Соціологія - Жоль К.К. - Християнство, клерикалізм та соціалізм

Як відомо, ранні християни заперечували офіційну релігію та освячувану нею політику римського світу, за що їх і переслідували, переважно з політичних мотивів. Проте християнство не змогло б вижити, поширитися й набути статусу світової релігії, якби воно не породило власної політики на підставі богословських інтерпретацій того, що відбувається у світі. Розглянемо цю політику на прикладі ідеології християнського соціалізму.

Історія християнського соціалізму починається у Франції зі спроб спростування на засадах Євангелія економічної теорії шотландського філософа та економіста А. Сміта (1723—1790), викладеної в його "Дослідженні про природу та причини багатства народів". Ортодоксальних богословів обурило те, що "невидима рука", але цілком світська, яка, згідно зі Смітом, регулює ринкові відносини, замінила "божественну руку" з її милістю. Звідси випливає ігнорування ролі багатьох етичних цінностей у господарському житті суспільства, яке дедалі більше виходило з-під тотального контролю церкви. Проти цього й виступили представники християнського соціалізму, що зароджувався, які вважали, що засадові ідеї соціалізму у своїй глибині базовані на християнській традиції. Показово, що навіть сам термін "соціалізм" було введено до вжитку французьким євангелістом А. Віне. Через кілька місяців цей термін використав філософ і послідовник Сен-Сімона П. Леру (1797—1871), який, разом з абатом Ф. Р. Ламенне (1782—1854), є одним з фундаторів християнського соціалізму.

Ламенне виводив християнський соціалізм з ідеї євангельської любові та братерства як усезагального принципу християнської релігії. Леру бачив у соціалізмі Сен-Сімона "нову релігію людства", що морально перетворює світ буржуазних відносин. На відміну від Ламенне він гостро критикував католицизм.

Сенсімоністський варіант соціалізму визначив і погляди Ф. Буше (1789—1865), колишнього карбонарія (італ. carbonaro букв. — вугляр; члени таємного товариства, яке існувало в Італії у першій чверті XIX ст., що боролися проти чужоземного гніту; організації карбонаріїв були також у Франції та в інших країнах) та атеїста, який вважав, що суспільство наживи, чистогану та експлуатації людини людиною необхідно перетворити на засадах євангельської справедливості.

Християнсько-соціалістичні ідеї Буше вплинули на французького утопічного соціаліста Л. Блана (1811—1882) та французького соціаліста, теоретика анархізму П. Ж. Прудона (1809—1865).

З другої половини 50-х років XIX ст. на авансцену духовного життя Західної Європи виходять комуністи типу французького публіциста Е. Кабе (1788—1856), які намагалися у своїх комунах відновити християнство без церков, священиків і таїнств.

У цей самий час активними захисниками деяких положень християнського соціалізму були священики-католики, що викликало гнів Риму й появу відповідних енциклік (лат. encyclicus від грецьк.

enkyklios — загальний, для всіх; послання папи римського до всіх католиків) папського престолу, в яких соціалізм викривали як "неморальну теорію".

З часів свого зародження й до Другого Ватиканського Собору (1962—1965) християнський соціалізм сприймався папським Римом вороже. А проте церква не сиділа, склавши руки. У 70-ті роки XIX ст. різні церковні кола починають створювати під своєю егідою робітничі організації.

Поряд з організацією християнських робітничих товариств, клерикали вдалися до створення політичних партій. Першою з них стала партія "Центр", що виникла 1870 р. в Німеччині. Дещо пізніше аналогічні партії було створено в інших країнах. Так, наприклад, у Люксембурзі 1880 р. виникла Християнсько-соціальна партія, у Нідерландах 1908 р. — Християнсько-історична партія, у Швейцарії 1912 р. — Демократично-християнська партія. Усі вони отримали назву клерикальних, оскільки головну роль у їх створенні та діяльності відігравав клір (від грецьк. kleros — жереб; християнське духівництво попервах обирали за жеребом; загальне найменування служителів культу будь-якої церкви; кліром у християнській церкві іменують сукупність священиків та церковних служителів).

Клерикальні партії офіційно проголосили своєю метою перебудову суспільного життя на принципах християнства.

Сучасний клерикалізм має великі політичні партії. Він створив свої профспілки, молодіжні, жіночі та інші громадські організації. Нині у країнах Європи та Америки діє понад 40 клерикальних партій.

Наприкінці XIX ст. починають активізуватися християнські соціалісти в Англії, немовби продовжуючи традицію чартизму (масовий рух англійських робітників середини 30 — початку 50-х років XIX ст. за демократизацію державного устрою Англії), в якому релігійний компонент був окреслений ше у першій половині XIX ст. Після 1877 р. цей компонент інтенсивно культивували у рамках гільдії св. Матвія, соціалістичної організації, яка об'єднувала представників духівництва англіканської церкви (державної церкви Англії, яка виникла за Реформації у XVI ст. й поєднувала католицький догмат про рятівну силу церкви з протестантським вченням про спасіння особистою вірою). Гільдія була особливо активною у період з 1877 по 1914 р.

Аналогічну активність виявили Християнський соціальний союз (1889—1919), який об'єднував представників різних віросповідань і 25 % священиків, та Церковна соціалістична ліга (1906—1924), близька до лейбористської партії (Робітнича партія Великобританії, заснована 1900 p.).

Спільним для усіх цих організацій, як в Англії, так і на континенті, було визнання соціалізму як "економічної реалізації" Святого Письма, а також участь у робітничому русі.

Не обминула ця чаша й Російської православної церкви. У лютому 1905 р. група знаних церковних діячів підготувала офіційну доповідну "Про сучасний стан православної церкви". Одночасно на розгляд уряду була внесена доповідна "Питання про бажані перетворення у постановці у нас православної церкви", складена комісією професорів Петербурзької духовної академії від імені провідного члена Синоду митрополита Антонія (1864—1936). Ідеї церковного оновлення, подані у цих та інших доповідних, знайшли підтримку у багатьох провінційних священиків. Відтак на цьому терені було здійснено ще сміливіші кроки, пов'язані з ідеєю російського "християнського соціалізму".

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії реформатори спробували зблизити церкву з робітничим класом. Утворений у березні 1917 р. Всеросійський союз демократичного духівництва та мирян, одним з керівників якого був священик О. І. Введенський, виступив на підтримку есерівської (есери — партія соціалістів революціонерів, яка виражала переважно інтереси селянства) соціально-політичної програми.

З приходом до влади більшовиків окреслився новий і глибокий розкол у православній церкви На цьому етапі релігійного обновленства, відзначав Введенський, головним завданням є пошук таких гнучких форм християнства, які відповідали б XX сторіччю — сторіччю нових соціальних проблем, сторіччю радіо та А. Ейнштейна.

Нова політична орієнтація обновленського руху, який засудив консервативні кола церкви й заявив про свою підтримку політики соціалістичної держави, була резюмована у 1923 р. Помісним Собором обновленської церкви.

Пізніше рух обновленців було загальмовано патріархом Тихоном (В. 1. Бєлавін, 1865—1925). Після 1923 p., проголосивши принцип неполітичності церкви, Тихон назвав обновленців розкольниками і оголосив їм анафему. Поступово обновленський рух пішов на спад. Зі смертю Введенського у 1946 р. згасли останні іскри обновленства.

Ідеї "православного соціалізму" ожили у 90-ті роки XX ст. після розвалу Радянського Союзу та глибокої соціально-економічної кризи, що почалася слідом за цим на його теренах, а також кризи моральнісних та політичних підвалин суспільного життя.

З 1960 р. в Англії було засновано Християнський соціалістичний рух. У 80-ті роки він закликав лейбористську партію підтримувати орієнтацію на суспільну власність та співпрацювати з робітничими кооперативами.

У XIX ст. ідеї християнського соціалізму почали знаходити своїх прихильників у США, які спробували створити різні релігійні колонії та комуни, декларуючи при цьому збіг ідеологій соціалізму та християнства.

У 1951 р. окреслюється зближення соціалізму та католицизму. На той час Ватикан виявив, що соціальне вчення церкви та Франкфуртська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу мають багато точок перетину. У ході цього зближення керівництву римської церкви довелося відмовитися від головних звинувачень на адресу християнського соціалізму, соціал-демократи змушені були скоригувати свої уявлення про марксизм. Загальним соціальним ідеалом соціалісти та католики обрали боротьбу за економічну демократію, яка повинна замінити "олігархію капіталізму" та "тиранію соціалізму".

Підготовкою до цього діалогу можна вважати активізацію екуме-ністичного (від грецьк. oikumene — заселена земля; рух за об'єднання всіх християнських церков) руху, започаткувала який у XX ст. протестантська церква США та Англії. У 1948 р. зусиллями різних екуменістичних груп було створено міжхристиянську організацію під назвою Всесвітня рада церков. У 1961 р. її поповнила Російська православна церква. На базі екуменізму було проголошено доктрину "християнського об'єднання Європи".

На всіх етапах розробки планів "європейської духовної інтеграції" Ватикан докладав чимало зусиль для теоретичного обгрунтування необхідності існування об'єднаної на християнських засадах Європи. При цьому він відкрито претендував на роль керівної релігійно-моральної сили у розв'язанні багатьох проблем Європейського континенту.

Сказане не слід розуміти тільки як політику церкви, забуваючи про богословське підґрунтя цієї політики. Сьогодні богослов'я — не просто систематизований виклад віровчення, а й своєрідна "політологія", замішана на світській філософії та соціології. Прикладом останнього є так звана "теологія звільнення", яка претендує на те, щоб відповідати сподіванням бідних та пригноблених, оскільки вона, по-перше, солідаризується з ними, по-друге, намагається пояснити їхнє становище за допомогою соціального аналізу.

Представники "теології звільнення" закликають враховувати те, що сучасна богословська наука не може не зазнавати впливу з боку соціально-економічного та культурного життя суспільства, не може ігнорувати животрепетні соціально-політичні проблеми. Тому вихідною пізнавально-практичною установкою для цих богословів є включеність до проблематики сучасного світу. їх не цікавить абстрактне, позачасове ставлення до Бога. Вони передусім стурбовані тим, що означає віра в Бога у житті сучасного їм суспільства.

Ще радикальніше проблему включеності релігійно налаштованої особистості до соціальної ситуації тлумачать сучасні неопротестан-тисти в особі богословів, які заперечують існування Бога як особливої "ідеальної сутності". Знаменням цієї переоцінки традиційних релігійних цінностей є теологія "смерті Бога". Представники цієї теології стверджують, що разом зі "смертю Бога" мають відмерти й деякі риси, які зазвичай приписують Ісусу Христу. Останнє означає посилення людського начала у Христі та звільнення людей від містичного страху перед безконечно загадковим, потойбічним Богом. При цьому вони підкреслюють, що сучасний віруючий цікавиться не просто Богом, що "завис у метафізичному небі", а життям та смертю Ісуса.

За словами радикальних богословів неопротестантизму, "смерть Бога" потягла за собою вивищення людського начала в Ісусі. Тому бути християнином — означає бути не богобоязною "твар'ю", а людиною, яка страждає, любить, творить себе та світ культури. Саме таким прикладом і є Ісус, який брав активну участь у політичному житті сучасного йому суспільства і йому не були чужими людські почуття ненависті, любові тощо. Його незвичайність та винятковість полягають у відсутності будь-якого егоїзму, у житті для інших.

Теологи "смерті Бога" вважають, що найпотужнішого удару по засадах християнства завдав сучасний протест проти покірливої та бездумної віри. У зв'язку з цим вони порушують питання про ту роль, яку у XX—XXI ст. має відігравати християнство. Сучасне християнство, на думку представників цієї теології, які йдуть слідом за датським філософом-екзистенціалістом С. К'єркегором (1813—1855) та Ф. М. Достоєвським (1821—1881), перебрало на себе весь тягар страждань та мук, викликаних втратою Бога. Це визначає необхідність нового різновиду атеїзму, який водночас є новим різновидом релігії — "атеїстичного християнства", для якого Ісус є втіленням живого людського досвіду, чуттєвої реальності, позбавленої будь-яких містичних потойбічностей. "Смерть Бога" означає олюднення Бога, тобто перенесення його святості на людський світ.

Завдяки такого роду богословським побудовам цим ідеологам вдалося зв'язати богослов'я та соціологію. Наприклад, у "теології звільнення" богословський аналіз ґрунтується не на умоглядних міркуваннях, а на об'єктивних даних, отриманих за допомогою соціологічних досліджень.

Особливо бурхливо розквітла "теологія звільнення" у Латинській Америці, знаменуючи зародження нових форм та нового розуміння церкви, яка покликана змінити структури влади, що належать як до традиційної інституційної церкви, так і до існуючого соціально-політичного та економічного порядку.

За словами англійського дослідника Д. Б. Форрестера, на відміну від Південної у Північній півкулі "церкви бідняків" як такої не існує. Позиція ж традиційної церкви є вельми неоднозначною, оскільки вона утверджує водночас і загальнолюдські, гуманні цінності християнства, і цінності загалом успішного середнього класу, навряд чи усвідомлюючи при цьому глибину протиріч між ними. Така соціальна позиція можлива тільки для "приватизованого" буржуазією варіанта християнської віри. А проте, вважає Форрестер, вже спостерігаємо ознаки зародження нової теології, яка має реальне майбутнє. Про це свідчать реакції віруючих християн на низку сучасних криз (криза законності, інституціональності тощо).