Географія - Олійник Я.Б. -
38. ГЕОГРАФІЯ НАСЕЛЕННЯ СВІТУ

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

38.1. Природний рух населення та його відтворення

Природний рух населення є узагальненою назвою сукупності народжень і смертей, які змінюють чисельність населення так званим природним шляхом. Термін виник у другій половині XIX ст. в німецькій статистиці.

Відтворення населення — це процес зміни поколінь у результаті природного руху (приросту) населення. Для характеристики цього процесу використовується багато демографічних показників, у т. ч. — коефіцієнти народжуваності, смертності (число народжених або померлих за рік на одну тисячу жителів) і природного приросту населення (різниця між двома попередніми показниками).

У світі домінують два типи відтворення населення. Для одного з них характерні середні або невисокі показники народжуваності, а також низькі показники смертності й уповільнення (або стабілізації) темпів росту населення. Цей тип характерний для економічно розвинутих країн, більшості країн Східної Європи, Китаю. Другий тип відтворення властивий країнам Азії, Африки і Латинської Америки. Для нього характери і порівняно високі показники народжуваності, зниження смертності й високі темпи приросту населення.

Середньосвітові демографічні показники на середину 90-х років такі: коефіцієнт народжу-ваності—26 ‰ коефіцієнт смертності—9 ‰ природній приріст населення — 17‰.

Показники відтворення населення різні в окремих країнах і регіонах. Загальний коефіцієнт народжуваності у розвинутих країнах — 15 ‰, в країнах, що розвиваються, — 31 ‰, загальний коефіцієнт смертності — відповідно 9 і 10 ‰. У більшості країн Азії, Африки і Латинської Америки коефіцієнт природного приросту понад 20 ‰. У розвинутих країнах величина цього показника в декілька разів менше при максимумі в 10 ‰ в окремих країнах. У деяких країнах Європи (Російська Федерація, Україна, Білорусь, Латвія) рівень народжуваності нижчий від рівня смертності.

38.2. Чисельність населення і його динаміка

Протягом багатьох тисячоліть кількість населення в світі зростало надзвичайно повільно. Це пояснюється низьким рівнем розвитку виробництва і великою залежністю людини від природи на ранніх етапах історії. Природне середовище ставило межі зростанню чисельності первісних людей, основу життя яких складали полювання, риболовство і збирання. Орієнтовно до кінця епохи палеоліту (близько 15 тис. років до н. е.) чисельність населення досягла 3 млн. осіб, до кінця неоліту (2 тис. років до н. е.) — 50 млн., на Різдво Христове—250млн.осіб. У1000 р. населення світу становило 275 мли осіб, а в 1500 р. збільшилось до 446 млн. З 1500 до 1900 р. населення світу виросло майже в 4 рази. В1650 р. воно досягло 550 мл н осіб (зросло на 29% за 150 років), до 1800- 905 млн.(на 65 % за такий самий період) ідо 1900 — 1630млн.осіб (на 80 % за 100 років). Чисельність населення світу досягла 1 млрд осіб приблизно в 1820 p., 2 млрд — через 111 років (у 1931 p.), З млрд — через ЗО років (1961 p.). Населення світу, за оцінками ООН, в 2004 р. складало 6,2 млрд осіб (Африка — 18,8 %, Латинська Америка — 8,9 %, Північна Америка — 3,9 %, Азія — 59,3 %, Європа — 58,6 %, Океанія – 0,2 %, Австралія — 0,3 %).

38.3. Демографічна політика

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних орган і в та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення. Об'єктами демографічної політики може бути населення країни в цілому або окремих регіонів, соціально-демографічні групи населення, сім'ї певних типів або стадій життєвого циклу. Вона є комплексом заходів економічних (оплачувані відпустки і різні види допомоги при народженні дітей, допомога на дітей залежно від їх кількості, віку, типу сім'ї тощо), адміністративно-правових (законодавчі акти, які регламентують шлюби, розлучення, положення дітей у сім'ях, аліментні обов'язки та ін.), а також виховних і пропагандистських, покликаних формувати суспільну думку, норми і стандарти демографічної* поведінки.

Залежно від напрямів демографічної політики визначають три групи країн: 1) країни, які проводять політику обмеження росту населення; 2) країни, демографічна політика яких спрямована на підтримування існуючих темпів приросту населення; 3) країни, які здійснюють політику стимулювання росту населення. До першої групи належать країни з багаточисленним населенням або його високою щільністю, які мають високі показники природного приросту (Китай, Бангладеш, Індонезія, Пакистан, Малайзія, Непал, Кенія, Нігерія, Мексика та ін.). На початку 90-х років XX ст. загальнонаціональні програми планування сім'ї здійснювались у 128 країнах. Друга група включає країни як з багаточисленним населенням (наприклад, Бразилія), так і малочисленним (Намібія), які мають високий приріст населення (Йорданія, Мозамбік) і низький (Данія, Японія). До третьої групи належать країни з низьким (Болгарія, Чехія, Німеччина, Греція, Угорщина, Франція та ін.) приростом населення. У 12 % країн світу (головним чином в Європі) проводиться політика, направлена на збільшення народжуваності, а в більш ніж 40 % країн світу — на її зниження.

Особливості сучасної демографічної політики: зміна її пріоритетів з регулювання кількісного росту на удосконалення якісних характеристик населення; її головним об'єктом стає сім'я; адресно-вибірковий характер, врахування специфічних інтересів окремих соціально-демографічних груп населення (молодь, особи похилого віку, жінки), а також етнічних, релігійних і т. д.

38.4. Статевий склад населення

Статевий склад характеризує співвідношення чисельності чоловіків і жінок у структурі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому в світі чоловіків більше, ніж жінок на 34 млн.осіб. Найбільша різниця між кількістю чоловіків і жінок спостерігається в країнах Південної Азії і Китаї і становить приблизно 70 млн. У більшості економічно розвинутих країн (країни Європи, США, Канада, Японія) жінок навпаки значно більше, ніж чоловіків. Це зумовлюється різними рівнями смертності чоловіків і жінок. У більшості країн світу тривалість життя жінок більша, ніж чоловіків (у більшості країн Європи, в Японії, США, Канаді, Австралії — на 5— 8 років). Лише в Індії, Пакистані, Бангладеш, Іраку, Непалі, Бутані, Буркіна-Фасо, Папуа-Новій Гвінеї тривалість життя жінок менша. У світі в цілому середня тривалість життя жінок на 2,7 років більша, ніж чоловіків (у Північній Америці років на 7,4, Латинській Америці — на 4,8, Африці — на 3,1).

Істотно відрізняється статева структура населення в сільській і міській місцевостях. У економічно розвинутих країнах чоловіків у сільській місцевості більше, ніж жінок, оскільки в умовах високомеханізованого сільського господарства основні роботи виконуються чоловіками, а частина жінок переселяється в міста для роботи в сфері послуг. Протилежна картина спостерігається в країнах, що розвиваються, де швидко зростаючі міста притягають значне число мігрантів-чоловіків.

38.5. Віковий склад населення

Вікова структура населення — це розподіл населення за віковими групами і віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі, як правило, населення розподіляється за однорічними або 5-річними віковими групами. Проте для оцінки загальних структурних зрушень застосовують і укрупнений розподіл на три вікові групи: 0—14 років, 15—59 років, 60 років і старше. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі — вік.

Вікова структура населення Землі залежить від особливостей населення і динаміки його відтворення. Істотний вплив на вікову структуру Землі мають війни, а також міграції (для окремих країн і регіонів). Є два основні типи вікової структури. Перший тип (до нього належить більшість країн, що розвиваються, з високою народжуваністю і смертністю і низькою очікуваною тривалістю життя) відзначається дуже високою часткою населення дитячого віку (0—14 років) і невеликим відсотком людей похилого віку (65 років і старше). Країни, в яких невисока народжуваність, низька смертність і велика очікувана тривалість життя, належать до другого типу. Для нього характерна менша частка дітей і високий відсоток літніх людей. Через надзвичайно високий відсоток дітей у країнах, що розвиваються, типово менше число осіб працездатного віку (15—64 роки). Кількість дітей у населенні країн Африки перевищує 40 %, а в деяких із них становить 1/2 всього населення або близька до неї. В економічно розвинутих країнах цей показник коливається від менше ніж 1/5 до 1/4. Відсоток людей похилого віку в населенні економічно розвинутих країн в декілька разів вищий, ніж у країнах, що розвиваються, де люди старшого віку складають всього 2—3 %. На початку 90-х років XX ст. у цілому в світі на вікову групу 0—14 років припадало 32 %, 15—64 років—61 %, 65 років і старше — 6%. У Африці ці показники складали відповідно: 45, 52 і 3 %, Північній Америці — 21,66 і 12 %.

38.6. Етнічний (національний) склад населення

Етнічний склад населення планети — це результат тривалого історичного процесу. Людство прийнято ділити на чотири головні раси: європеоїдну (42,9 % населення планети), монголоїдну (азіатська й американська гілки — 19,1 %), негроїдну (до 7 %) і австралоїдну (0,3 %). Але представники цих рас у загальній чисельності населення світу складають лише до 70 %. Решта 30 % — це змішані і проміжні расові групи: ефіопи, меланезійці, метиси (нащадки від шлюбів з місцевим монголоїдним населенням в Америці), мулати (змішання переселенців-європеоїдів з нефами, завезеними з Африки в Америку), самбо (нащадки змішаних шлюбів негрів з індіанцями).

Етнічний склад населення різноманітний: вчені виділяють у сучасному світі до 5 тис. народів, націй і племен. Чисельність населення в кожній із цих груп коливається від декількох сотень і навіть десятків осіб (андаманци-мінкопії в Індії, тоала в Індонезії, ботокуди в Бразилії) до сотень мільйонів осіб (китайці — 1120 млн., хіндустанці — 240 млн., американці США — 205 млн.). Національні критерії лежать в основі поділу людства на держави. До половини держав світу одно національні (тобто основна народність складає понад 90 %). Це — Японія, Данія, Швеція та ін. Решта країн багатонаціональні: Росія, США, Індія, Нігерія та ін. В Індонезії не менше 150 етнічних спільнот, в Нігерії — до 200, в Індії — декілька сотень.

38.7. Найчисленніші народи

У світі нараховується до 6 тис. народів. Найчисленнішими народами є китайці (хань) – 1120 млн., гіндустанці — 240 млн., американці США — 205 млн., бенгальці — 200 млн, бразильці — 160 млн. Народи, чисельність яких більше 1 млн.осіб, складають 96,2 % усього населення Землі. Таких народів на Землі 32 J, причому 79 найчисленніших з них — понад 10 мли осіб кожний. Вони становлять майже 4/5 населення світу.

38.8. Мовні сім'ї

У світі приблизно 6 тис. мов (точну цифру встановити неможливо через умовні відмінності між різними мовами і діалектами однієї мови). УІ ст. н. е. їх було приблизно 10 тис, до середніх віків їх стало уже на тисячу менше. Відбувається доволі швидке зменшення "живих" мов: із 6000 сучасних мов 90 % знаходяться під загрозою зникнення, їх витісняють інші мови. Лінгвісти вважають, що XXI ст. буде щорічно зникати біля 10 мов. У Європі перестало існувати готська мова в XVI ст., староруська в XVII ст., корноельська у XVIII ст. Усі вони за спорідненими зв'язками об'єднуються в сім'ї, кожна з яких складається з груп близьких одна до одної мов, котрі в давнину були діалектами однієї мови або входили до одного мовного союзу. Найбільша за чисельністю – індоєвропейська сім'я (до 2,5 млрд. осіб). її складають такі мовні групи: слов'янська (українці, росіяни, поляки, білоруси, болгари, серби, хорвати та ін.), романська (французи, італійці, іспанці та ін.), німецька (німці, голландці, шведи, норвежці, англійці, американці США), іранська (перси, таджики, афганці, курди). Китайсько-тибетська мовна сім'я – друга за чисельністю. Її складають китайська і тибето-бірманська мовні групи. Із інших мовних сімей відзначимо семіто-хамітську сім'ю або афразійську, до якої, в першу чергу, належать арабські народи, що населяють Іран, Саудівську Аравію, Алжир, Лівію та інші країни Південно-Західної Азії і Північної Африки, євреї Ізраїлю, нігеро-кордофанську, австронезійську та ін. (табл. 15).

До найпоширеніших мов світу належать: китайська (1200), англійська (460), гінді та урду (430), іспанська (300), арабська (більше 200), російська, бенгалі, японська та ін.

Таблиця 15. Найкрупніші мовні сім'ї народів світу

Сім'я

Група

Народи

Індоєвропейська

Слов'янська

Українці, росіяни, білоруси, поляки, чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, чорногорці, македонці, боснійні,

болгари

Німецька

Німці, австрійці, швейцарці, люксембуржці, гол ан л ці, шведи, норвежці, ісландці, датчани, англійці, шотландці, американці та ін.

Романська

Італійці, французи, іспанці, каталонці, румуни, португальці, молдавани, мексиканці, аргентинці, чилійці, бразильці та ін.

Кельтська

Ірландці, уельсці та ін.

Балтійська

Литовці, латиші

Грецька

Греки

Албанська

Албанці

Вірменська

Вірмени

Іранська

Перси, курли, таджики, пуштун и, хазарійці, белуджі, осетини та ін.

Китайсько-тибетська

Китайська

Китайці, хусй

Тибето-бірманська

Тибетці, бірманці, нопари, канаури, іцзу, карени та ін.

Афразійська (семито-хамітська)

Семитська

Араби, євреї Ізраїлю, амхара, тігре, тіграї

Кушитська

Сомалі, гала та ін.

Берберська

Туареги, кабіли та ін.

Чадська

Хауса та ін.

Алтайська

Тюркська

Татари, башкири, чуваші, казахи, киргизи, узбеки, каракалпаки, уйгури, туркмени, азербайджанці, турки, якути, тувінійці, хакаси та ін.

Монгольська

Монголи, калмики, буряти

Тунгусо-манчжурська

Евени, евенки, приамурські народи

Нігеро-кордофанська

Нігер-конго

Фульбе, волоф, малінке, бамбара, мосі, грусі, сенуфо, йоруба, ібо, конго, ньяруанда, Малаві, зулуси, банту, азандс та ін.

Кордофанська

Тегалі, талоді та ін.

Дравідійська

Дравідійська

Телугу, таміли, малаяли, кап пара та ін.


Продовження табл. 15

Сім'я

Група

Народи

Австронезійська

Індонезійська

Індонезійські народи, малайці та ін.

Полінезійська

Гавайці, таїтяни, маорі та ін.

Меланезійська

Фіджійці та ін.

Мікронезійська

Макронезійські народи

Уральська

Фіно-угорська

Фіни, карели, естонці, саами (доларі), комі, мордва, марійці, удмурти, угорці, ханти, мансі

Самодійська

Ненці, селькупи та ін.

Кавказька

Грузинська

Грузини, аджарці та ін.

Адиго-абхазька

Абхази, кабардинці, черкеси, адигейці

Нахська

Чеченці, інгуші

Дагестанська

Аварці, лезгини, лакци, даргінци та ін.

38.9. Релігії народів світу

Релігія має помітний вплив на суспільне і політичне життя багатьох країн світу, тому визначення числа віруючих і географічне поширення релігій має велике значення. Прийнято вважати найвпливовішими три світові релігії (християнство, іслам, буддизм), оскільки їх сповідує багато народів, котрі проживають інколи на різних континентах. Уявлення про число віруючих та основні райони і країни поширення головних релігій дає табл. 16.

Дані таблиці показують, що в Європі християнство поширене майже у всіх його формах. При цьому католицизм найширше представлений у південній, частково західній, центральній і східній її частинах, протестантизм — у північній, центральній і західній частинах.

Православ'я — на сході і південному сході. В Азії поширені всі світові і багато великих національних релігій. Це насамперед іслам переважно сунітського і лише в Ірані (частково в Іраку та Ємені) — шиїтського напряму. Однією з найбільших мусульманських країн (150 млн. віруючих) є Індонезія. В Азії також поширені буддизм, індуїзм, конфуціанство, синтоїзмі християнство.

У Північній Африці, в ряді країн, які знаходяться південніше від Сахари, в Сомалі і частково в Ефіопії панує іслам сунітського спрямування. У ПАР — протестантизм. У решті країн — католицизм, протестантизм і традиційні місцеві релігії. У Північній Америці сповідують протестантизм і католицизм. В Латинській Америці — католицизм. В Австралії переважна більшість протестантів.

Таблиця 16. Основні риси географії релігій

Релігія

Число віруючих, млн.осіб

Головні райони і країни поширення

Християнство,

у т. ч. католицизм

1800

1000

Країни Європи, Північної та Латинської Америки, Азії (Філіппіни)

Протестантизм

570

Країни Європи, Північної Америки, Австралії, Нової Зеландії, Африки (ПАР, колишні колонії Англії)


Продовження табл. 16

Релігія

Число віруючих, млн. осіб

Головні райони і країни поширення

Православ'я

165

Країни Центральної та Східної Європи (Україна, Болгарія, Росія, Сербія, Білорусь та ін.)

Іслам

880

Країни Азії, Північної Африки, Європи (Албанія, Македонія, Боснія та Герцеговина, Росія)

Буддизм і ламаїзм

310

Китай, Монголія, Японія, М'янма, Таїланд, В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Малайзія, Шрі-Ланка

Індуїзм

720

Індія, Непал, Шрі-Ланка

Конфуціанство

200

Китай

Синтоїзм

90

Японія

Місцеві традиційні релігії

Країни Африки, Південної Америки, Океанії, Китай, Індонезія

38.10. Нерівномірність розміщення населення на Землі

Населення світу розміщене нерівномірно. Поряд з великими густонаселеним и регіонами зі пильністю населення понад 1 тис. осіб на 1 км2 неосвоєні території (їхня площа складає приблизно 15 % усієї суші). До незаселених територій належать приполярні райони (постійні населені пункти розмішені лише на південь від 78° пд. ш. і на північ від 54° пн. ш.), високогірні (практично всі гірські райони, розмішені вище 5000 м), основна частина гігантських пустинь Азії та Північної Африки. В той же час у найбільш густозаселених районах світу, які становить приблизно 7 % суші, зосереджено понад 70 % усього населення світу (землі давнього штучного зрошення і долини найбільших рік Південної, Південно-Східної та Східної Азії, долина Нілу в Африці, промислові райони в Європі та Північній Америці). У Східній півкулі зосереджено більше населення (до 86 %), ніжу Західній, а в Північній півкулі більше порівняно з Південною, в якій проживає лише 10% населення.

Переважна частина населення світу (близько половини) живе на рівнинах, у межах низовин і висот до 500 м, територія яких становить лише 28 % від усієї суш і. В Європі, Австралії та Океанії в таких районах живе понад 9/10 населення. В Африці і Південній Америці значна частина населення живе в регіонах на висоті 500—1500 м. У 200-кілометровій зоні вздовж морських побереж, які становлять 16 % усієї суші, зосереджена 1/2 населення світу.

Середня густота населення світу в 1992 р. становила 40 осіб. По окремих регіонах вона коливається у дуже великих межах: у Європі 102,1 осіб на 1 км2, Африці — 22,5, Америці — 17,6, Австралії та Океанії — 3,4. В Європі найвища середня густота населення (200—350 осіб на 1 км2) у Нідерландах, Бельгії, ФРН, Англії. Низька щільність (2—15 осіб на 1 км2) характерна для Ісландії, Норвегії, Фінляндії. Середня густота населення в Азії трохи вища, ніж у Європі. Найвища щільність населення (200— 1000 осіб на 1 км2) серед азіатських держав у Бангладеш, Японії, Лівані, Шрі-Ланці, Індії. В той же час густота населення в МНР, Саудівській Аравії та Омані — 1—5 осібна 1 км2. В Африці найвища густота населення в Руанді і Бурунді (до 200—300 осіб на 1 км2), найменша—в Західній Сахарі, Намібії, Ботсвані, Лівії і Мавританії (від менше І до 2 осіб на 1 км2). В

Америці найбільша середня густота характерна для Центральної Америки (наприклад, у Сальвадорі та на Ямайці — 250—300 осіб на І км2), найменша — для Канади, Бразилії та Перу (З— 15 осіб). Дуже низька середня густота в Австралії та в Папуа-Новій Гвінеї (2—7 осіб на 1 км2).

Можна виділити декілька районів з найбільшою концентрацією населення:

1) Східна Азія (Китай, Японія, Республіка Корея, КНДР), де проживає майже 1,5 млрд осіб;

2) Південна Азія (Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка, Пакистан та ін.), де зосереджено більше 1 млрд. осіб;

3) Південно-Східна Азія (Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Малайзія та ін.) — біля 0,5 млрд. осіб;

4) Атлантичне узбережжя Північної Америки, на північному сході США та ін.

Якщо розглядати ситуацію у великих регіонах світу, то тут можна спостерігати нерівномірність розселення людей. Більше 50 % світового населення зосереджено в країнах Азії — це найнаселеніший регіон світу. На другому місці за часткою у світовому населенні опинився африканський континент (більше 12 %). А от частка країн європейського регіону знижується і досить швидкими темпами (з 12,5 % в 1970 р. до 6 % за прогнозом до 2025 p.). Зберігається в цілому частка країн Латинської Америки — більше 8 % населення планети.

38.11. Урбанізація та її проблеми

Урбанізація — процес підвищення ролі міст і міського населення у розвитку суспільства, поширення міського способу життя. Світовий процес урбанізації характеризується такими особливостями: І) швидкими темпами зростання міського населення (в 1900 р. у містах проживало 13 % світового населення, в 1950р. — 29 %, в 1992 р. - 43 %, в 2004 р. - більше 50 %); 2) концентрацією населення і господарства у великих містах (з населенням більше 100 тис. осіб). У 1900 р. у світі нараховувалось приблизно 360 міст, в 1990 р. — 2500. Особливу роль у цьому процесі відіграють міста-мільйонери (з населенням понад 1 млн. осіб): в 1900 р. нараховувалося 10 таких міст, у 2000 р. — 400; 3) території великих міст швидко розширюються. Близько розмішені міста зливаються, втягуються в орбіту крупного міста — "ядра", об'єднуються в єдине ціле господарськими, трудовими і культурно-побутовими зв'язками. Утворюються агломерації—своєрідні скупчення населених пунктів. Серед найбільших агломерацій світу Мехіко (до 20 млн. осіб), Сан-Паулу (17,4 млн.), Токіо (18,1 млн.), Нью-Йорк (16,2 млн.), Шанхай (13,4 млн. осіб) та ін. Вищою ланкою процесу урбанізації стали мегалополіси — гігантські нагромадження агломерацій і міст, які близько знаходяться одне від одного і мають тенденцію до злиття. Цей термін був введений географом Ж. Готтманом в 50-х роках до майже безперервної забудови, яка протягнулась на північному сході США від Бостона до Вашингтона (мегалополіс Босваш), де проживає майже 40млн.осіб. В Японії на Тихоокеанському узбережжі також склався мегалополіс, в якому — 60 млн.осіб.

Урбанізація породжує ряд проблем, що потребують ефективного вирішення. Концентрація промисловості та автомобільного транспорту різко погіршила екологічний стан у містах. У країнах, що розвиваються, урбанізація набула особливо стрімкого і стихійного характеру. Безземелля і неможливість отримати роботу в селі виштовхує мільйони молоді в місто. Такі міста ростуть за рахунок утворення трущобних районів з антисанітарними умовами життя (бідонвілей у франкомовній Африці, фавел у Бразилії, геджеконду в Туреччині і т. д.). Цей тип урбанізації називають трушобною, або помилковою урбанізацією. В трущобах і скваттерських поселеннях уже зараз проживає 80 % населення Аддіс-Абеби, 70 % — Касабланки. Таким чином, управління урбанізацією — одна з важливих проблем людства.


38.12. Міське населення світу

Населення, яке проживає в міських поселеннях, належить до міського. Співвідношенням чисельності міського і сільського населення характеризується ступінь урбанізованості країни або району, хоч ці показники у різних країнах не зіставили повністю, оскільки поселення відносять до міських за різними критеріями. Наприклад, у Данії, Швеції, Фінляндії містом вважається поселення з числом жителів понад 200 осіб, в Канаді, Австралії — понад 1 тис, у ФРН, Франції — понад 2 тис, в США — понад 2,5 тис, в Індії — понад 5 тис, в Японії — понад 30 тис В Україні до міст відносять поселення, в яких мешкає понад 10 тис. чоловік. При цьому 2/3 населення повинне бути зайняте поза сільським господарством. Динаміка міського населення світу наведена в табл. 17, а питома вага міського населення у різних регіонах світу — в табл. 18.

Таблиця 17. Динаміка міського населення світу

Рік

Міське населення

млн.осіб

частка в населенні світу, %

1800

29,3

3,0

1850

80,8

6,4

1900

224,4

13,6

1950

780,4

28,9

1960

1028,0

33,9

1970

1381,2

37,4

1980

1822,3

41,1

1990

2261,3

43,0

1995

2585,2

45,0

2000

2930,1

47,5

Таблиця 18. Частка міського населення за регіонами світу (2000 р.)

Регіон

%

Населення світу

47,5

Африка

35

Східна

22

Західна

37

Північна

46

Центральна

33

Південна

48

Азія

35

Східна

37

Південно-Східна

34

Західна

66

Південна

29

Європа

76

Західна

81

Північна

84

Продовження табл. 18

Регіон

%

Південна

65

Східна

64

Латинська Америка

74

Карибські острови

70

Центральна Америка

68

Південна Америка

78

Північна Америка

78

Австралія та Океанія

74

Частка міського населення в окремих країнах різна. Найвищий його відсоток у Великобританії (89) та Австралії (85). До високо урбанізованих країн належать держави, де міське населення становить понад 50 %, до середньо урбанізованих — від 20 до 50 %, а до слабоурбанізованих, — де показник, відповідно, менший 20 %.

Укінці XX ст. спостерігається тенденція до зростання концентрації населення у великих містах з чисельністю населення понад 100тис. осіб. В 1900 р. було 360 таких міст, у 1990 р. — 2500. Особливу роль у цьому процесі відіграють міста-мільйонери (їхня людність понад 1 млн.осіб): у 1900 р. таких міст нараховувалося 10, у 1990 р. — 276 (з числом жителів, які становлять 12 % населення світу). Міст із числом жителів понад 5 млн.— 37. Це, наприклад, Токіо (25,8 млн), Сан-Паулу (Бразилія, 19,2 млн), Нью-Йорк (16,2 млн).

38.13. Сільське населення світу

Усі жителі всієї сукупності сільських поселень країни, області, району становлять сільське населення. Це постійне населення сільської місцевості. Сільське населення світу в 1990 р. становило біля 3 млрд осіб. Його кількість продовжує зростати (за рахунок країн, що розвиваються), хоча в світовому населенні його частка швидко знижується (в 1960 р. — 67 %, 1990 — 57 %). В Україні на початок 1999 р. в селах проживало 16,1 млн.осіб (32 % від загальної чисельності населення). Загальне число сільських населених пунктів оцінюється в 12—20 млн. Вони дуже різні за величиною, формою, переважаючим заняттям їх жителів. Різниця визначається історією розвитку, соціально-економічними умовами країни, рівнем розвитку продуктивних сил і спеціалізацією господарства.

У країнах Європи і в Японії, які пройшли довгий шлях розвитку, поєднуються великі села і селища, що давно виникли (групова форма розселення), і одинокі будинки (розсіяна форма). При великому поширенні практики володіння "другим житлом" до цього додались дачні і курортні селища, заміські вілли багатих людей, приміські поселення у великих містах, які виросли в ході субурбанізації. Більша частина сільського населення західноєвропейських країн зайнята не в сільському господарстві. Особливо типовими там стали так звані маятникові поїздки — щоденні поїздки в місто на роботу і навчання.

У США і бувших переселенських колоніях (Канада, Австралія, Нова Зеландія) "вік" мережі суспільного розселення значно менший. Переважає розсіяне розселення: окремі ферми, приміські селища з обслуговуючими закладами для груп ферм. Переважна частина сільського населення зайнята поза сільським господарством (у США — 85 %).

У країнах, що розвиваються, форми сільського розселення особливо різноманітні, залежать від природних умов, спеціалізації і рівня сільського господарства. Переважають великі села, місцеві ринкові центри, інколи — більш сучасні поселення в районах плантаційного господарства. В районах кочівного скотарства мережа сільських поселень взагалі відсутня.

У більшості індустріально розвинутих країн світу сільське населення становить 20—25 % (Великобританія, Японія, Канада, США); найменше — 12—14 % в Австралії. У країнах, що розвиваються, сільського населення більше, як-от у Китаї, Індії, багатьох країнах Африки та ін.

Серед сільського населення, як правило, більше дітей, ніж серед міського, і менше працездатних. Співвідношення кількості чоловіків і жінок майже однакове в місті і на селі. Середня кількість членів сім'ї на селі дещо більша, ніж у містах, і народжуваність у цілому вища.

38.14. Міграційні процеси

Міграції — це переселення людей або з країни в країну (їх називають зовнішні міграції), або з регіону в регіон у межах країни (внутрішні). Виїзд людей зі своєї країни на постійне проживання називають еміграцією, в'їзд в іншу країну — імміграцією. Масового характеру міграція набула при капіталізмі. Осередком масової міграції стала Європа. За 1815— 1915 pp. із Європи переселилось в інші частини світу 35—40 млн. осіб, більшість із яких оселились у Північній Америці (США, Канада). Решта переселенців відправилась у Південну Америку, Австралію і Нову Зеландію, в окремі країни Африки. Відбувалося насильне переселення негрів з Африки в Америку, де їх використовували для роботи на бавовняних плантаціях Півдня.

В кінці XX ст. міжнародна міграція робочої сили набула значних масштабів. На початку 90-х років XX ст. тільки в країнах Заходу нараховувалось не менше 25 млн.осіб. Найбільший центр для іноземних робітників (13 млн) склався в країнах Європейського Союзу. Наприклад, у Швейцарії доля іноземних робітників складає 1/4 активного населення, у ФРН — 10 %. Інші великі центри виникли в США, країнах Перської затоки, ПАР. Економічні причини лежать в основі такої міграції, як "витік розумів". Причому цей процес зачепив Україну та інші країни СНД. Поряд з економічними причинами міграцію викликають і політичні причини. Політична еміграція п широких масштабах мала місце в колишньому СРСР, на Кубі, у В'єтнамі, Камбоджі та інших країнах комуністичного блоку.

Крах комуністичної систем и викликав нову хвилю зовнішніх міграцій. Тільки в 1990 р. ФРН прийняла 600 тисяч осіб. Починаючи з 1988 р. різко зросла еміграція з республік колишнього СРСР, в першу чергу "етнічна" та "інтелектуальна".

Різновидом міграції є біженці — вимушені мігранти. їхнє переселення викликане загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. Розрізняють такі типи біженців: екологічні (у випадку техногенних і природних катастроф, наприклад, Чорнобильська катастрофа викликала масові міграції населення), військові (у випадку воєнних конфліктів), національні (етнічні, у випадку міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни і після неї. Кількість біженців, за даними ООН, в 1993 р. становила 18 млн.осіб.

Причини внутрішніх міграцій в основному ті ж, що і зовнішніх: економічні, політичні, релігійні, екологічні. До внутрішніх міграцій належать головним чином переселення із села в місто, переїзд на території, що освоюються. Такі міграції характерні для усіх держав. У різних країнах вони на різних стадіях розвитку. Особливого розмаху внутрішні міграції набули в країнах, що розвиваються. Потоки сільських жителів, які не мають ні землі, ні роботи, прямують у міста в пошуках кращої долі. У найбільш розвинутих країнах Заходу і Японії цей процес давно закінчився.

Міграції дуже впливають на структуру населення, соціальну і господарську сфери. Характері напрями зовнішніх міграцій змінювались у різні історичні епохи. Внутрішні міграції XX ст. тісно пов'язані з процесом урбанізації. Врахування міграційних процесів має важливе значення для соціально-економічного розвитку будь-якої країни.

38.15. Трудові ресурси

Трудові ресурси—частина населення країни, як володіє необхідним фізичним розвитком, розумовими здібностями і знаннями, необхідними для роботи. В Україні до трудових ресурсів належить населення працездатного віку, тобто чоловіки 16—59 років і жінки 16—54 років, а також населення старше і молодше працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві. Особи працездатного віку в трудових ресурсах становлять 94—95 %. У більшості країн, що розвиваються, відсоток осіб працездатного віку не перевищує 60. В економічно розвинутих країнах цей показник більший (65—70 %), але через старіння населення має тенденцію до зменшення. У структурі населення визначають також економічно активне населення, до якого належать особи, зайняті корисною діяльністю і безробітні, які активно шукають роботу і готові трудитися. До числа економічно активного населення належать наймані робітники, дрібні і середні виробники, підприємці, власники. В 1990 р. економічно активне населення складало 2,4 млрд осіб, що становило 45,1 % усього населення світу (чоловіки—57,2 %, жінки — 32,8 %).

При визначенні трудових ресурсів важливо враховувати співвідношення між працездатною частиною населення, з одного боку, і непрацюючими (дітьми і стариками) — з другого. Його називають демографічним навантаженням. У середньому в світі 100 працездатних забезпечують своїм заробітком 70 дітей і пенсіонерів. У країнах, що розвиваються, такий показник часто складає 100 на 100, тоді як в Японії — 100 на 41. В Україні, Росії, країнах Балтії демографі чиє навантаження приблизно дорівнює середньосвітовому.

38.16. Зайнятість населення в різних сферах господарства країн та регіонів світу

Зайнятість — суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, котра приносить їм, як правило, заробіток (трудовий дохід). Вона характеризує ступінь діяльності індивідів і становить систему соціально-економічних відносин, які забезпечують працездатне населення робочими місцями та Його участь в суспільно корисній діяльності.

В кінці XX ст. відбуваються значні зміни в зайнятості населення. Зменшується кількість зайнятих у сільському господарстві. У 1990 р. в аграрному секторі було 47 %. В економічно розвинутих країнах аграрне населення (зайняте в аграрному секторі та їхні сім'ї) скоротилось до 8 %. У країнах, що розвиваються, частка аграрного населення зменшилась до 56 % (в 1950 р. було 78 %). Зменшується кількість зайнятих у сфері матеріального виробництва і збільшується—у сфері фінансів, послуг, управління, науки та ін. Згідно з прогнозами, така динаміка збережеться, що в свою чергу відіб'ється на чисельності промислових робітників і селян. Зростає кількість дрібних і середніх підприємців-власників.

У найрозвинутіших країнах Заходу все яскравіше проявляється неоднорідність робітничого класу. Кількість "синіх комірців" (так прийнято називати людей фізичної праці) скорочується, їхнє місце на підприємствах поступово займають освіченіші працівники розумової праці — "білі" і "золоті комірці" (до останніх зараховують висококваліфікованих спеціалістів, які створюють і обслуговують автоматизовану та електронно-обчислювальну техніку).

Структура зайнятості віддзеркалю

39. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО
40. ГЕОГРАФІЯ ПРОМИСЛОВОСТІ СВІТУ
41. ГЕОГРАФІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
42. ГЕОГРАФІЯ ТРАНСПОРТУ
42.2.1. Залізничний транспорт
42.2.2. Автомобільний транспорт
42.2.3. Розвиток і розміщення морського транспорту
43. ЗОВНІШНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗВ'ЯЗКИ
44. МІЖНАРОДНИЙ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ
45. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ЛЮДСТВА
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru