Географія - Олійник Я.Б. -
49. НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

49.1. Природний рух населення

Природний рух населення — це зміна чисельності та складу населення внаслідок народжуваності й смертності без урахування механічного переміщення. Природний рух населення характеризується абсолютними та відносними показниками. Серед абсолютних показників основним є природний приріст (спад) населення, серед відносних — коефіцієнт природного приросту (відношення абсолютного рівня природного приросту до середнього показника населення за конкретний період); його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами народжуваності та смертності (зазвичай у проміле). Коефіцієнт природного приросту може мати позитивне, негативне і нульове значення, характеризуючи відповідно збільшення, зменшення або незмінність чисельності населення території з огляду на різні поєднання народжуваності та смертності. У 1985—1990 pp. величина загального коефіцієнта природного приросту населення земної кулі за рік становила 17,3 ‰, до кінця століття вона становитиме близько 14 ‰. Показники природного руху населення в різних країнах неоднакові. У більшості країн Азії, Африки та Латинської Америки коефіцієнт природного приросту на початку 90-х років перевищував 20 ‰. Найвищий середньорічний приріст населення характерний для більшості арабських країн Азії та Африки. Рівночасно для багатьох країн Європи та Північної Америки характерні низькі темпи природного приросту населення.

Народжуваність населення — це процес дітонародження в певному поколінні людей або в сукупності поколінь — населенні. Для характеристики народжуваності використовується система показників: загальний коефіцієнт народжуваності (число народжених живими на 1000 жителів, що вимірюється у проміле (‰), вікові коефіцієнти народжуваності (число народжених живими у матерів певного віку на 1000 жінок того ж віку), сумарний коефіцієнт народжуваності, що розраховується як сума однорічних вікових коефіцієнтів народжуваності, поділена на 1000 (тобто з розрахунку на одну жінку), та ін. У 1985— 1990 pp. загальний коефіцієнт народжуваності у світі становив 27,1 ‰ (у 1960—1965 pp. — 35,6 ‰), в Африці — 44,7, Латинській Америці — 29,1, Північній Америці — 15,0, Азії — 27,6, Європі — 13,0, Австралії та Океанії — 20,1‰. У більш розвинених регіонах він становив 14,6, у менш розвинених — 31 ,0 ‰.

Смертність населення — процес вимирання покоління. Це масовий процес, що складається з множини одиничних смертей, які настають у різному віці та визначають у своїй сукупності порядок вимирання реального або гіпотетичного покоління. Смертність характеризують такі показники: загальні коефіцієнти смертності (тобто число померлих із розрахунку на 1000 осіб), віковий коефіцієнт смертності, показник дитячої смертності з розрахунку на 1000 новонароджених тощо. Майже для всіх країн є характерною досить однорідна структура причин смертності: на першому місці серцево-судинні захворювання, потім — новоутворення, переважно злоякісні, і нещасні випадки. Досить високою є частка хвороб органів дихання (головно у дітей і людей похилого віку) та органів травлення. У 1985— 1990 pp. смертність у світі становила 3,45 %, в Африці — 6,2 %, Латинській Америці — 3,55, Північній Америці — 1,81. Азії — 3,48, Європі — 1,72, Океанії — 2,51; у більш розвинутих регіонах — 1,89, менш розвинутих — 3,9 %.

49.2. Відтворення населення

Відтворення населення — процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісного складу. Воно являє собою процес неперервного відновлення поколінь людей унаслідок взаємодії народжуваності та смертності. Для кількісної характеристики відтворення населення користуються показниками режиму відтворення населення, серед яких найбільш узагальнений — нетто-коефіцієнт (Р0) відтворення населення (характеризує міру заміщення одного покоління наступним). Відтворення населення буває: 1) простим, коли кількість населення не змінюється (кількість народжених дорівнює кількості померлих, а нове покоління дочок заміщає покоління матерів або відповідно сини — батьків); 2) розширеним, коли населення збільшується (Р0 більше 1); і 3) звуженим (Р0 менше 1). У Європі нетто-коефіцієнт відтворення населення менше 1, тобто не відбувається навіть простого заміщення поколінь. В Азії, Африці, Південній Америці та Австралії має місце розширене відтворення населення, у Північній Америці та Східній Азії (Японія) — звужене.

Демографічний перехід — концепція, що застосовується в сучасній демографії для пояснення типів відтворення населення. Цей термін запропонував 1945 р. американський демограф Ф. Наутстайн.

Наприкінці XIX ст. було встановлено, що рівні народжуваності та смертності людей зумовлюються не біологічними законами, а соціальними умовами. Вирізняють чотири фази демографічного переходу, кінцева межа якого — стабілізація населення. У першій фазі, яку досередини XX ст. завершили промислово розвинуті країни, зниження коефіцієнта смертності випереджає зниження коефіцієнта народжуваності, завдяки чому коефіцієнт природного приросту населення зростає до найвищого значення. У другій фазі коефіцієнт смертності знижується далі та досягає найменшого значення, але коефіцієнт народжуваності знижується ше швидше, і приріст населення поступово сповільнюється. Для третьої фази характерне підвищення коефіцієнта смертності, обумовлене демографічним старінням, з одночасним сповільненням зниження народжуваності. Врешті-решт коефіцієнт народжуваності наближається до рівня простого відтворення населення, а коефіцієнт смертності залишається нижчим від цього рівня, оскільки вікова структура ще не стабілізована і має побільшену частку вікових груп із низькою смертністю. У четвертій фазі коефіцієнт смертності підвищується, зближуючись із коефіцієнтом народжуваності, процес демографічної стабілізації закінчується. Економічно розвинуті країни у 80-х роках були близькі до завершення третьої фази демографічного переходу, тоді як більшість країн, що розвиваються, знаходяться в першій — на початку другої фази.

Теорія демографічного переходу корисна для вивчення деяких історичних умов, але нею не можна пояснити всі випадки зміни населення.

49.3. Демографічна політика

Демографічна політика — цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інституцій з метою збереження або зміни

наявних тенденцій у демографічних процесах. Демографічна політика може розглядатись у двох напрямах: у царині народжуваності та смертності. Політика в царині смертності зазвичай є складником соціальної політики щодо охорони здоров'я населення. Заходи в царині народжуваності можуть бути спрямовані на підвищення її, збереження на існуючому рівні або зниження. Більшість країн світу має такі спільні цілі: зменшити приріст населення, поліпшити здоров'я й харчування, збільшити технічні потужності й ліквідувати бідність. Планування сім'ї, як засіб регулювання чисельності всього населення, прийнято урядами декількох країн: Китаю, Індії, Індонезії, Шрі-Ланки та ін. Таїланд успішно знизив приріст із 3,1 % у 1960-х роках до 1,9 % у 1980-1989 pp. А втім, уряди деяких країн і католицька церква до ідеї регулювання приросту населення ставляться негативно.

49.4. Демографічна криза й демографічний вибух

Демографічна криза — глибоке порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню. Протягом усієї демографічної історії людства аж до кінця XVIII ст. причинами демографічної кризи були часті голодування, епідемії та війни; обумовлений ними високий рівень смертності призводив до скорочення чисельності населення деяких країн і регіонів світу, а інколи й до повного обезлюднення територій. Історичний процес зміни репродуктивної поведінки в деяких промислово розвинутих країнах виявляє тенденцію до падіння рівня народжуваності нижче від необхідного для простого відтворення населення, що є причиною сучасної демографічної кризи.

Демографічний вибух — різке прискорення кількісного зростання світового населення. Почався він у 1950-х роках Коли зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, то це призводить до прискореного збільшення чисельності населення, неузгодженого з об'єктивними вимогами соціально-економічного розвитку суспільства. Перевищення числа народжень над числом смертей досягає великих розмірів. Оскільки сучасні високі темпи росту чисельності населення земної кулі значною мірою визначаються темпами його збільшення в країнах, що розвиваються (Азії, Африки та Латинської Америки, де проживає близько 70 % населення світу), демографічний вибух у цих країнах перетворюється на світовий. За демографічного вибуху середньорічний приріст населення перевищує 1,8—2,0 %. Демографічний вибух — явище тимчасове; з розвитком демографічного переходу порушена узгодженість типів народжуваності та смертності відновлюється, проміжний тип відтворення населення поступається місцем основному, і демографічний вибух припиняється. Але темпи демографічного переходу залежать від загального соціально-економічного розвитку, і коли він, як у більшості слаборозвинутих країн, відбувається повільно, довго зберігається і проміжний тип відтворення населення. У багатьох країнах, що розвиваються, проводиться демографічна політика, спрямована на подолання перехідного характеру відтворення населення. Процес демографічної стабілізації повсюдно завершиться наближенням до стану, характерного для постійного (стаціонарного) населення. У різних регіонах світу це відбудеться в різні строки, але в більшості країн, що розвиваються, — не раніше середини XXI ст.

49.5. Розміщення населення

Розселення—розміщення населення на території та форми його територіальної організації У вигляді системи поселень. Відображає як процес розподілу Й перерозподілу населення на території, так і результат цього процесу у вигляді існуючої на даний час територіальної мережі поселень. Розглядаючи всю існуючу різноманітність розселення, можна вирізнити такі головні й найпоширеніші його форми.

Дисперсне (розсіяне) сільське розселення окремими подвір'ями — садибами, яке наближає людей до місць праці — земельних ділянок, лісів, мисливських угідь тощо. Найвиразніші приклади дисперсної форми розселення — це хутори в Україні та поселення-однодвірки фермерів у зоні гомстедів США.

Дисперсно-групове сільське розселення. Воно є переважною формою сільського розселення у більшості країн світу. Розміри сіл та їх розміщення значно різняться залежно від країни.

Місто як найважливіша форма міського розселення.

Промислові поселення, які не "доросли" до рівня міст. Найуніверсальнішим, поширеним практично в усіх країнах видом поселень є зосередження гірничопромислового населення (селища шахтарів і рудокопів, золотошукачів, робітників нафтопромислів та будівельних кар'єрів). Другий масовий вид промислових поселень пов'язаний з переробкою деревини, третій — з переробкою сільськогосподарської сировини.

Поселення службового характеру (поза містами, в сільській місцевості). Функції службових поселень (найчастіше невеликих за розміром) завжди вузькоспеціалізовані. Історично вони з'явилися лише за умов розвинутого суспільно-територіального поділу праці.

Розселення кочових народів, коли постійні населені пункти зазвичай відсутні, а кочове населення має лише тимчасові стоянки — табори. Кочівнинтпо — це форма розселення із специфічним господарським побутом.

Зазначені форми розселення далеко не завжди існують у чистому вигляді, вони часто утворюють численні мішані та перехідні модифікації, характерні для певних зон або районів. З розвитком продуктивних сил форми розселення змінюються, пристосовуючись до нових умов і вимог життя.

49.6. Міграції населення

Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — переміщення людей (мігрантів) через кордони тих чи тих територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш тривалий період. Однією з основних ознак міграції населення є перетинання адміністративного кордону території (держави, області, населеного пункту і т. д.). На цій основі вирізняють насамперед зовнішню міграцію (еміграція та імміграція) і внутрішню міграцію. Зовнішня міграція пов'язана з перетинанням державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та поділяють на між- та внутріконтинентальну. Внутрішня міграція — це переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того самого населеного пункту не розглядаються як міграція населення. Розрізняють міграцію сільського населення і міського, міжміську міграцію та міграцію в сільську місцевість — міграційні потоки "село — місто", "місто — місто", "місто — село", "село — село". За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану міграцію, здійснювану за участі держави або громадських організацій та їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, шо проводиться силами й засобами самих мігрантів. Головні причини міграції населення — соціально-економічні, політичні, воєнні, екологічні. Міграція населення відіграла велику роль у розвиткові людства. Значний вплив на походження багатьох народів Європи та Азії справило велике переселення народів (масові міграції гунських, німецьких, слов'янських, аланських та інших племен переважно в IV— VII ст.). Великі географічні відкриття мали наслідком інтенсивні міграційні потоки зі Старого Світу до Америки. Значні міграційні потоки були спричинені Першою та Другою світовими війнами, а нещодавно — розпадом СРСР. Нинішні переміщення людей мають насамперед соціально-економічні, політичні та релігійні причини. Набула поширення міграція спеціалістів до розвинутих країн із менш розвинутих ("відплив інтелектів")'

Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення осіб найманої праці між національними господарствами, що виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками всесвітнього господарства. Основні потоки ро-бітників-мігрантів спрямовані до Західної Європи і США. В Західній Європі іноземних робітників і членів їхніх сімей—близько 14 млн.осіб, що становить від 5 до 25 % усіх працюючих за наймом у розвинутих західноєвропейських країнах. У Франції іноземці — це 80 % усіх робітників-будівельників, у Бельгії—50 % шахтарів, у ФРН — 40 % робітників автомобільних заводів.

Біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричинене загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життєдіяльності. До біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які стали жертвою переслідувань із причин расової, національної, конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині країни, коли відбувається громадянська війна (воєнні конфлікти в республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо). Розрізняють такі типи біженців: екологічні (після техногенних і природних катастроф), воєнні (в разі воєнних конфліктів), релігійні (внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті), національні — етнічні (за міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки Другої світової війни та після неї, а також починаючи з 1970 р. в багатьох районах світу — на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді районів Африки; в 1990-х роках — в Югославії, Російській Федерації, Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними ООН, 1974 p. становила 1,8 млн.осіб (без палестинців), 1981 р. — 6,8 млн.(крім того, палестинців — 1,9 млн.), 1993 p. — 18 млн.

49.7. Статевовікова структура населення

Статевий склад населення — співвідношення чисельності чоловіків і жінок у складі населення. Формується під впливом процесів народжуваності, смертності, міграцій і війн (оскільки втрати у війнах особливо значні серед чоловіків). У цілому чисельність чоловіків на Землі перевищує чисельність жінок на 33,9 млн. У101 країні світу більше жінок, у 84 — більше чоловіків, у 24 їх кількість приблизно однакова. Як і інші демографічні показники, статева структура неоднакова в розвинутих країнах і тих, що розвиваються (в перших частка чоловіків становить 48,2 %, у других — 50,9 %). Чисельність чоловіків перевищує чисельність жінок у більшості азійських країн. В Індонезії, М'янмі, В'єтнамі, Японії чоловіків менше, ніж жінок. Переважання чисельності чоловіків у багатьох азійських країнах пояснюється способом їхнього життя. У країнах Південної Азії і в Китаї чоловіків на 63,4 мли більше, ніж жінок (у тому числі в Китаї на 31,2 млн, в Індії — на 24,4 млн, у Пакистані — на4,5 млн, у Бангладеш — на 2,8 млн). В Африці в цілому чисельність чоловіків і жінок приблизно однакова, але в країнах Північної Африки, де панує іслам, чоловіків більше, ніж жінок (у Лівії вони становлять 53,0 % населення, в Єгипті - 50,9, в Тунісі – 50,4 %). У Латинській Америці чисельність чоловіків і жінок також приблизно однакова. В Європі чоловіків дещо менше порівняно з жінками. Такі тенденції характерні й для Північної Америки. В Австралії і Океанії дещо переважають чоловіки. У більшості країн на 100 дівчаток народжується в середньому 104— 107 хлопчиків. Але вища смертність серед хлопчиків приводить до того, що у віці 15—20 років числове співвідношення між статями вирівнюється. Вища смертність чоловіків похилого віку впливає на статеву структуру. В деяких азійських країнах (Індії, Пакистані, Бангладеш та ін.) середня тривалість життя у жінок на 0,5—2,2 року менша, ніж у чоловіків, що також порушує статеву структуру населення. Слід зазначити, що причини диспропорції статей у населенні різних країн ще й досі остаточно не з'ясовані.

Вікова структура населення — розподіл його за віковими групами й віковими контингентами з метою вивчення демографічних і соціально-економічних процесів. У віковій структурі населення зазвичай розподіляється за одно-або п'ятирічними групами. Для оцінки загальних структурних зрушень застосовують і розподіл на три вікові групи: 0—14 років, 15—59 років, 60 років та більше. У міжнародних порівняннях застосовують поділ населення на дві групи: 0—14 років, 15—64 роки. Графічно вікова структура населення зображується віковою пірамідою: по горизонталі відкладаються пропорційні чисельності (частки) окремих вікових груп, а по вертикалі — вік. У 1990 р. у світі спостерігалася така вікова структура населення: 0—14 років — 32,0, 15—64 роки — 61 %; у країнах із високим доходом відповідно — 20,5 і 66,8 %; у країнах із середнім доходом — 36,2 і 58,7 %; у країнах із низьким доходом — 33,5 і 60,0%.

За даними ООН, частка людей у віці 65 років та більше в населенні світу зросла з 5,1 % у 1950 р. до 6 % у 1990 р. В окремих частинах світу процес старіння відбувається по-різному. Він найчіткіше проявився в Європі (частка осіб старшого віку збільшилася з 8,7 % у 1950 р. до 13,5% у 1990 р.). В інших регіонах світу становить: Латинська Америка — 5 %, Океанія — 9, Австралія та Нова Зеландія — 10,9, Африка — 3,0,Азія-5,0%.

49.8. Міське розселення

Міське розселення — форма територіальної організації життя населення у вигляді міст, розвиток яких пов'язаний з розміщенням промислових підприємств, об'єктів будівництва, транспорту, з постіндустріальними видами діяльності. Критерії віднесення населених пунктів до міст у різних країнах неоднакові. Так, у Данії містами вважають поселення з кількістю жителів понад 250, Малайзії — 1 тис, Непалі — 5 тис, США — 2,5 тис, Японії — 50 тис. Крім людності, в Японії та Бельгії при цьому береться до уваги критерій середньої густоти населення. В Індонезії, Замбії, Перу введено критерій так званих міських ознак, під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (електрика, каналізація, мережа культурно-побутових закладів). До категорії міст в Україні відносять населені пункти з людністю понад 10 тис. осіб, серед яких не менше двох третин становлять робітники, службовці та члени їхніх сімей. Відсутність єдиних критеріїв для визначення міст свідчить про те, що вони навряд чи доцільні, оскільки існують великі відмінності в різних регіонах в освоєнні територій та їх заселенні, у природних умовах проживання та ін. Міське розселення характеризується такими властивостями: високою щільністю мережі та інтенсивністю розвитку міських поселень; великою насиченістю й тісними зв'язками між поселеннями і всередині їх; різноманітністю вибору (місць роботи, видів спілкування, відпочинку тощо) і великою щільністю контактів; ускладненням форм розселення. Урбанізаційному розселенню властиві динамічність (зміна розселення в просторі й часі), ієрархічність (співпідпорядкованість різних форм розселення), багатофункціональність (виконання різних функцій; місць проживання людини, концентрації різних видів діяльності).

49.9. Урбанізація і типи міст

Урбанізація (англ. urbanization, від лат. urbanus — міський, urbs — місто) — процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Виявляється у зростанні міських поселень, концентрації населення в них, особливо у великих містах, у поширенні міського способу життя на всю мережу поселень. Рушійними силами урбанізації є розвиток продуктивних сил, технічний і соціальний прогрес, розширення рамок суспільного поділу праці, зростання продуктивності праці в сільському господарстві, збільшення територіальної та соціальної рухливості населення. Порівняльний аналіз демографічних аспектів розвитку урбанізації в різних країнах світу прийнято базувати на даних про рівень урбанізованості населення — частки міського населення в загальній його чисельності. Динаміка урбанізації виглядає так. У 1800 р. частка міського населення становила близько 3 %, 1850 р. — 6,4, 1900 р. — 19,6, 1992 р. - 43 %. В Австралії, Північній

Америці, Європі, Латинській Америці та Океанії 1990 р. переважало міське населення. Населення афро-азіатських країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому в світі. Найвищий процент міського населення мають розвинуті країни (1990 р.): в Європі — Великобританія (89,1 %), Швеція (84 %), Бельгія (96,9 %) та ін.; у Північній Америці — США (75 %), Канада (77,1 %); в Латинській Америці — Венесуела (90,5 %), Аргентина (86,3 %); в Азії — Ізраїль (91,6 %), Кувейт (95,6 %), Японія (77 %); Австралія (85,5 %); в Африці — ПАР (59,5 %), Туніс (54,3 %). Коли частка міського населення перевищує 70 %, темпи урбанізації зазвичай сповільнюються.

Контрурбанізація — соціально-економічні процеси, протилежні урбанізації. Теоретичні концепції та практичні заходи, спрямовані на обмеження урбанізаційних процесів, виходять з уявлення про можливість регулювання суспільного розвитку, зокрема й зростання міст. Перевага віддається економічним методам, скерованим на раціональніше розміщення галузей економіки, зміну напрямів міграційних потоків, розвиток приміських зон. Заходи з контрурбанізації тісно пов'язані з регіональною політикою. Контрурбанізація характерна тільки для розвинутих країн і є процесом, що слідує за урбанізацією. Більшість учених схильна вважати контрурбанізацію новою фазою міського розвитку. Для деяких країн, що розвиваються, характерними є зміни поляризації урбанізації, коли прискорено ростуть середні міські агломерації та сповільнено — великі. Ці процеси — контрурбанізація в розвинутих країнах і зміна поляризації в країнах, що розвиваються, — пов'язані зі змінним характером потоків міграції.

Рурбанізація (від англ. rural — сільський та урбанізація) — процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість. Рурбанізація може супроводжуватися міграцією міського населення в сільські поселення, перенесенням у сільську місцевість форм господарської діяльності, характерних для міст, у тому числі промисловості, сфери обслуговування та ін. Здійснюється, з одного боку, залученням сільських жителів до міської культури, а з іншого—з допомогою втягування сільських поселень провідними міськими центрами у сферу своєї діяльності, перетворення сільської місцевості на функціональну складову виробничо-територіальних систем, що формуються на базі великих міст.

Місто—населений пункт, віднесений згідно із законодавством держави до категорії міст, який має, як правило, значну (порівняно з сільськими поселеннями) чисельність населення, зайнятого переважно у промисловості, торгівлі, сфері обслуговування, науці, культурі. Міста мають свою територію, обмежену так званою міською межею, здебільшого досить стійкою. Населення міст 1992 р. становило 43 % всього населення світу. Великих міст, які мають більше 100 тис. жителів, у світі близько 2,4 тис, утому числі понад 200 з них мають більше і млн. жителів (в Україні — 5). Перші міста виникли в IV—НІ тис. до н. е. в Месопотамії, Єгипті, Сирії, Індії, Китаї в басейнах та поблизу великих рік. На території України міста відомі з І тис. до н. е. на узбережжі Чорного моря (античні міста-держави Північного Причорномор'я). Міста є надзвичайно складним соціальний організмом, економіко-географічним, архітектурним, інженерно-будівельним, культурним комплексом. У них зосереджено адміністративно-політичні, промислові, транспортні, військові (міста-фортеці), культурні, наукові, рекреаційні (міста-курорти), релігійні (міста — релігійні центри, наприклад, Мекка) та інші функції.

Світові міста — ті, функції яких мають планетарне значення. У них концентрується виробництво не стільки товарів, скільки інформації, яка поширюється в глобальному масштабі. Світовими містами є також транспортні вузли зі зручним географічним положенням, великі морські порти, значні міжнародні центри з рекреаційними функціями. Головні ознаки світових міст, окрім великої людності, спеціалізація в галузі фінансово-управлінських операцій та ділових послуг, інтенсивність різноманітних інтернаціональних зв'язків, концентрація штаб-квартир транснаціональних корпорацій, банків, юридичних фірм, рекламних агентств. Концепція світових міст, висунута Дж. Фрідманом і Уолффом у працях 1982 і 1986 pp., увійшла до числа класичних. До світових міст можна віднести Лондон, Париж, Берлін, Нью-Йорк, Токіо, Сінгапур тощо. В Україні ознаки світових міст притаманні Києву, Харкову, Одесі та Львову.

Субурбанізація (від лат. sub — під, біля та urbanus — міський) — процес зростання і розвитку приміської зон и великих міст, унаслідок чого формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами — центрами агломерацій.

Під впливом урбанізації формуються міські агломерації.

Агломерація міська (від лат. agglomero — приєдную, накопичую, нагромаджую) — форма розселення, під якою слід розуміти територіальне утворення, що:

— виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташованих міст — конурбація) і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;

— вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових навчальних закладів, а також значною чисельністю населення;

— справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення;

— має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.

За основними характеристиками агломерації бувають різні: великі й малі, сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях, розмішених у розвинутих країнах, чисельність населення збільшується незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розвиваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.

49.10. Сільське розселення

Сільське розселення — форма територіальної організації життя населення на позаміській території у вигляді сукупності сіл, поселень інших типів, призначених для постійного або тимчасового проживання. Воно відрізняється від міського тим, що забезпечує виконання переважно інших господарських функцій (сільськогосподарське виробництво, лісове й лісопромислове господарство, рекреаційне обслуговування, природоохоронні функції). Тому сільське розселення характеризується меншою людністю поселень, переважанням малоповерхової забудови і поширеністю односімейних житлових будинків. У більшості країн і районів основну частину сільського розселення становлять поселення, що безпосередньо пов'язані з сільськогосподарським виробництвом. А втім, існують і несільськогосподарські сільські поселення: промислові, лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні, а також змішані агропромислові. У розвинутих країнах сільське розселення існує в умовах скорочення числа сільського населення і частки зайнятих у сільськогосподарському виробництві. У країнах, що розвиваються, спостерігається зростання абсолютної чисельності сільського населення. Сільське розселення — переважна форма в Китаї, Індії, багатьох країнах Африки та ін.

Про загальну кількість сільських поселень на земній кулі немає даних, оскільки в багатьох країнах враховуються лише територіальні одиниці, а не окремі сільські поселення. Крім того, водних місцевостях відокремлені житла, ферми, хутори розглядаються як самостійні сільські поселення, а в інших — як частини більших сільських поселень. Орієнтовно, включно з односімейними житловими точками, у світі — 12—20 млн.сільських поселень. В Україні — 28,6тис. сільських поселень (1991 p.), у тому числі 5,6 тис. малих (менше 100 жителів), 5,0 тис. великих (понад 1000 жителів), причому в останніх проживає 54,6 % сільського населення країни.

49.11. Національний склад населення

Національний склад населення — розподіл населення за ознакою національної належності до певного етносу. Дослідники налічують у світі близько 5 тис. різних народів — від найдрібніших племен, чисельність яких вимірюється сотнями, а то й десятками осіб (аі шаман німім копії — в Індії, тоала — в Індонезії, ботокуди — у Бразилії, ямана — в Аргентині і Чилі та ін.), до найбільших націй, що об'єднують десятки й сотні мільйонів людей: китам ці-хан ь (1120 млн.), гіндустанці (240 млн.), американці США (205 млн.), бенгальці (200 млн.) та ін. 321 народ, чисельність кожного з яких перевищує 1 млн. осіб, становить 96,2 % усього населення Землі, причому 79 народів чисельністю понад 10 млн. осіб кожний становлять більше 4/5 людства.

Етнос (від грец. ethnos — суспільство, група, плем'я, народ) — історично сформована стійка спільність людей; плем'я, народність, нація. Основними умовами виникнення етносу є спільність території та мови, які виступають потім і як ознаки етносу; інколи етнос утворюється і з різномовних груп (скажімо, численні нації Америки). З розвитком усередині етносу складаються характерні риси матеріальної та духовної культур, групових психологічних характеристик, виробляється етнічна самосвідомість. Сформований етнос виступає як соціальний організм, що само відтворюється завдяки етнічно однорідним шлюбам і передаванню новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації тощо. Для забезпечення стійкого існування етнос прагне до створення соціально-територіальної організації (держава чи національна автономія).

49.12. Мови народів

Мова — система членороздільних звуків, що стихійно виникла в людському суспільстві, постійно розвивається, призначена для цілей комунікації та здатна відобразити всю сукупність знань і уявлень просвіт. Вона є могутнім засобом розвитку людини, невідомості, всього суспільства. Загальне число мов народів світу лінгвісти визначають у 5 тис. Назвати точну цифру вони не можуть через слабку дослідженість мовознавцями ряду регіонів світу (Південної Америки, Австралії, Нової Гвінеї та ін.) та умовності відмінностей між різними мовами й діалектами однієї мови.

До найпоширеніших мов світу належать (приблизна кількість людей, які розмовляють даною мовою, в млн. осіб, початок 1990-х роках): китайська (1200), англійська (450), гінді та близька до неї урду (350), іспанська (300), російська (240), бенгальська, індонезійська та арабська (по 180), португальська (150), японська (123), німецька й французька (по 100). Переліченими 12 мовами розмовляє майже 2/3 всього людства. Шість із цих мов (англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська) є офіційними і робочими мовами ООН.

49.13. Релігійний склад населення

Релігія (від лат. religio — побожність) — система вірувань і ритуалів, за допомогою яких група людей пояснює та реагує на те, що вважає надприродним і священним. Вона значною мірою зумовлює мораль і етику, світосприймання й мету життя, культурний клімат суспільства й соціальні відносини, характер і типи економічного розвитку.

Релігійний склад населення світу має таку структуру: приблизно 1800 млн. осіб — християни, 880 мли — мусульмани, 720 мли — індуїсти, 310 млн. — буддисти, 200 млн. — конфуціанці, 90 млн. — синтоїсти, 30 млн. — даосисти, 13 млн. — іудаїсти.

Із християн найчисленніші — католики (1000 млн.осіб), за ними — протестанти (570 млн). Православні разом із послідовниками інших східних церков налічують приблизно 155 млн.осіб.

Християнська цивілізація — найпоширеніша у світі. Вона охоплює Європу, Америку, Австралію, значну частину Африки й Азії. її духовним підґрунтям є християнство (християнська релігія з канонами життя й діяльності людей). Християнство виникло в І ст. н. е. у східній частині Римської імперії, а далі поширилося по всьому світі.

Виникнення й поширення християнства пов'язане з образом Ісуса Христа, який своїми стражданнями і смертю, згідно з християнським ученням, спокутував гріхи людства.

Ісламська цивілізація порівняно молода. Вона розпочала свій переможний поступ на початку VII ст. з Аравійського півострова на країни Близького Сходу, Північну Африку, а далі — в інші регіони світу. Підвалина її духовності — ісламська релігія з догмами й канонами життя та діяльності суспільства.

Індійська цивілізація склалася в Південній Азії на засадах системи релігійних учень, відомих як індуїзм. Його прихильники — більшість населення сучасної Індії (а також частково Непалу, Шрі-Ланки та Малайзії). Пов'язаний із вшануванням богів Брахми, Вішну, Шиви. Найважливіші догмати — вчення про одвічну соціальну первинність (касти), переселення душ і відплату за земне життя. Для індуїзму характерні поклоніння деяким тваринам (корові, мавпі), вшанування окремих річок (Ганг).

З індуїзмом та індуїстською цивілізацією взагалі тісно пов'язаний буддизм, що виник у VI—V ст. до н.е. в Індії як опозиція до кастового ладу та його ідеології—брахманізму. Основні догмати вчення Будди — про рівність усіх людей у стражданні та їхнім праві на спасіння, про перевтілення живих істот. Буддизм поширений у Шрі-Ланці, країнах Індокитаю, Японії, Кореї, частково в Китаї, Монголії.

49.14. Поняття про трудові ресурси, їхня структура

Трудові ресурси — частина населення країни, яка володіє необхідними фізичними й духовними здібностями, загальноосвітніми та професійними знаннями для роботи в господарстві. Кількість працездатного населення обумовлюється загальною його чисельністю, віковим і статевим складом (що більше жінок, дітей і людей похилого віку, то нижча питома вага працездатного населення), чисельністю працюючих підлітків та осіб пенсійного віку, межами працездатного віку, встановленого в даній країні. Якщо у визначенні нижньої межі працездатного віку між країнами істотних відмінностей немає (здебільшого 16 років), то різниця в рівнях верхньої межі досягає 20 років. Це пояснюється різною середньою тривалістю життя і матеріальними можливостями суспільства забезпечити пенсіями людей похилого віку. Якщо в більшості країн світу верхню межу працездатного віку встановлено у 60—65 років, то в ряді країн Азії та Африки вік виходу на пенсію визначено у 50 років, а в країнах із високою тривалістю життя (Данія, Швеція) — 67 і навіть 70 років (Норвегія). Близько половини країн світу не встановлює різниці у віці виходу на пенсію чоловіків і жінок. В інших — жінки мають право виходу на пенсію на три (США, Швеція) або п'ять років раніше від чоловіків (Швейцарія, Фінляндія та ін.). До трудових ресурсів України належить працездатне населення: чоловіки у віці від 16 до 60 років, жінки у віці від 16 до 55 років, а також підлітки до 16 років та особи пенсійного ві

50. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ
51. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСТВА КРАЇНИ
ГЕОГРАФІЯ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ
52. ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИЙ КОМПЛЕКС
53. МЕТАЛУРГІЙНИЙ КОМПЛЕКС
54. МАШИНОБУДІВНИЙ КОМПЛЕКС
55. ХІМІЧНИЙ КОМПЛЕКС
56. ЛІСОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС
57. БУДІВЕЛЬНИЙ КОМПЛЕКС
58. СОЦІАЛЬНИЙ КОМПЛЕКС