Соціологія - Сірий Є.В. - 5. Етнометодологія

У 60-ті роки широке визнання серед американських соціологів здобуває різновид феноменологічної соціології – етнометодологія, започаткована Геральдом Гарфінкелем (одним з учнів Т. Парсонса). На думку дослідників, етнометодологія займає ніби проміжне положення між символічним інтеракціонізмом та феноменологією, спираючись на принцип єдності між суб'єктом та об'єктом опису.

Етнометодологія формувалася за аналогією з "етнонаукою", котра займалася антропологічними дослідженнями примітивних суспільств. У ній намітилася спроба показати, що за примітивними формами повсякденності - повсякденної поведінки, ховаються соціальні структури, що підтримують існування всього суспільства.

У теоретичних підходах етнометодології Г. Гарфінкеля та А . Сікурелла акцент робився на активному, творчому характері людської поведінки, її здатності організувати соціальне середовище в повсякденному житті. Вивчаючи спілкування, можна скласти уявлення про основні механізми людської соціальної діяльності. Тому термін "методологія", як пояснює Г. Гарфінкель, означає, що об'єктом дослідження тут будуть ті методи, якими люди користуються у повсякденному спілкуванні, не усвідомлюючи, звичайно, їх суті (як і не усвідомлюється народом суть більшості традиційних звичаїв, ритуалів та ін.).

Феноменологія та етносоціологія довели, що повсякденність - "дрібниці життя" - не позбавлені інтересу, вони тісно пов'язані із довготривалими і моніторними процесами відтворення соціальних інститутів. Це дозволило перетворити етнометоди, що застосовуються в повсякденному житті, на процедури дослідження сучасної високоорганізованої культури. В її рамках соціологія отримала статус "етнонауки" як базис в ній соціологічного аналізу сучасного соціального життя.

Згідно з цією концепцією усвідомлення сенсу того, що індивід говорить, – становить виключно усвідомлення методу його спілкування (говоріння), виявлення того, як він говорить. Тому предмет етнометодології – це процедура інтерпретацій, сховані, неусвідомлювані механізми соціальної комунікації між людьми. Ця комунікація містить більш суттєву інформацію, ніж та, яка виражена вербально (текстовно); смисли, що розуміються, мовчки приймаються учасниками взаємодії, фонові значення. Для того, щоб пояснити взаєморозуміння учасників соціальної взаємодії, потрібно звернути увагу, передусім, на те, як говорять індивіди: іронічно, метафорично, жартуючи, дискутуючи, двозначно та ін.

У процесі мовної комунікації учасники розуміють, що сказане ними буде поширюватись згідно з правилами, що використовуються при спілкуванні. Це, свого роду, моделі розмов. Стандарти ж повсякденної розмови є рисами побудови будь-якої практичної дії. "Спілкування за правилами" показує, як люди, інтерпретуючи актуальний матеріал в термінах якоїсь моделі, конструюють саму взаємодію як певного роду соціальну структуру. Своїми ж діями люди ніби відкривають, творять, підтримують засоби соціальної стандартизації. Таким чином, структури соціальної діяльності існують лише остільки, остільки вони інтерпретуються, розуміються діяльними людьми. Таким чином, суспільство – це процес розуміння. Для етнометодології соціальна реальність, отже, позбавлена об'єктивних характеристик. Об'єктивні властивості зміщуються значенням власних суджень, що їх ми припускаємо для цієї реальності. Соціальна і культурна реальність конструюється в процесі взаємодії на основі мовної комунікації.

Оскільки сама комунікація відображує одиничні акти діяльності, зрозуміло, що реальність повсякденного життя етносоціологи розглядають як потік, систему унікальних та повторних ситуацій.

Основна вимога етнометодології - не допустити розриву між суб'єктом та об'єктом соціології. Соціолог повинен бути включеним у ситуацію дослідження, він не може дивитися на неї відчужено відхиленим поглядом. Завдання соціолога - перебувати у стані взаємозв'язку, взаємосхрещеності з досліджуваним. Саме на цьому і базується їх взаємодія. Представники етнометодології підкреслюють, що така взаємодія, яка спирається на комунікацію між дослідником та об'єктом вивчення, не дає більш багатої інформації, ніж будь-який інший спосіб її отримання. Тому висновки етнометодологів, отримані в ході такого спілкування, часто мають характер простого здорового глузду, що називається народною мудрістю. На думку дослідників, ми маємо справу з достатньо суб'єктивним тлумаченням соціальної дійсності, котра, по суті, ототожнюється з її сприйняттям. Але, незважаючи на те, що об'єктивний зміст соціальної реальності в етнометодології редуціюється до уявлення соціолога про неї, все ж таки конкретні дослідження побутової свідомості, спілкування, моралі дають позитивні результати. Саме ця "надбавка" знання засобом етнометодології досліджень і зумовила відому популярність даної парадигми.

Феноменологічні ідеї продуктивно застосовуються і в соціології мистецтва як генератор мовних структур, образів, смислів. Створений на них герменевтико-рецептивний (герменевтика - розуміння, тлумачення; рецептивний - суттєвий, сприймальний) підхід, що широко застосовується в естетичних дослідженнях (так звані ідеї "ігрової" інтерпретації людського існування X. Яусса, X. Гадамера та ін.). Цей напрям дозволяє розкрити механізми взаєморозуміння між мистецтвом та аудиторією, взаємодії художнього твору і людини. Художника, твори та аудиторію пов'язує не сам твір, а коментар до нього, інтерпретація, що є передумовою ідентичності сприйняття. Саме завдяки емпіричному опису явищ художнього переживання та сприйняття можна судити, якими соціальна природа та функції мистецтва.

У даному науковому напрямі сформувалися два підходи: герменевтичний та рецептивний (форми сприйняття). Відродження інтересу до цих концепцій, без сумніву, пов'язано із актуалізацією "внутрішнього сенсу" художньої творчості і розробкою моделей та правил дослідження в соціології мистецтва. Герменевтична установка орієнтувала на те, що соціолог повинен вести діалог із текстами. Мета такого діалогу із "текстуальним партнером" по комунікації – знаходження засобів "оздоровлення" сучасного суспільства, однак отримання відповідей очікується не від текстів, а від їх інтерпретацій.

У рецептивному підході феноменології порушуються питання взаємодії твору із читачем без впливу на то інтерпретацій. Згідно із твердженнями засновників даного підходу (X. Яусс, В. Ізер), художній твір не можна розглядати одномірно, оскільки він несе в собі різні ціннісні смисли; художній твір багатогранний за природою і може по-різному впливати на аудиторію. Читацьке сприйняття змісту твору розглядається як динамічний, багатогранний процес зі складними структурними модифікаціями як об'єкта (твору), так і культурної позиції читача. При цьому має місце і характер дії мистецтва на людину, і різне сприйняття художнього твору людьми з різними психологічними особливостями елементів сприйняття (художній смак, здатність до взаємопереживання і т. ін.), і традиції національної культури.

Звичайний читач, на думку соціологів, бере участь у процесі конструювання художньої цінності твору рівною мірою із художнім критиком. При цьому кожний тип читацької аудиторії ніби конструює свій твір зі своїми певними значеннями. Таким чином, рецептивна естетика зумовлює уявлення, що процес сприйняття здатний охопити художні цінності творів, а тому не потребує певної готової інтерпретаційної схеми. Текст може діяти на читача в міру готовності його до сприйняття, доходячи до того рівня, коли в даному процесі сприйняття твору з'являється те, що раніше не володіло дійсністю.

Ідеї даної концепції з успіхом використовують у психології реклами та сучасній рекламній індустрії, де ретельно вивчаються особливості сприйняття рекламної продукції споживачем і вплив реклами на людей.

Контрольне запитання:

1. Основні позиції та підходи етнометодології.