Соціологія - Макеєв С.О. - Теорія конфлікту

Важливою ознакою наукового підходу вважається розклад різних колективних єдностей, соціологічних і психологічних цілісностей, організмів і агрегатів на первісні атоми. Такими у праці Г. Зіммеля "Про соціальну диференціацію" (1890) є атомі-зовані індивіди, які безпосередньо взаємодіють один з одним, об'єднуються у невеликі групи й асоціації. В останніх домінує так звана колективна відповідальність, або групова солідарність. Індивід тут ще не є особистістю, не має особистої відповідальності, його індивідуальна свідомість повністю ідентична груповій.

Кількісне зростання груп, ускладнення взаємодій індивідів зумовлюють створення соціальних кіл. На відміну від монолітності невеликих первинних груп, соціальні кола гетерогенні, включають у себе кілька груп або асоціацій, більш численні, характеризуються різноманітністю інтересів індивідів. Прагнучи забезпечити свою цілісність і специфіку, соціальне коло виробляє механізми нейтралізації гетерогенності. Водночас індивіди, які становлять таке соціальне коло, мають можливість у його межах вступати в різні міжгрупові зв'язки, займати щодо кожної окремої групи порівняно незалежну позицію. Соціальна солідарність у соціальному колі дещо послаблюється, однак підвищується рівень міжособистісного спілкування, розширюються можливості розкриття індивідуальних здібностей, виникає поняття особистої відповідальності. Звідси соціальна диференціація, за Г. Зіммелем, завжди супроводжується індивідуалізацією і, отже, процесом становлення особистості.

У цілому соціальна диференціація, вважає німецький соціолог, веде до посилення економічної енергії, пом'якшення суперечностей, нейтралізації конфліктів і колізій, що виникають унаслідок зіткнення гетерогенних елементів. "Із зіткнення протилежностей, із суперечностей інтересів, із взаємного самообмеження властивих тій чи іншій групі специфічних спрямувань" народжуються соціальні інститути, які є втіленням компромісу, носіями компромісних способів досягнення кожною групою власних цілей за умови задоволення інтересів інших груп і з найменшими затратами зусиль.

Теорія конфлікту

Німецький соціолог упевнений, що людське суспільство, його існування і розвиток нерозривно пов'язані з конфліктами. Як соціальний процес конфлікт має системний характер, оскільки, по-перше, охоплює все суспільство, а по-друге, його наслідки мають пряме відношення до збереження соціального цілого. За Г. Зіммелем, конфлікт відображає не просто зіткнення інтересів, а й щось таке, що виникає на ґрунті інстинктів ворожості, які властиві окремим частинам соціального організму так само, як і інстинкти любові. Таким чином, одним із джерел конфлікту, вважає вчений, є внутрішня біологічна природа людей.

На відміну від К. Маркса, який підкреслював антагоністичний характер конфліктів і тим самим їх деструктивну роль у структурних змінах соціального цілого, Г. Зіммель робить акцент на інтегративних функціях конфліктів. Хоча конфліктні процеси іманентні будь-якому суспільству, це не означає, підкреслює німецький соціолог, що вони обов'язково і в усіх випадках призводять до структурних змін і руйнування соціального цілого. Навпаки, конфлікти, за Г. Зіммелем, є одним з головних соціальних процесів, що сприяють згуртованості і збереженню соціального цілого.

Свою увагу німецький соціолог зосереджує на малоінтенсивних і негострих конфліктах, які, на його думку, в диференційовано розвиненому суспільстві сприяють інтеграції останнього тим, що заважають виникненню гострих руйнівних конфліктів. Саме часті, нетривалі, неглибокі конфлікти допомагають індивідам позбутися почуття ворожості та роздратування, запобігти будь-якій можливості накопичувати такі почуття. Крім того, такі конфлікти легше піддаються інституціоналізації, нормативному регулюванню, що також сприяє інтеграції соціального цілого.

Наслідки конфліктів Г. Зіммель розглядає не лише в контексті соціального цілого, а й стосовно сторін, які беруть у них участь (індивідів, партій, груп). Він, наприклад, вважає, що чим сильніша емоційна залученість учасників боротьби, тим конфлікт гостріший, тим вірогідніше застосування в ньому насильства. Далі, за Г. Зіммелем, імовірність того, що конфлікт викличе застосування насильства, буде тим вищою, чим гармонійнішими були раніше стосунки груп — учасників конфлікту, чим менше ці групи були ізольовані й відособлені, чим більшою мірою кожна з них вважає конфлікт самоціллю, чим більше члени конфліктуючих груп впевнені, що конфлікт виходить за межі їхніх індивідуальних інтересів.

У зв'язку з цим німецький соціолог цікавиться передусім питанням про те, за яких умов може змінитися гострота конфлікту. Він доходить висновку, що чим ясніші цілі, які ставлять учасники конфлікту, тим більш імовірно, що конфлікти можна вважати просто засобами для досягнення цілей. При цьому конфліктуючі групи, намагаючись уникнути гострих і насильницьких зіткнень, будуть змушені шукати компромісу. Отже, на відміну від К. Маркса, який стверджує, що як тільки соціальний клас усвідомить свої справжні інтереси, отримає чітке уявлення про свої цілі, насильницький конфлікт стане неминучим, Г. Зіммель дотримується іншої думки. Він вважає, що чітке усвідомлення учасниками конфлікту своїх інтересів і цілей якраз створює передумову для осмисленого пошуку компромісу між ними.

У цілому теорія конфлікту Г. Зіммеля орієнтована на пояснення конфліктних процесів у контексті їх інтегративних наслідків для соціального цілого і його складових. З огляду на прийняті організмічні припущення ця зіммелівська теорія спрямована на пошук насамперед позитивних функцій конфлікту, які так чи інакше сприяють збереженню й інтеграції соціального цілого. Значно меншою мірою ця теорія виявляє стурбованість тими функціями конфлікту, які призводять до зміни соціального цілого. Трактування конфлікту як способу досягнення певної функціональної єдності поклало початок одному з напрямів сучасної соціологічної теорії — конфліктному функціоналізму, що продовжує використовувати численні конфліктологічні ідеї Г. Зіммеля.