Філософія - Пазенок В.С. - 1.12. Функції філософії

З'ясування практичних можливостей філософії логічно виводить на розгляд її функцій. Стосовно філософського знання функція розкриває призначення, роль філософії у свідомості, пізнанні, житті суспільства, а також її глибинний сенс, необхідність її як духовно-практичного засобу осягнення ft опанування дійсності.

Функція (лат. function - здійснення, виконання) - з'ясування ролі досліджуваного об'єкта в межах системи, до якої він належить, або визначення типу зв'язку між об'єктами, коли зміна одного з них зумовлює відповідну трансформацію іншого (функціональна залежність).

Міркування щодо функцій філософії зводиться до головної проблеми: чи потрібна взагалі вона для суспільства, а якщо так, то в чому ця потреба виявляється. Це означає, що філософії притаманна функція самовизначення. На це питання по-різному відповідають фахівці філософської культури, аматори філософування, пересічні люди. Класики філософії ніколи не мали сумнівів щодо потреби у філософії. Арістотель запевнював, що філософія - найнекорисніша з утилітарно-прагматичної точки зору наука, від якої не слід чекати практичної вигоди, тобто розв'язання конкретних, життєвонеобхідних завдань. Однак філософія є найвищою наукою і тому потрібна людям, адже вона порушує найзагальніші питання буття світу і людини в ньому.

Філософія не тактика, а стратегія людського духовного життя, погляд у вічність, який розгортається у трьох площинах - минулому, теперішньому і майбутньому. Не мислив суспільства, в якому зникне філософія, канадський філософ XX ст. Маріо Бунге (нар. 1919). Дотепер не втрачає свого значення міркування Гегеля про філософію, яка виникає там і тоді, де і коли свідомість виходить із байдужого спокою, безпосереднього і рутинного існування, а весь світ стає для неї мислительною загадкою. Філософія єдина із всіх форм інтелектуальної здатності людини спроможна задовольнити метафізичні, екзистенціальні, соціальні потреби особистості, допомагає їй усвідомити своє місце у світі, ставлення до Всесвіту, Бога, природи, людства. Завдяки філософії людина здатна осягнути власну сутність, сенс свого буття у світі (здійснити самоусвідомлення і самовизначення).

Різні визначення філософії як складного теоретичного утворення наголошують на відмінностях філософської культури. Так, для Канта головною метою філософії є пізнання здатності людини з'ясувати, що вона може знати (пізнання), на що може розраховувати (передбачення), що має робити (діяльність), і на цій основі відповісти на головне питання - що таке людина.

Інші філософські авторитети надавали своєму вченню вужчого значення, конкретизували функції філософії або визначали їх відповідно до власного розуміння змісту філософських завдань. Тому однозначно визначити функції філософії принципово неможливо.

Насамперед філософія (будь-яка) виконує світоглядну функцію - у системі знання забезпечує людині відносно цілісне розуміння світу, допомагає з'ясувати своє місце в ньому. При цьому вона впливає на формування світоглядного знання у трьох проекціях: яким світ був; яким він є; яким має або може стати у майбутньому. Філософське поняття "можливі світи" представляє мислені, умоглядні стани буття, протилежні (альтернативні) наявному. "Філософія зовсім не зобов'язана пов'язувати себе із світом сущого і належного, з дійсністю і з необхідністю. Покликання філософії, яке відкривається перед нею в посткритичну епоху - третя модальність, світ можливого. Філософія до цього часу прагнула пояснювати або змінювати світ, тоді як її власна справа - примножувати можливі світи" (М. Ейнштейн).

Українські прогнозологи (В. Матвієнко) також осмислюють проблему майбутнього, порушують актуальні питання прогностики як науки про передбачення майбутнього, прогнозування соціальних змін, стратегічного прогнозування.

Філософія, яка реалізує себе в процесі формування прогностичних моделей світу, є різновидом духовної діяльності із концептуальним конструюванням можливих світів. Розробляючи категоріальні сценарії можливих "людських світів" (економічного, політичного, морального, художньо-естетичного, власного індивідуального життя), філософи стимулюють розв'язання нових пізнавальних завдань. Отримані у філософії і включені в культуру інноваційні нестандартні категоріальні смисли потім вибірково запозичуються наукою, засвоюються, адаптуються в контексті специфічних наукових проблем і використовуються при народжені нових наукових ідей як світоглядного і вужчого, конкретнішого масштабу. Тим самим філософія виконує методологічну функцію. Визначаючи найзагальніші принципи пізнання буття в усіх його формах, формулюючи вихідні системоутворювальні засади знання, філософія озброює інші системи знання (наукова, соціальна, художня, політична тощо) і види практики загальними методами виявлення цілісності, взаємозв'язку, взаємозалежності, системності, структурності тощо. Англійський філософ і природознавець Френсіс Бекон (1561-1626) образно охарактеризував філософський метод як ліхтар, що освітлює науковцю шлях у темряві. Філософські концепції космізму, атомізму, детермінізму, історизму, антропологізму, розвитку, закономірності, змін, хаосу, порядку тощо часто передували конкретним науковим відкриттям, які належали дослідникам з філософським типом мислення (М. Ломоносов, І. Ньютон, Ч. Дарвін, A. Ейнштейн, Д. Менделєєв, В. Вернадський).

Кожна із трьох тисяч існуючих наук (природничих, соціально-гуманітарних, суспільних, техніко-технологічних, управлінських) користується і власними (специфічними) методами створення свого фрагмента загальної картини світу. Однак філософія, формулюючи універсально-методологічні принципи, закони і категорії, які у своїй сукупності і допомагають пізнати глибинну сутність світоглядних явищ, узагальнити, систематизувати знання про них, відіграє тим самим методологічну роль, виявляє свої інтегративні, об'єднувальні властивості. При цьому філософи не довільно конструюють загальні принципи пізнання, а вбачають їх у явищах, які досліджують конкретні науки (астрономія, фізика, біологія, соціологія, економіка, правознавство, туризмологія). Наприклад, з'ясування представниками природничих наук (хіміками, фізиками - І. Пригожий, Н. Стенгерс, Т. Хакен) сутності процесів самоорганізації (нестійкість, нелінійність, складність, біфуркації) спричинило появу нового філософського (синергетичного) типу світорозуміння і світобачення. Синергетичний метод в його методологічному значенні поширюється на всі процедури пізнання фізичної, соціальної, культурної, антропно-ментальної реальності.

Філософія методологічно впливає на наукові дослідження на всіх її стадіях, але найвищою мірою - при побудові загальних теорій, особливо фундаментальних.

B. Вернадський на підставі конкретних досліджень, переважно емпіричного характеру, запропонував систему якісно нових поглядів на природу. Філософсько-світоглядною вершиною його вчення стала концепція ноосфери (сфери розуму) - важлива фаза еволюції біосфери. Ідеї Вернадського про геологічну вічність життя, планетарну роль людини і людства, поширення наукової свідомості у світі - вразливо сучасні, точні, наділені значним евристичним (пошуковим) потенціалом. Виконуючи свою методологічну місію, філософія зовсім не претендує на роль наднауки чи науки наук. її завдання - в умоглядно і раціональний чи ірраціональний спосіб теоретично освоювати світ, створювати інтелектуальне поле людського мислення, виробляти його концептуальні моделі. Методологічна роль філософії особливо помітна у процесі радикального і критичного аналізу традиційних, усталених понять і принципів, що відбувається в період зміни наукових парадигм, коли особливо потрібна ґрунтовна, виважена філософія, адже екзальтовані, довільні філософські погляди і судження погано слугують істині. "Дурна філософія, - стверджував В. Гейзенберг, - поволі знищує гарну фізику".

Методологічна місія філософи здійснюється завдяки притаманній їй гносеологічній (пізнавальній) функції - осмислення сутності пізнавального процесу як такого, його можливостей, засобів і меж, результатів і наслідків. Важливою філософською проблемою є співвідношення знання і реальності (буття в усіх його формах і способах існування).

Центральною гносеологічною проблемою є проблема істини. Разом із категоріями "добро", "краса" і "свобода" вона виражає глибинний смисл шукання людського духу, сутнісний зміст і безпосередню мету пізнавального процесу.

Істина - знання, що точно (адекватно) відображає у свідомості людини об'єктивну і суб'єктивну реальність.

Пізнання сутності речей дає змогу осягнути абсолютну істину - вичерпне знання, здобуваючи все нові знання як відносні, не сповнені істини, однак істинні.

Закріплюючи здобуті знання у гносеологічних категоріях "істина", "закон", "розуміння", "інтерпретація" ("пояснення", "витлумачення") тощо філософія допомагає людині не лише відносно правильно розуміти навколишній світ, але й впливати на нього, тобто виконувати практичну, творчо-перетворювальну (креативну) функції. "Філософи у різний спосіб пояснювали світ, а завдання полягає в тому, щоб змінити його", - ця марксистська формула піддається тепер гострій критиці, оскільки виправдання безглуздого споживацького ставлення до природи спричинило у XX ст. екологічну катастрофу, зумовило багатоманітні кризові явища в суспільстві (гіперурбанізація, нові хвороби, психічні розлади). Практичне, діяльнісне ставлення до світу - один із основних принципів людської світоорієнтації. Однак це ставлення має бути виваженим, бережливим, здійснюватися на основі науково обґрунтованої екологічної політики, доцільного використання засобів господарювання, що враховують безумовний взаємозв'язок космосу, природи, суспільства і людини. Цьому, зокрема, слугує принцип коеволюцїі - узгодженого поступу людства з урахуванням можливостей планети Земля, а також філософський принцип "людського виміру" суспільно-перетворювальних процесів та їх результатів (їх оцінки з погляду "практичного розуму" звичайної людини, пересічного громадянина).

Філософія безпосередньо не управляє господарською діяльністю людей. Проте вона сприяє виробленню цілей і смислів суспільної активності, що визначаються на галузях науки і практики, які займаються вдосконаленням засобів самопрактичної діяльності.

Пропонуючи модель світоставлення, яка має насамперед враховувати людські, а не технічні, технологічні, політичні цілі і потреби (забезпечувати "людський вимір" економіки, виробництва, культури тощо), філософія виконує антрополого-аксіологічну функцію. Сучасний філософський підхід орієнтується на визначальні духовні цінності, які мають витіснити з п'єдесталу гіпертрофовані матеріальні, в т. ч. технічні, цінності. Цю ідею свого часу сформулював К. Маркс. За його словами, у майбутньому суспільстві місце економічного багатства мають посісти духовно багата людина і масштабна людська потреба. Конкретизуючи цю думку, німецько-американський філософ Брік Фромм (1900-1980) порушив дилему "мати чи бути", наголосивши на важливості духовної, гуманістичної складової в людській життєорієнтації, тобто на духовно розвиненій особистості, яка протистоїть людині-споживачу.

Центром філософського пізнання є мисляча людина, її духовні, ціннісні якості - свобода, гідність, честь, благо тощо. Щодо цього влучно висловився французький філософ Жан-Поль Сартр (1905-1980): людина - це насамперед свобода. Прагнення до свободи є рушійною силою розвитку особистості і суспільства, вважає російський мислитель Микола Бердяєв (1874-1948). Тому суттєвою функцією філософії є з'ясування можливостей людини щодо власного звільнення від панівної необхідності, подолання відчуження від природи, техносфери, культури, держави і суспільства. Сучасна філософська думка, здійснюючи черговий "гуманістичний поворот", вважає проблему людської свободи однією з центральних.

Свобода в її філософському розумінні є однією із базових людських цінностей.

Цінності - категорії, які позначають якісну характеристику ("добре" чи "погано") духовних і культурних феноменів, речей, здатних задовольняти різноманітні людські потреби, а тому важливих і значущих.

Ставлення до цих цінностей зумовлює вибір людьми способу ставлення до них і своєї діяльності.

Сукупність ціннісних ідеалів, які є досягненням філософії (аксіології), визначає духовний горизонт людського світоставлення, утворює смислоутворювальне підґрунтя людського буття, що спрямовує і мотивує людське життя, його сенс, зміст конкретних вчинків.

Філософська думка з'ясовує зміст цінностей, їх природу, пропонує різні моделі поведінки людини у сфері власного аксіобуття (ціннісного буття) і різноманітних ціннісних світах різних народів і культур. Ця проблема конкретизується в ціннісних уподобаннях особи, проблемі визначення співвідношення індивідуальних, національних і вселюдських ціннісних оцінок. Антрополого-аксіологічна функція філософії формує у людині ціннісне світосприйняття, розвиває у неї чуттєво-емоційну сферу, сприяє етизації, облагородженню людської свідомості та поведінки. Ця функція безпосередньо забезпечує формування у людини духовних якостей, які зумовлюють виникнення і вдосконалення світу цінностей культури.

Визнаючи наявність багатоманітних "неповторно цінних особистих світів" (М. Бахтін), неминучість ціннісного плюралізму (множину цінностей) і релятивізму (їх відносність), філософія пропонує певні критерії, послуговуючись якими можливо відокремити цінності від антицінностей, сурогатних ціннісних уявлень, які часто побутують в молодіжному середовищі. Одним із призначень філософської аксіології є виховання у молоді справжньої культури ціннісних уподобань, формування імунітету щодо фальшивих цінностей антикультури. У цьому полягає виховна функція філософи, яка акумульовано фокусується в такій кардинальній проблемі філософського розмірковування (дискурсу) як визначення смислу людського життя - самоцінного значення існування індивіда, його моральне виправдання. Ідея смислу життя постійно привертала до себе увагу філософів. Сократ вбачав його в "мистецтві жити", український філософ Григорій Сковорода (1722-1794) - в умінні знайти "сродну працю", що дає змогу людині само-реалізуватися. До скарбниці світової філософської мудрості ввійшло "лезо Сковороди": "нужность не трудна, трудность не нужна" - думка про те, що доцільна розумна діяльність перетворює і труд на "приємну роботу", позбавляє його ознак обтяжливої, підневільної праці. Неповторність філософської системи Сковороди ("українського Сократа") полягала в тому, що одночасно з німецьким філософом і. Кантом він звернувся до проблеми унікальності людської особистості. Людина, за його твердженням, є "мікрокосмос", тобто у своїй складності дорівнює Всесвіту.

Багато філософських авторитетів заперечувало можливість позитивного визначення смислу життя. Німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860) наголошував на неможливості відшукання сенсу в реальному житті, називав існуючий світ "найгіршим із можливих". Тим самим він опонував іншому німецькому мислителю Вільгельму-Готфріду Лейбніцу (1646-1716), який вважав, що наявний світ є "найкращим із можливих". Французький мислитель А. Камю взагалі характеризував людське існування як абсурдне. У XX ст. багато прихильників здобула позиція філософів, які, заперечуючи наявність об'єктивного змісту смислу життя, наполягали на тому, що людина має сама наповнити своє існування певним смислом. Яскраво це представлено у філософській концепції "позитивного екзистенціалізму" - вченні про наявність смислу в людському існуванні.

Про пошуки смислу життя іноді говорять так, ніби він десь перебуває готовим, і завдання людини полягає лише у відшуканні і привласненні його. Однак це не так. Смисл, сенс (будь-чого) є не тим самим, що сутність. Якщо сутність притаманна речам, явищам, визначає їх якісний стан, то смисл передбачає ставлення людини до них, тобто надання осмисленого значення залежно від потреб людини. Смисл, у значенні смисл життя, є поняттям людського світу. Поза ним немає ні смислу, ні безглуздя, як немає в ньому прогресу і регресу, добра і зла, істини і похибки. Об'єктивний світ етично й естетично нейтральний, "байдужий" щодо людини. Його оцінки мають суто людські виміри, які виробляються в енергетичному полі взаємодії людини з оточенням. А сама людина є смислоутворювальним началом свого життя. Смисл життя, як і доля, твориться людиною, а не якоюсь сторонньою силою. Тому правильним є твердження, що смисл життя - в самому житті, але змістовному, цікавому, насиченому.

Одним із завдань філософії є усвідомлення думки про сам о цінність гідного життя - життя, сенс якого полягає у гармонії людини з її інтересами і потребами, насамперед з плідною діяльністю ("сродна праця"), і яке здатне набувати для людини значення щастя.

Прагнучи щастя, вбачаючи в його досягненні сенс життя, людина мусить долати різні перешкоди, терпіти негаразди, боротися і перемагати. Філософія вчить її і цьому

мистецтву - мистецтву гідного життя. Однією з його складових є критичне та іронічне ставлення до існуючого порядку речей. "Все піддавай сумніву", - проголошує філософська мудрість, але сумніву плідному, конструктивному. Ця максима характеризує критичну функцію філософії, яка заперечує догматизм, абсолюти, відкидає ідеалізацію навіть зручних для людей обставин життя.

Філософська науково-навчальна література містить характеристику багатьох інших функціональних особливостей філософії. Крім названих, розглядають онтологічну, рефлексивну, аналітичну, гуманістичну, інтегративну, релігієзнавчу, культурологічну, ідеологічну, комунікативну, прогностичну, превентивну та інші функції .У їх переліку, ієрархії нерідко спостерігається довільність їх виокремлювання, а в характеристиці змісту - повтори.

Усі названі функції філософії взаємозумовлені, оскільки функція - вид зв'язку між певними об'єктами, в т. ч. духовними, за якого зміна одного з них спричиняє зміни іншого (функціональна залежність). Особливо це виявляється за системного підходу до явищ дійсності. Структурування функцій також вибудовується за принципом підпорядкування. Наприклад, світоглядна функція взаємодіє з науково-пізнавальною і методологічною, антрополого-аксіологічна змістово охоплює гуманістичну, естетичну, виховну, які нерідко розглядаються як особливі, окремі. Однак пізнавальний елемент присутній у будь-якій конкретній функції. Адже неможливо, наприклад, засобами філософії формувати моральну чи естетичну культуру людини, не знаючи сутності моралі як суспільного і духовного явища, законів естетики. Функціонально пов'язані визначення людини і культури. "Хто хоче знати, що таке людина, той має насамперед знати, що таке культура" (М. Ландеман).

Неможливо також здійснювати наукове передбачення (зазирнути у майбутнє), будучи необізнаним із сутністю законів, що зумовлюють функціонування природних процесів, еволюцію і розвиток суспільних інститутів і відносин. Завдання філософії полягає у виробленні на основі світоглядних знань смислоутворювальних орієнтирів, залученні людей до світу мудрості, пізнанні і формуванні в людині істинно людського - визначальній філософській функції, яка має стратегічний характер. Всі інші - допоміжні, похідні від неї, забезпечують реалізацію тактичних завдань філософської культури.