Країнознавство - Мальська М.П. - 6.3 Методи аналізу територіальної організації систем розселення країни

У країнознавчих дослідженнях міське і сільське розселення необхідно розглядати у взаємозв'язку. Міста, як відомо, формують територіальну структуру господарства країни і визначають територіальну організацію суспільства загалом. У виділенні основних територіальних систем і структур країни провідну роль відіграють міське розселення і столичні центри з прилеглими до них територіями. Не випадково М.Баранський назвав міста "командним складом" країни.

Згустки міського населення й економіки поляризують соціально-економічний простір країни. У ньому виділяються обмежені за площею урбанізовані ареали, в яких масштаби та наслідки взаємодії населення з економікою і навколишнім природним середовищем швидко зростають. Міста і їхнє безпосереднє оточення займають приблизно 1,5% площі населеного суходолу, проте на них припадає 4/5 виробництва товарів і така ж частка загального забруднення атмосфери і вод. До найбільших агломерацій (мегаміст) світу належать: Токіо (35 млн осіб), Мехіко (18,5 млн осіб), Нью-Йорк (18,3 млн осіб), Сан-Паулу (17,9 млн осіб). У багатьох країнах в результаті територіального розростання і злиття агломерацій та високо-урбанізованих районів сформувалися мегаполіси. Найбільший за людністю мегаполіс - Токайдо.

Аналізуючи темпи і рівні світової урбанізації, відомий грецький теоретик містобудування К.Доксіадіс висунув гіпотезу формування так званого Ойкуменополіса - єдиного всесвітнього міста майбутнього. Завдання опанувати процесом урбанізації сьогодні гостро стоїть перед більшістю країн.

Тривалий час міста і сільські поселення розвивалися окремо одні від одних, але зараз ситуація змінилася. Це пов'язано з тим, що міські функції, міський спосіб і устрій життя дедалі інтенсивніше проникають у сільську місцевість. Це явище найбільш характерне для високорозвинених капіталістичних країн. Про них уже не можна сказати, що там паралельно існують два різних світи - світ великих міст і світ сільської місцевості.

На підходи до дослідження систем розселення в країнознавстві вплинула ідея еволюції розселення, згідно з якою в еволюції розселення країн світу можна виокремити п'ять фаз.

Перша фаза відрізняється значним переважанням сільського населення, а приріст міського населення відстає за темпами від приросту сільського. Країна відрізняється залежно від природних умов порівняно рівномірним освоєнням. Господарський простір країни поляризований слабо. Міста виконують переважно адміністративні і торгові функції. Індустріалізація перебуває на початковій стадії. В найяскравіше вираженій формі перша фаза характерна для групи найменш розвинених країн, серед яких, наприклад, Сомалі, Ефіопія, Уганда, Руанда та ін. в Африці (всього на континенті 34 країни); Бангладеш, М'янма, Лаос та ін. в Азії (всього 8); Гаїті в Латинській Америці; 5 країн в Океанії. Середньорічні темпи зростання сільського населення тут удвічі вищі, ніж в інших країнах, що розвиваються.

Друга фаза характеризується перевищенням темпів зростання міського населення над сільським, хоча останнє за чисельністю більше за міське. Індустріалізація, яка активно розвивається "відтягує" трудові і матеріальні ресурси із сільської місцевості в міста. Починається поляризація господарського простору країни у формі концентрації економічної діяльності в окремих великих містах і районах, які висунулися під час індустріалізації.

Третя фаза. Частка міського населення сягає половини чи навіть трохи більше всього населення країни, тобто сільське населення починає відносно зменшуватися. Індустріалізація призводить до посилення поліцентричності територіальної структури господарства і поляризації районів за типом "центр периферія".

Четверта фаза - міське населення стрімко зростає, а сільське населення і населення малих міст різко скорочується. Економіка набуває індустріального характеру з окремими вогнищами постін-дустріального розвитку. З'являються нові та зазнають структурної трансформації старі промислові райони. Окремі старі райони занепадають, інші відроджуються на новій основі. Окремі міські центри стають осередками інноваційної економіки. В масштабах країни прискорюється зростання агломерацій, а в їхніх межах відбувається деконцентрація у формі перенесення господарської діяльності і місць проживання городян на міжагломераційні території. Розгортається процес субурбанізації. На четвертій фазі перебувають багато країн Латинської Америки, в яких відбувається стрімка урбанізація, а частка сільського населення різко скорочується.

П'ята фаза характерна для економічно високорозвинених країн світу, в яких давно спостерігається не тільки відносне, а й абсолютне зменшення сільського населення. У європейському регіоні активними є процеси депопуляції сільської місцевості.

Найхарактерніша і наймогутніша за кількістю охопленого міського населення - субурбанізація властива четвертій фазі і трактується як зростання ролі в системі розселення прилеглої до міського ядра зони. У цій агломераційній зоні темпи зростання населення вищі, ніж у міському ядрі, хоча в ядрі у визначений момент може проживати більше населення.

Субурбанізація - різновид деконцентрації населення й економічної діяльності - характерна для високорозвинених країн. Причинами субурбанізації є: вузький ринок житла, особливо високоякісного в центрі; зростання потреби в житлових площах у розрахунку на одного члена родини; погіршення екологічної і кримінальної ситуації в центрі. У Японії субурбанізація розвивається, базуючись на громадський транспорт.

Існує також поняття рурбанізації, тобто поширення сільського способу життя в урбанізованих територіях. Часом урбанізація, субурбанізація і рурбанізація просторово збігаються і формують цілі урбанізовані зони, які називають також мегаполісами (класичним прикладом є урбанізована зона східного узбережжя США: від Вашингтона через Балтімор, Філадельфію, Нью-Йорк до Бостона).

Останнім часом спостерігається переміщення населення з агломераційної зони в історичне ядро. Цей процес позначається терміном "джентрифікація". Всебічна санація історичних центрів сприяє зростанню їхньої привабливості, як наслідок - зростання плати за житло, цін на земельні ділянки, що поступово "вимиває" з центра незаможні прошарки населення.

Комфортабельне житло отримують переважно високооплачувані молоді фахівці. Варто зазначити, що джентрифікація - це "точковий" процес. Так, у Лондоні точки джентрифікації розташовані переважно у Вестенді, а в Парижі - у районі Ейфелевої вежі.