Філософія - Осічнюк Ю.В. - Об'єкт і предмет філософії

Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності е відношення "людина — світ". Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відображається у свідомості. А зважаючи на те, що об'єктом філософії є відношення "людина — світ", то, природно, на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки; про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт — відношення "людина — світ", — який розглядається з точки зору природи і сутності світу, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також з точки зору побудови світу, його загальної структури і стану, у якому він перебуває.

На різних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не у всій своїй повноті і цілісності. Залежно від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людину, як правило, цікавили не усі відразу, а ті чи інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, про те, як світ улаштований, або питання про місце людини у світі, питання пізнання світу. Однак, у якому би плані й у якому би взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку усі вони були підпорядковані осмисленню людиною сенсу свого буття.

Важливо зазначити, що незважаючи на багатоаспектність підходів до вирішення проблеми відношення людини і світу, перед людиною виникала потреба в узагальненому, цілісному уявленні про той світ, у якому вона живе, а також про саму себе, про цілісне бачення свого ставлення до цього світу. Такий підхід зумовлений самою специфікою життя людини.

У практично перетворюючій діяльності людина прагне до реалізації цілей, в яких у знятому вигляді виражені її потреби й інтереси, а також передбачувані шляхи і засоби їхнього досягнення для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Природно, що для вирішення безлічі посталих перед нею проблем їй необхідні певні уявлення про світ у його цілісності. Адже цей світ є необхідною умовою її існування. Поза цим світом саме питання про її життя втрачає зміст. Тому самим життям ставиться перед людиною істотно важливе для неї завдання: з'ясувати, ЧИМ є світ за своєю природою, що лежить у його основі? Відповідь на це питання далеко не однозначна. Характер його вирішення залежить від рівня розвитку самої людини, її пізнавальних здібностей і можливостей, від рівня розвитку науки і техніки, можливостей виробничо-перетворювальної діяльності, характеру і спрямованості інтересів соціальних суб'єктів, від особливостей історичного розвитку суспільства загалом.

У вирішенні цього питання склалися два основних підходи. Один із них полягає в тому, що в трудовій і практичній діяльності, опановуючи стихійними силами природи, у людини історично складалося уявлення про те, що світ існує поза і незалежно від бажання і волі людей; що люди повинні рахуватися з фактом об'єктивного існування світу, щоразу погоджуючи свої цілі і дії з об'єктивними закономірностями, природними зв'язками і відносинами, що існують у цьому світі; що світ не створений ніким, існує як об'єктивна реальність; що в основі його лежить матеріальний початок; що сама людина — продукт і частка цього світу. Що свідомість — це властивість високоорганізованої матерії — мозку і поза своєю матеріальною основою не існує. На цій основі склалося уявлення про матеріальну природу і сутність світу. Матеріальне начало постало як гранична основа буття світу і самої людини.

Інший підхід до вирішення питання про природу і сутність світу характеризується тим, що, практично змінюючи світ, займаючись землеробством, виробництвом знарядь праці і засобів задоволення своїх життєвих потреб, ставлячи собі на службу сили природи, людина переймалася вірою в могутність свого розуму, ставлячи цілі практичної діяльності і домагаючись їхнього здійснення. Підстава для такого підходу полягає в тому, що сам трудовий процес починається з постановки, визначення цілей і формування ідеального образу предмета, до створення якого прагне людина. Виходить, будь-якій практичній дії передує ідея, ціль, появі будь-якого результату творчої діяльності — його ідеальний образ. Абсолютизація цієї особливості життєдіяльності людини, перебільшення ролі свідомої, цілепокладальної діяльності в практичному освоєнні дійсності призвели до того, що і сам світ почав розглядатися як результат втілення ідеального начала. Якщо всім результатам людської діяльності, всій олюдненій природі передували ідеї, образи, цілі, якщо усі вони є реальним втіленням цих цілей, то, міркуючи за аналогією із собою, людина постала перед висновком: "Отже, і світ, та й сама людина є результатом втілення якоїсь ідеї, і світу, і людині повинне теж передувати ідеальне начало".

Цей же принцип двоякого підходу до вирішення питання про природу і сутність світу людина застосувала і до самої себе, тобто перед нею неминуче виникало питання і про її власну природу і сутність, про те, яке начало - матеріальне чи ідеальне — складає основу її буття, про її місце у світі, відношення до нього. У результаті склалися два основних підходи до вирішення цього питання: загальною основою, що визначає природу і сутність людини, є матеріальне чи ідеальне начало. Якщо людина матеріальна за своїм походженням і природою, то її свідомість виникає як похідне від матеріального начала, як його властивість, як результат його розвитку. Якщо ж основою людської природи і сутності є ідеальне начало, тоді матеріальне є результатом втілення ідеального, його похідне. Отже, питання про природу і сутність людини набуло значення питання про відношення матеріального й ідеального, духовного і тілесного в її життєдіяльності, питання про те, що ж в дійсності є основою її буття.

Варто підкреслити, що вирішення питання про природу і сутність світу і людини відбувалося у взаємозв'язку. Більше того, до усвідомлення природи і сутності світу вона йшла у міру власного становлення й усвідомлення себе людиною. Ще тоді, коли людина тільки почала помічати активну роль свідомості, усвідомлених цілей у її життєдіяльності, у неї виникло уявлення про душу як деяку самостійну силу, що керує тілом, змушує діяти так чи інакше. Перенісши уявлення про саму себе на природний світ, наділивши його духовним, активним началом, людина прийшла до одухотворення сил природи. Ця тенденція розгляду світу і людини спочатку була виражена у релігії, а потім знайшла своє відображення й у філософії.

Два протилежних підходи до вирішення питання про природу і сутність світу і людини позначили суть основного питання філософії. Основним питанням філософії є питання про те, що ж є граничною основою буття світу і людини, що лежить в основі всього сущого.

Як зазначалося, у вирішенні цього питання існувало два підходи. Згідно з одним з них в основі буття світу і людини лежить матеріальний початок, матерія, усе, що існує — це різні форми матерії, сама свідомість є тільки властивістю матерії. Відповідно до іншого підходу, в основі буття світу і людини лежить ідеальний початок, ідея, світовий розум. Усе, що існує, - це втілення цього ідеального, духовного начала.

Тому основне питання постало як питання про відношення природи і духу, матерії і свідомості, буття і мислення.

Поняття "природа і дух", "матерія і свідомість", "мислення і буття" — це тільки різні аспекти вирішення того самого питання: "Що лежить в основі буття світу і людини?". Визнання матеріального й ідеального як граничних основ буття світу і людини з неминучістю призвело до вирішення питання про те, що ж є первинним — матерія чи свідомість. Постановка і вирішення цього питання склали першу сторону основного питання філософії. Залежно від того, як філософи відповідали на це питання, що вони вважали первинним, а що вторинним, вони розділилися на матеріалістів і ідеалістів. Так виникли матеріалізм і ідеалізм як два основних напрями у філософії.

Матеріалізм виходить з того, що світ за природою своєю матеріальний, нестворений, вічний, нескінченний у часі і просторі, матерія складає вихідну посилку й основу буття світу і людини; вона — первинна; що свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії — мозку, свідомість — вторинна. В історії філософської думки матеріалізм перетерплював зміни, розвивався, удосконалювався. Матеріальний світ, відповідно до матеріалізму, існує незалежно від людини з її свідомістю чи від яких-небудь надприродних сил. Людина — частина природи, її свідомість породжена природою, є її особливою властивістю. В історії філософської думки тривалий час матеріалізм розглядав людину з її свідомістю лише як природну істоту, не бачачи в ній насамперед суспільно-історичної сутності. У працях ряду мислителів природа (світ, космос, Всесвіт) настільки звеличувалася людиною, що найчастіше обожнювалася, а свідомість людини іноді припасувалась їй як її усеосяжна властивість (пантеїзм, гілозоїзм і т.п.). Роль людини як діяльної, творчої істоти залишалася в тіні. У результаті свідомість пояснювалася на природному, біологічному, а не на соціальному рівні.

Незважаючи на усю свою обмеженість, таке матеріалістичне пояснення свідомості знімало містичну оболонку з людини, порушувало питання про реальне, земне благополуччя, про природне прагнення людини до кращого життя, щастя, добра, краси і т.д., у кінцевому рахунку відчужувало релігійний фанатизм і приреченість на вічну покірність надприродним силам.

Матеріалізм у різні історичні епохи здобував різні форми і види: наївний і зрілий, у тому числі науковий матеріалізм, стихійний і теоретично осмислений, метафізичний і діалектичний.

Ідеалізм виходить з визнання первинності духу, свідомості, мислення і вторинності природи, матерії, буття. Ідеалізм так само, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнявся конкретним змістом на різних етапах історії. Існує два основних різновиди ідеалізму - об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм (Платон, Гегель та ін.) виходить з того, що над світом панує духовний початок, світовий розум (логос, дух, ідея, поняття і т.п.), що споконвічно даний як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись в матеріальні предмети і процеси, зумовлює їхнє реальне існування. Цей світовий розум є не чим іншим, як самою людською свідомістю, відірваною від людини і перетвореною в самостійну, об'єктивну, усеосяжну силу, здатну творити навколишній світ.

Релігія, що визнає Бога як творця всього існуючого, — теж різновид об'єктивного ідеалізму. Але це не філософський ідеалізм. Релігія й ідеалістична філософія мають спільне в тому, що виходять з визнання певного духовного начала. Однак на відміну від філософського ідеалізму, у якому допущення світового розуму є результатом теоретичних міркувань, логічних висновків, а разом з тим і способом теоретичного пояснення, релігія — це поза теоретична, груба форма ідеалізму, що ґрунтується на сліпій вірі, яка базується на почуттях і емоціях. Отже, релігійний світогляд легко формується на рівні життєвої психології і стійко впроваджується в повсякденне життя.

Суб'єктивний ідеалізм (Беркі, Мах та ін.) розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Він ґрунтується на абсолютизації тих чи інших сторін духовного життя людського індивіда — індивідуальна свідомість, воля, емоції, відчуття і т.д.

Суб'єктивний ідеалізм акцентує увагу на суб'єктивній стороні життя людини, її неоднозначному, суперечливому ставленні до світу, що сприймається тільки через призму складної системи оцінок і дійсно виступає як чуттєвий світ людини. Однак ця суб'єктивність настільки звеличується ідеалізмом, що не залишається місця ніякій об'єктивності. Природа свідомості стає непоясненою, а замість послідовного наукового вирішення питання здійснюється поступка релігії і вірі, можливість пізнання обмежується, а то і зовсім заперечується.

Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії існує ще дуалізм (Декарт, Мальбранш, Кант), який визнає дух і природу, свідомість і матерію, мислення і буття двома самостійними началами. Це — специфічна спроба перебороти протилежність між матеріалізмом і ідеалізмом.

Крім вирішення питання про природу і сутність, про граничні основи світу і самої людини, питання про відношення духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття під кутом зору визначення, що з них є первинним, основне питання філософії має і другу сторону — гносеологічний аспект — і виступає як питання про те, як відносяться наші думки про навколишній світ до самого цього світу. Це питання про співвідношення змісту нашої свідомості й об'єктивної дійсності, питання про те, чи є цей зміст свідомості результатом становлення людини, усвідомлення нею себе і світу свого буття, а тому — засобом орієнтації в цьому світі, чи ж він є тим початком, який будучи втіленим в цілях і реалізуючись в людській діяльності, визначає зміст самого світу. Це також і питання про те, чи спроможне наше мислення пізнавати дійсний світ, чи можуть наші уявлення і поняття про дійсний світ давати правильне відображення дійсності, про межі пізнання, про його природу і сутність.

У вирішенні другої сторони основного питання філософії філософи також розділилися: одні відповідають на нього позитивно, інші негативно.

Матеріалізм розглядає свідомість як похідну від об'єктивно існуючої матерії; виходячи з того, що людина здатна пізнавати світ, що наші знання відповідають матеріальним об'єктам, містять у собі їхні образи, наші поняття мають об'єктивний зміст, вони можуть бути істинними, сприяючи цим самим оволодінню людиною силами природи і суспільства. Об'єктивний ідеалізм теж ствердно відповідає на запитання про пізнаванність світу, виходячи з того, що відповідно до його вихідних установок, у дійсному світі ми пізнаємо той зміст, що є реальним втіленням ідеального начала і основи світу.

Філософський напрям, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом (Д. Юм, І. Кант). Відповідно до цієї філософії, людина не може мати достовірних знань, оскільки реальний світ для неї — усього лише світ її відчуттів, що, у силу обмеженості Й індивідуальних особливостей людських органів чуття, не можуть дати достовірних знань про дійсність, представляють її в перекрученому вигляді. Тому нема сенсу говорити про істинність наших знань. Світ принципово не пізнаваний. Чим більше ми пізнаємо, тим більше підтверджуємо лише своє незнання.

Таким чином, питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття є основним питанням філософії, тому що є відповіддю на питання про природу світу і людини в їхньому взаємозв'язку. У цьому плані матерія і свідомість — це не дві різні, конфронтуючі, споконвіку дані взаємовиключні сутності в механічному визначенні їхньої первинності і вторинності, а дві сторони людської життєдіяльності. Як поняття вони виражають в абстрактній формі граничні основи буття людини і її ставлення до світу і себе. На різних етапах історії основне питання філософії вирішувалося неоднозначно. Прийняте в сучасній навчальній вузівській і науково-дослідній літературі трактування основного питання філософії було вироблене в філософії Нового часу. Швидкі темпи розвитку виробництва, становлення капіталістичного способу виробництва вимагали посиленого розвитку природничонаукового знання, що висувало на передній план і загальні логіко-гносеологічні проблеми. Це зумовило посилення уваги до гносеологічної проблематики в розвитку філософського знання і відтискування на другий план проблематики гуманістичної.

Але за своєю суттю основне питання філософії через з'ясування відношення духу і природи, свідомості і матерії, мислення і буття містить в собі загальну передумову розкриття відношення "людина — світ", виявлення граничних основ їхнього буття. Воно не може бути зведене тільки до питання про первинність чи вторинність матерії і свідомості. Воно, виражене в найбільш загальній формі, є відношенням людини і світу, у якому людина виступає як активне начало. її хвилюють питання про можливості самореалізації себе у світі, у якому вона живе, а також питання про те, від чого залежить її доля, що очікує її в майбутньому.

Варто підкреслити, що у відношенні свідомості людини до світу має місце не тільки відображення дійсності, але і її оцінка, виявлення значимості відображеного для людини. Тому свідомість людини набуває значення самосвідомості, у якій людина, усвідомлюючи себе людиною, прагне до освоєння навколишньої дійсності для забезпечення свого існування. Отже, основне питання філософії містить у собі проблему цілей, ідеалів, сенсу життя.

Особливо варто підкреслити, що саме визначення основного питання філософії випливає не з абстрактного співвіднесення матерії і свідомості, а з практичного, діяльно-перетворюючого відношення людини до дійсності. Багаторазово повторюваний, емпірично фіксований факт, що людська діяльність є усвідомленою, цілеспрямованою, призвів до висновку про активну роль цілі в життєдіяльності людини, про те, що цілепокладальна діяльність є специфічним способом людського буття. Однак, яку б активну роль не відігравало цілепокладання, воно саме зумовлене практикою, цим реальним способом буття людини, необхідністю задовольняти свої потреби.

Людина для задоволення своїх потреб змушена вступати в зв'язки і відносини з навколишнім світом, робити знаряддя праці і засоби до життя. Тому дійсною основою людського буття є її взаємодія з навколишнім світом, перетворення предметів природи на засоби забезпечення своєї життєдіяльності. Усвідомлення необхідності взаємодії з природою і соціальною дійсністю зумовлює необхідність розробки, визначення цілей і необхідність вибору шляхів для їхньої реалізації.

У такий спосіб у двоїстому характері практики, у єдності духовної і предметно-чуттєвої діяльності людина подвоює себе і світ свого буття у свідомості, що складає реальну основу виникнення питання про відношення мислення і буття, ідеального і матеріального. Виникаючи на практиці і набуваючи значення загальності, основне питання філософії на практиці ж і знаходить своє вирішення. І тут особливо виявляється взаємозв'язок першої і другої сторін основного питання філософії.

Саме практичне освоєння дійсності, виявлення активної ролі свідомості людини в її життєдіяльності зумовило необхідність вирішення питання про пізнаванність світу, у якому цілепокладання повинно узгоджуватися з достовірними знаннями про реальні властивості предметів, явиш, про зв'язки, закони об'єктивної дійсності, про світ і про людину, питання про відмінність між свідомістю і буттям і про їхню єдність. У практиці цілепокладання і реалізація цілей, визначення значимості результатів цієї реалізації для людини дозволяє їй переконатися в істинності чи хибності придбаних знань, у відповідності змісту свідомості дійсності.

Але для досягнення своїх свідомо визначених цілей людина повинна активно впливати на навколишній світ і на саму себе, повинна змінювати його відповідно до своїх цілей. Тут ціль, виступаючи як результат становлення людини, перетворюється на особливий імператив, що змушує людину діяти саме так, а не інакше. І через те, що перша сторона цього взаємозв'язку свідомості і діяльності, складаючись історично, не особливо яскраво фіксується у свідомості, то друга її сторона — активна й імперативна роль цілі, — реалізуючись в значимих для людини результатах, усвідомлюється, в певному значенні, як вихідна посилка його діяльності. Тут ідеальний, суб'єктивний образ бажаного і необхідного виступає як первинний стосовно результатів втілення в дійсність ідеальних образів. І якщо залишити в тіні питання про походження самих цілей, про зумовленість їх потребами й умовами життя людини, то відкривається прямий шлях до уявлення, що у відношенні "людина - світ" первинною є свідомість, а не матеріальна дійсність. Цей безпосередній процес життєдіяльності людини, будучи перенесеним на відношення людини до світу, приводить до висновку, що і світ є втіленням певних ідеальних образів, що за самою своєю природою і суттю світ ідеальний, матерія ж, реальна дійсність є тільки результатом цих ідеальних начал. Можна сказати, що цілепокладання набуває значення одного з найважливіших аспектів вирішення основного питання філософії, питання про природу і сутність світу і людини, про місце людини у світі, про ставлення до нього, про можливості його пізнання і перетворення. Відношення матеріального й ідеального, об'єктивного і суб'єктивного, розкриття їхніх дійсних взаємозв'язків стає можливим тільки через розкриття соціально-діяльної сутності людини, через з'ясування практично-діяльної зумовленості характеру ставлення людини до світу і до себе. Саме практика розкриває взаємозв'язок між духом і природою, свідомістю і матерією, мисленням і буттям, а також можливості пізнавального ставлення людини до світу.

Однак, як зазначалося, предмет філософії містить у собі і відповідь на питання проте, як світ влаштований, яка його загальна структура, які в ньому існують зв'язки і відносини, а також питання про стан, у якому людина і світ перебувають, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху, розвитку. Характер вирішення цього питання, як і інших загальних питань буття людини, залежить насамперед від рівня розвитку самої людини, її пізнавальних здібностей і засобів проникнення в сутність явищ навколишньої дійсності.

Як зазначалося, філософія виникає з практично-діяльного, пізнавального і перетворюючого ставлення людини до світу, з потреби дати в раціональній, теоретичній формі відповіді на питання, поставлені самим життям. Ця потреба носить історичний характер, тобто вона розвивається під впливом змін у суспільному виробництві, ускладнення людських відносин, що породжують, відкривають нові сторони відношення "людина — світ".

Зі зміною суспільного буття розвивається і філософія — як його відображення, як форма суспільної свідомості. Тому питання про те, як світ влаштований, чим він є за своєю структурою, він єдине ціле чи проста сума предметів і явищ, у якому стані він перебуває, розвивається чи залишається незмінним, як співвідносяться людина і світ - це різні, незалежні феномени, чи вони складають взаємозалежну єдність, в історії філософської думки трактувалося по-різному. Так, в античному суспільстві домінуючу роль відігравало сільськогосподарське виробництво, що зумовило необхідність пізнання тих закономірностей природи, знання яких сприяло здійсненню виробництва продуктів харчування і сировини. У цих умовах особливу роль відігравало звичайне спостереження, споглядання природних ритмів, циклів народження і смерті. Під впливом постійного спостереження і нагромадження досвіду складалося уявлення, що навколишній світ перебуває в русі, змінюється, що усе у світі взаємозалежне. Однак рух обмежувався певними рамками. Справа в тім, що в основі картини світу лежали циклічні ритми природи, а також цикли виробничої діяльності людини. Світ уявлявся як замкнута система, що рухається у формі круговороту. Крім того, діяльність людини здійснювалася у певній соціальній структурі суспільства, що була необхідною умовою здійснення виробничих циклів. Тому, як і у випадку з природою, суспільство розглядалося як одне і те ж, що рухається в постійному круговороті, із раз і назавжди встановленим характером взаємин між людьми залежно від виконуваних функцій. Ці дві групи соціальних передумов (відношення до природи і відношення до суспільства) породили специфічну особливість уявлень про світ і про людину, що знайшли своє втілення в античній діалектиці. Ця діалектика, визнаючи всезагальність зв'язків і змін у навколишньому світі й у самій людині, не піднялася до визнання ідеї розвитку.

Подальший розвиток виробництва, особливо промисловості, розширення і поглиблення пізнавальних потреб, спрямованих на освоєння властивостей, зв'язків, законів природи, потрібних для створення складних знарядь праці і необхідних засобів для забезпечення життєдіяльності людини, призвело до того, що людина змогла піднятися до проникнення в сутність багатьох процесів об'єктивної дійсності, розкриття їх специфіки, якісної визначеності. Це був значний крок вперед в освоєнні людиною навколишнього світу. Але в той же час, у силу ще недостатньої розвиненості пізнавальних здібностей і засобів виникло уявлення про те, що світ складається з безлічі явищ, процесів, між якими відсутні взаємопереходи одних явищ і процесів в інші. На цій основі склалася специфічна точка зору на загальну структуру світу і становище, у якому він перебуває: світ за загальною структурою став сукупністю різних явищ, процесів, не пов'язаних між собою, а рух і розвиток розглядалися тільки в межах цих процесів як збільшення чи зменшення, як рух по колу. Так виникає метафізичне уявлення про світ, про людину, яке, будучи перенесеним із природознавства у філософію Беконом і Локком, стало метафізичним способом мислення. Цей спосіб мислення зумовив специфічне бачення світу і людини в ньому, специфіку мислительно-аналітичного процесу.

Неухильний розвиток промисловості, суспільного виробництва загалом, вимагав не тільки поглибленого вивчення законів природи, він породив і нові форми організації людей у процесі виробництва (перехід від мануфактур до великих капіталістичних підприємств), що різноманітило інтереси всіх прошарків суспільства і помітно підсилило динамізм суспільних відносин. Постійні перевороти в знаряддях виробництва, корінні зміни в системі суспільних відносин (насамперед — виробничих), а таким чином, і всього суспільства як певної цілісності зумовили необхідність поглибленого вивчення не тільки природи і суспільства, але і взаємозв'язку між ними. Ця обставина надзвичайно актуалізувала гносеологічну проблематику філософії, висунувши на передній план питання про діяльну природу розуму і його можливостей, викликала посилення орієнтації філософії на вивчення не тільки природи, але й соціальних процесів. Саме життя, змінені соціальні умови, нові потреби й інтереси поставили перед філософією цілий ряд нових проблем. І однією з найважливіших стала проблема загальної структури світу і стану, у якому він перебуває. Це, зокрема, було зумовлено тим, що подальший розвиток виробництва, пізнавальних можливостей і засобів людини, розширення і поглиблення наукових знань розкрили не тільки взаємозв'язок різних явищ, процесів дійсності, але і їх взаємопереходи, розкрили всезагальність руху і розвитку. У цих умовах метафізичний погляд на світ не тільки перестав відповідати потребам осмислення світу і людини в їх взаємозв'язку, але й перетворювався на гальмо розвитку філософської думки. Тому він повинен був поступитися місцем діалектичній концепції розуміння світу, його структури, зв'язків і законів його розвитку. Відповідно до цієї концепції усе у світі перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності, у стані руху, зміни, розвитку, ніщо не залишається незмінним, джерело саморуху і саморозвитку перебуває у внутрішній суперечливості сутності світу і людини, загальних основ їхнього буття. Тому й основними принципами діалектики є принцип всезагального зв'язку і принцип розвитку.

Таким чином, питання про те, як влаштований світ, питання про структуру і стан світу знайшло своє вирішення в двох основних концепціях — діалектичній та метафізичній.

Особливо варто підкреслити, що діалектична концепція дає ключ до розкриття саморуху всього існуючого, що джерело цього саморуху перебуває у внутрішніх протиріччях. З точки ж зору метафізичної концепції джерело саморозвитку, його рушійна сила залишається в тіні чи виноситься назовні.

Вирішення проблеми загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стану, у якому він перебуває, є відносно самостійним питанням. Воно може вирішуватися в принципі однаково при різному підході до вирішення основного питання філософії, тобто матеріалізм може бути метафізичним і діалектичним. Так само Й ідеалізм може бути як метафізичним, так і діалектичним.

Отже, матеріалізм і ідеалізм, метафізика і діалектика — це різні способи розкриття відношення "людина — світ". Хоча на кожному конкретному етапі історії ці способи наповняються конкретним змістом і усвідомлюються по-різному.

Специфіка вирішення основного питання філософії і питання про загальну структуру і стан світу не виключають, а навпаки, припускають їх взаємозв'язок. Вони тільки разом дозволяють розкрити специфіку предмета філософії в його цілісності.

Можна зробити висновок, що філософія — це особлива форма суспільної свідомості, яка розглядає відношення "людина — світ" під кутом зору природи і сутності світу, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, загальної структури світу (як світ влаштований: він — ціле чи сукупність непов'язаних між собою предметів, явищ, процесів, які в ньому існують зв'язки і відносини) і стану, в якому він перебуває (в стані спокою чи руху, розвитку, що є джерелом руху і розвитку). З цього погляду філософія є особливою формою суспільної свідомості, яка, маючи своїм об'єктом відношення "людина — світ", піднімається, з одного боку, до усвідомлення граничних, всезагальних основ буття людини і світу, а з іншого, - створює передумови, засвоєння яких допомагає людині виробити загальні орієнтири своєї життєдіяльності, піднятися до усвідомлення цілей і сенсу життя.

Філософія посідає особливе місце в структурі суспільної свідомості. Вона пов'язана з усіма її формами, але не зводиться до їх суми і не може бути сама розчинена в якій-небудь з форм суспільної свідомості. Особливо важливим є питання про співвідношення філософії і науки. Справа в тому, що філософію часто розглядають як один з різновидів наукового знання. І навіть існує поширене визначення філософії як науки про всезагальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. При такому підході будь-якій філософській системі можна приписати необхідність досліджувати загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення. Але, як відомо, жодна метафізична система не могла і не займалася цим питанням, тому що світ розглядався в них як сукупність не пов'язаних один з одним процесів. Не могли займатися дослідженням загальних законів і всі суб'єктивно-ідеалістичні системи.

При розгляді філософії як одного з різновидів наукового знання основна увага, як правило, зосереджується не на вирішенні основного питання філософії, не на розкритті сутності людини і світу її буття, а на дослідженні загальних законів. При такому підході науковість стосовно будь-якого філософського знання набуває значення обов'язкової, сутнісної ознаки філософії як форми суспільної свідомості. Але критерієм науковості будь-якого знання є перевірена практикою відповідність його змісту об'єктивній дійсності. Висування на передній план філософського осмислення дійсності найзагальніших законів і недостатня увага до вирішення основного питання філософії мимоволі призводить до того, що ці закони перетворюються на граничні основи буття світу і людини. Питання ж про сутність людини і світу залишається в тіні. Однак, як про це свідчить історія філософської думки, центральними проблемами філософського осмислення дійсності були проблеми природи і сутності світу, людини, про здібність пізнання людиною світу і його перетворення. Питання ж про закони включалося, та й то далеко не завжди, у той аспект філософського осмислення дійсності, що був спрямований на з'ясування загальної структури світу і стану, у якому він перебуває.

У той же час, підкреслюючи якісну визначеність наукової і філософської свідомості як специфічних, відносно самостійних форм суспільної свідомості, їх не можна протиставляти одна одній. Філософія не може розвиватися, не спираючись на досягнення науки. Ступінь проникнення в пізнання навколишньої дійсності — необхідна умова формування уявлень про світ і про саму людину, про їхні взаємозв'язки і відносини, умова створення загальної картини світу. Однак самі по собі наукові знання ще не визначають характеру філософського бачення світу.

Це стає особливо очевидним, якщо врахувати, що філософія, розглядаючи відношення "людина — світ", прагне піднятися до усвідомлення питань про цілі і сенс життя, про щастя і шляхи його досягнення. А вирішення цих питань зумовлено складною системою суспільного буття й особливо тим, наскільки корінні інтереси соціальних суб'єктів (індивідів, груп, класів) можуть бути реалізовані в системі суспільних відносин і наскільки вони збігаються чи не збігаються з напрямом дії законів суспільного прогресу. Тому їхнє осмислення може бути як науковим, так і ненауковим.

Так само і розвиток наукового знання має потребу у філософському осмисленні ставлення людини до світу і до себе. Адже пізнання людиною навколишнього світу, розвиток наукових знань — це не просто результат споглядання навколишнього світу, а результат практичного, діяльного впливу людини на світ і на саму себе з метою забезпечення свого існування і розвитку.

Отже, філософія, спираючись на наукові знання і використовуючи їх, може бути по своїй суті як науковою, так і ненауковою, при цьому не втрачаючи своєї специфіки як форми суспільної свідомості. Таким чином, науковість може бути істотною ознакою філософії, не перетворюючи її на один з різновидів наукового знання.

Наука також може спиратися на матеріалістичне чи ідеалістичне вирішення основного питання філософії, даючи нові відкриття в пізнанні дійсності, прирощуючи нові достовірні знання про неї.

Філософія тісно пов'язана і з іншими формами суспільної свідомості — з політичною і правовою, моральною, естетичною, релігійною свідомістю. Цей зв'язок свідчить насамперед про те, що суспільна свідомість — це внутрішньо структурована система усвідомлення людиною свого відношення до різних сфер дійсності і до світу в цілому. Різні форми суспільної свідомості — це різні аспекти єдиного процесу духовно-практичного освоєння людиною дійсності.

Філософія має справу не просто з окремими фактами, з конкретною емпіричною дійсністю. Вона охоплює глибинні основи життєдіяльності людини, усе багатство духовної культури людства, основи, прийняття яких дозволяє усвідомити зміст і цілісність людської життєдіяльності в її сутності, внутрішній логіці розвитку.

Єдність онтологічного, гносеологічного і логічного аспектів відображення предмета філософії в теорії
Функції філософії
Контрольні питання
Рекомендована література
2. ПРОБЛЕМА СВІТУ І ЛЮДИНИ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ
Історичні передумови виникнення філософії
Філософська думка в Стародавній Індії і Китаї
Антична філософія
Середньовічна філософія
Філософія Відродження
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru