Банківські системи зарубіжних країн - Мельник П.В. -
5.1. Історичний аспект розвитку банківської системи

5.1. Історичний аспект розвитку банківської системи

Розглядаючи банківські системи зарубіжних країн, необхідно приділити значну увагу банківській системі Франції, оскільки, на відміну від банківської системи Великобританії, вона не мала тривалої історії розвитку. До Першої світової війни Франція помітно відставала від інших великих капіталістичних країн з розвитку промисловості. Це стало основною причиною інтенсивного нагромадження позичкового капіталу. Як наслідок, із 1890 по 1912 р. сума депозитів найбільших депозитних банків країни зросла в 4 рази.

Характер французького капіталізму визначив особливість французької банківської системи, в діяльності якої велике місце зайняли операції, пов'язані з випуском і розміщенням державних позик. Французькі банки активно брали участь у випуску не тільки внутрішніх, французьких позик, але і зовнішніх позик інших держав.

З 20-х pp. XX ст. Франція стала інтенсивно розвивати промисловість і відійшла від колишніх "лихварських" традицій. Зокрема, після Другої світової війни за темпами промислового розвитку вона була попереду ряду інших капіталістичних країн. Французькі банки, не припиняючи своїх закордонних операцій, стали активно співпрацювати з промисловістю власної країни, а деякі з них увійшли в число 50 найбільших банків капіталістичного світу.

Характерною особливістю кредитної системи Франції є швидкий розвиток після Другої світової війни державних і напів-державних кредитних установ. На початок 80-х років на ці установи припадало понад 80 % активів усіх кредитних установ країни.

Розглянемо більш детально всі етапи історичного становлення банківської системи Франції

Базис французької банківської системи почав закладатися ще в XVIII ст., причому провідну роль у цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франції була організація англійцем Джоном Лоу 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них одна четверта сплачувалася готівкою, а решта - державними борговими зобов'язаннями. У 1718 році було змінено його назву на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і таким чином вводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.

Очолює банківську систему Франції Банк Франції (Ваnса de France), який був створений 18 січня 1800 року Наполеоном Бонапартом, що займав посаду першого консула, з метою сприяння поновленню економічного зростання після глибокої кризи революційного періоду. Завданням нового банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.

У той час і Швеція, і Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція банку, створеного у Франції, була більш обмеженою. Згідно з "Основним статутом" від 13 лютого 1800 року він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.

Для забезпечення стабільності і більшої незалежності новоствореного банку від уряду Банк Франції був заснований з акціонерною формою власності з капіталом 30 мільйонів франків. Частиною акцій володів сам Наполеон Бонапарт та декілька членів його оточення. Щорічні загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначали п'ятнадцять регентів, які створювали Загальну раду, що здійснювала управління банком, а також трьох цензорів, які контролювали управління. Загальна рада, у свою чергу, обирала Центральний комітет, до складу якого входило три члени, один з яких був головою Центрального комітету, Загальної ради і загальних зборів.

Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 року, незважаючи на те, що ще не весь його капітал був сплачений. 14 квітня 1803 року новий банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом п'ятнадцяти років.

Банк Франції пережив багато труднощів у перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. У результаті Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні банком. Так, 22 квітня 1806 року новий закон замінив Центральний комітет губернатором і двома представниками губернатора. Всі три були призначені імператором. Двома роками пізніше імператорський Декрет, датований 16 січня 1808 року, скасував "Основні статути", згідно з якими банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 року. Другий Декрет від 6 березня 1808року уповноважив банк купити особняк у Парижі для його головної контори.

Право випуску банкнот, надане банку в 1803 році, було продовжено у 1806 році і поновлювалось чотири рази до 1945 року. Воно було поступово поширене на територію усієї країни, поглинувши при цьому і перетворивши на філіали 9 провінційних емісійних банків.

До 1848 року банкноти, випущені Банком Фракції, не були законним платіжним засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але банк повинен був бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети за першою вимогою.

Криза, викликана політичним переворотом у 1848 році, призвела до введення обов'язкового обігу банкнот, звільняючи банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти банку стали законним платіжним засобом, тобто усі фізичні, юридичні особи та уряд повинні були приймати їх до оплати.

Із введенням обов'язкового обігу банкнот були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Обов'язковий обіг та статус законного платіжного засобу паперових грошей був скасований згідно із законом від б серпня 1850року, але поновлений протягом Франко-Прусської війни у 1870 році. Після цього термін обов'язкового обігу паперових грошей банку був збільшений згідно зі змінами у фінансовій ситуації в країні, але після 1870 року не було ніяких сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.

До 1848 р. діяльність банку за межами Парижу була обмежена 15-ма відділеннями та філіями. У першій половині XIX століття мережа відділень почала швидко розвиватися: 160 структурних підрозділів у 1900 та 259 - у 1928 році.

Розширення мережі банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансування економіки зростало в результаті політики низьких норм відсотків та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання кредитів під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 році. Спочатку кредити надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.

Банк також активно вносив свій вклад з метою підтримки валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з встановленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку із повторним введенням обов'язкового обігу валюти з 1914 по 1926 роки. Банк був тоді офіційно уповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.

В обмін на право банкнотної емісії, Банк Франції безкоштовно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав кредити уряду для задоволення його фінансових потреб. Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 році уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.

Акт від 24 липня 1936 року надав уряду можливість більш активно втручатися в управління банком. П'ятнадцять регентів були замінені двадцятьма членами Генеральної ради, з них тільки два були обрані загальними зборами. Інші члени ради призначалися урядом і повинні були представляти як державні органи, так і об'єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного члена ради персоналом банку. Генеральна рада складалася з управляючого, його заступників і 12 членів (з них 7 призначалися міністром фінансів), ще 4 члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних установ.

Доступ до Генеральної Асамблеї був обмежений двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження стосовно того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 року відкрив загальні збори для всіх акціонерів. Він також відмінив обов'язкову умову, згідно з якою посаду управляючого або його заступника мав право зайняти лише той, у кого була певна кількість акцій банку, введену у 1806 році. Відтоді управляючий і два його заступники призначалися радою міністрів.

Ця реформа, звичайно, супроводжувалася змінами, що вносилися до законодавства, яке стосувалося управління банку. Вона збільшила повноваження уряду і була тільки початком до процесу націоналізації Банку Франції, що була реалізована згідно з Актом від 2 грудня 1945 року після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал банку буде переданий державі 1 січня 1946 року. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири 3-процентні облігації із строком обігу двадцять років. Остання виплата за ними була проведена 1 січня 1965року. Хоча реформи 1936 та 1945 років виключили будь-який приватний контроль над управлінням банку, вони не обмежували свободу діяльності Банку Франції.

Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 року вимагав змін у Статуті банку, складі загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946 року.

За Актом від 24 травня 1951 року Банк Франції підпорядковувався загальному податковому режиму - були встановлені чіткі види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в призначенні та головній місії Банку Франції почали відбуватися, починаючи з 1945 року. Особливо це стосувалося питання організації та контролю банківської діяльності.

Згідно із законом від 3 січня 1973 року пункти, які стосувалися управління діяльністю банку і організації, були спрощені та поновлені, визначені головні цілі банку та обов'язки для швидкого реагування на будь-які зміни. Склад Генеральної ради був змінений радикально. Члени ради призначалися відповідно до їх професійних здібностей (швидше вони повинні були представляти різні економічні та фінансові сектори).

Повноваження Генеральної ради були розширені, також нове законодавство містило менше обмежень щодо діяльності банку. У ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.

Міністру фінансів дали право ухвалювати рішення щодо розподілу прибутку банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, в результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.

Крок до незалежності Банку Франції був зроблений 4 серпня 1993 року з прийняттям нового Закону "Про статут Банку Франції" з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і, таким чином, забезпечуючи довіру до французького франка. Згідно з законом Банк Франції розробляє і проводить грошово-кредитну політику з метою забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду. Крім того, незалежність центрального банку вважалася найкращим інституціональним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу Статуту Банку Франції ще більш необхідною.

Основу банківської системи Франції історично складають комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої світової війни було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того як у 1966 році два з них злилися, на чолі французьких депозитних банків за сумою балансу стали: Banque Nationale de Paris, Societe Generate, Credit Lyonnais. Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67 % депозитів та кредитів. Мали близько 6 тис. філій. На їх долю припадало більше 40 % сукупного балансу зареєстрованих банків.

У лютому місяці 1982 року було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями. У середині 80-х років на державний банківський сектор припадало більше 80 % депозитів та кредитів. Під впливом та за участю держави відбувався процес концентрації капіталу у банківській сфері Франції. Так, у 1966 році державою було сформовано один з потужних комерційних банків у країні завдяки злиттю державного Commerce та Industry і Національного відділення врахування векселів у Парижі. Таким чином, було створено Національний банк Парижу (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, виходячи з економічної ситуації в країні, французький уряд прийняв п'ятирічну програму приватизації у банківській сфері (закони 1986 та 1987 pp.).

Починаючи з 70-х років, у французькій банківській системі відбувалося зростання чисельності кредитних установ, що пояснювалося створенням спеціалізованих кредитних установ, а також збільшенням кількості філій іноземних банків, працюючих у Франції (33 - у 1946 році, 64-у 1972 році, близько 200 - наприкінці 90-х років). Пізніше мала місце зворотна тенденція. Так, протягом 1946-1972 pp. кількість банківських установ зменшилась, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.

До Другої світової війни французькі комерційні банки не мали обмежень у виконанні банківських операцій. Згідно з законом 1945 року було офіційно проведено розподіл комерційних банків на 3 групи відповідно до характеру операцій: депозитні, фондові (інвестиційні або ділові), банки довгострокового та середньострокового кредиту.

Банки відрізнялися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у банків другої та третьої групи питома вага власного капіталу становила більше 20 %, тоді як у депозитних банків - 2 %.

З 1984 року розподіл банків було відмінено та введено статус універсального банку, який не мав обмежень при виконанні операцій. Розвиток капіталомістких галузей промисловості у Франції після Другої світової війни призвів до концентрації банківських установ у районах промислового виробництва, що постійно відчували нестачу фінансових ресурсів. Акумулювати фінансові ресурси в регіонах, де базових галузей промисловості не існувало, покликані були регіональні банки. Спочатку це були депозитні банки, сфера впливу яких обмежувалася певною територією, а основна мета діяльності полягала у забезпеченні великих банків, що діяли на той час як регіональні, фінансово-промислових груп фінансовими ресурсами, попит на які зростав. Згодом за підтримки держави депозитні регіональні банки взялися за кредитування дрібних виробників і, таким чином, їхні функції були значно розширені.

Починаючи з 80-х років минулого століття, французька банківська система відчуває швидкі зміни. По-перше, прийшовши до влади, соціалісти почали активну політику націоналізації вітчизняного банківського сектору. Однак, як виявилося, націоналізація - не найкращий захід і невдовзі відмовились від неї. З приходом у 1985 році до влади правих сил розпочався зворотний процес. Незабаром деякі націоналізовані найбільші банки країни були знову приватизовані.

По-друге, банки були залучені у спекулятивні операції з нерухомістю, й економічний спад початку 90-х років призвів до погіршення основних показників їх діяльності. У зв'язку з цим влада пішла на значні зміни банківського законодавства, які відкрили нові можливості для стратегічних змін у банківській системі. Завдяки новим правилам відбулося укрупнення банківського сектору Франції.

По-третє, існуюче трудове законодавство здійснювало негативний вплив на стан банківської індустрії. Так, банківські керівники не могли вільно звільняти непотрібний штат своїх працівників або переводити їх на інші посади. Але домовленість з профсоюзами допомогла зняти цю проблему, багато банків отримали можливість скорочувати своїх робітників.

У Франції існує досить розвинена система кооперативних кредитних установ, які виконують банківські функції. Ощадні каси у Франції можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно з законом 1935 року. Ощадні каси приймають депозити та надають кредити фізичним особам і організаціям не комерційного характеру, а згідно із законом 1987 року і деяким фірмам, чиї акції не котуються на біржі. Центральним координуючим органом є CENCEF, створений касами.

Кредитні муніципальні каси - державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно місцевим префектурам, а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони отримали згідно із законом 1992 p., відповідно до якого каси мають право надавати банківські операції приватним особам, а також деякі операції юридичним особам. Діяльність кас координує Рада орієнтації та нагляду за касами.

Отже, у Франції ефективно функціонує дворівнева банківська система. Перший рівень - центральний банк Франції, який став відносно незалежним з часу вступу Франції до Європейського валютного союзу, та другий - комерційні банки, які є універсальними та спеціалізованими. Також можна виокремити ще один - наднаціональний рівень - Європейський центральний банк, який став надрівнем кожної банківської системи, країна якої є членом системи Європейських центральних банків.

5.2. Центральний банк Франції
5.3. Діяльність комерційних банків як другого рівня банківської системи
5.4. Регулювання та контроль банківської діяльності
Завдання і запитання для самоконтролю
Розділ 6. Банківська система Канади
6.1. Еволюція банківської системи
6.2. Банк Канади - емісійний банк країни
6.3. Види комерційних банків у банківській системі
6.4. Взаємозв'язок діяльності комерційних банків з небанківською сферою
Завдання і запитання для самоконтролю