше вживати слів властивих, ніж тропів; 3) ймовірності, до чого служать свідчення і самі обставини пропонованої речі. Для цих трьох слід остерігатися того: 1) щоб не домішати дрібних і до промови непристойних обставин; 2) щоб не відступити від промови до іншої сторонньої матерії; 3) щоб промови не були без міри закручені та ідеї, які повинні бути разом, не були одна від одної

далеко розкидані; 4) щоб багато різних речей не стискати докупи і тим самим не обтяжувати розуміння слухачів; 5) щоб не подавати того, що слухачам неймовірним, смішним і підступним здатися могло; 6) щоб тлумачення не дуже просте й низьке було, і незв'язане промовами, і, досить багато разів повторене тими самими словами, не нудним здавалося.

Остання частина промови є заключения, в якому доведена тема подається у показовому роді - з похвалою чи хулою, у дорадчому - з порадою чи відрадою, причому слід повторити викладені у третій частині докази, але дуже коротко й метиковано, для чого слугують правила, запропоновані у п'ятій главі першої частини.

Більше тренування (вправляння), ніж теорії й приписаних правил, вимагає вимова, яка має велику силу у пропозиції промови, коли багатьма задумами сповнений розум на язик, очі, обличчя, руки й на всю поставу ритора красу свою виливає і свою розкіш почуття слухачів ясно представляє...

Промову виголошувати слід голосом чистим, безперервним, не грубим, середнім, тобто не дуже крикливим, або дуже низьким, рівним, тобто не слід вигукувати раптом досить голосно і раптом донизу опускатися, а, напроти, непристойно вимовляти одним тоном, без усякого підвищення або зниження, але, як вимовляючий розум вимагає, помірно підвищувати і знижувати слід і голос. У запитальних, в окличних та в інших сильних фігурах належить його підносити з деяким устремлінням і прагненням. У витлумаченні та в ніжних фігурах слід говорити рівніше і дещо нижче; радісну матерію веселим, сумну гордим, сердиту вимовляти гнівним тоном. Отже, голосом управляти повинен ритор відповідно до стану і властивостей пропонованої матерії.

Кожний період слід вимовляти окремо від інших, тобто, закінчивши його, трохи зупинитися; частини його, відокремлені двокрапками й комами, відокремлювати малою зміною голосу і ледь помітною зупинкою: кожну фразу, склад і літеру вимовляти чисто і ясно; і в один дух зайве не хапати, бо це спонукає часто у непотрібному місці зупинятися або, кілька складів недоговоривши, проминати. Не слід дуже поспішати або зайву протяжність використовувати, тому що від першої промови буває слухачам незрозуміло, а від другої - нудно.

Щодо положення частин тіла, то під час звичайної промови, яка не збуджує ніякої пристрасті, стоять вправні ритори прямо й майже ніяких рухів не вживають, а коли що сильними доказами доводять і стрімкими чи ніжними фігурами промову свою пропонують, тоді зображують її разом руками, очима, головою й плечима...

А щоб при проголошенні не спотикнутися або й зовсім не зупинитися, для того повинен ритор промову свою твердо напам'ять вивчити....

Тема 8 РИТОРИКА. ЛОГІКА
8.1. Діалектика - джерело категорій мови
8.2. Культура думки. Логіка мови
8.3. Аргументація і логіка
Теми для обговорення
Словникова скринька
Завдання. Тренінги. Ігри
Мудрість від мудрих
Тема 9 МОВА. РИТОРИЧНІ ЗАСОБИ
9.1. Загальні поняття про мовний акт. Мовна інтенція