Філософія - Петрушенко В.Л. - 4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя

Вихідним джерелом середньовічного світобачення постає Біблія у складі Старого та Нового завітів. Біблія озброює християн цілою низкою вихідних догм. Але ці догми потребували певних пояснень і тлумачень, з одного боку, тому, що людина повинна розуміти, у що вона вірить, а, з іншого боку, — тому, що життя завжди постає розмаїтішим, ніж текст, навіть священний; звідси виникає потреба поєднувати догми із змінними ситуаціями життя. Нарешті, тексти Біблії мають символічний, образно-притчевий характер, і тому потребують роз'яснень. Перші введення християнської догматики в контекст життя здійснювали апостоли (перші учні Христа/ але розгалужено та деталізовано здійснили це історичне завдання, водночас осмислюючи реалії життя під кутом огляду положень Святого Письма, представники християнської патристики — так звані Отці Церкви (лат. "pater " — батько).

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II - IV ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою "апологія" — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі, як розуміння сутності Бога характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання.

Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення — Юстин Мученик (бл. 100 - 165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150—215), Ориген (185 - 254) - вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнське світобачення більше істинне, ніж попереднє.

Ставлення до античної філософії

П'ять аргументів Юстина щодо переваг християнства над язичницькою мудрістю

Варто зауважити, що чотири перші аргументи використовуються у богослов'ї ще й сьогодні.

Другий напрям апологетики - напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125 - 175), Терпгулліана (160 - 220), Арнобія (260 - 327), наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним об'явленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно: по-друге, ведуть до розбещеності та гріха; по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обгрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

Отже, як бачимо, в основі розмежування патристики на два напрями лежало питання про співвідношення віри та знання у людському світоорієнтуванні, яке майже ніколи не зникало з духовного обрію Середньовіччя.

У перті століття існування християнства інтенсивніше розвивалася східна (грецька) патристика. У її межах найбільш уславлені імена так званих "великих каппадокійців": Василія Великого (Кесарійського) (329—379). Григорія Богослова (330—389). Григорія Ниського (335—394). У їхніх працях розглянуте широке коло питань християнського життя та християнського світобачення, починаючи від ідей натурфілософи (твір Василія Великого "Коментар на шість днів творіння"), антропології (твір Григорія Ниського "Про впорядкування людини"), пізнання та моральної поведінки і закінчуючи питаннями церковного життя. "Великі каппадокійці" проводили ідею про те. що у світі присутня божественна енергія, яка й утримує його у стані буття, а оскільки людина с найвищим Божим створінням, то вона постає своєрідним провідником та зосередженням цієї енергії. Звідси випливали тези про важливу роль людської активності у справі спасіння душі та вдосконалення світу.

Важливе значення для християнської філософії мав кодекс праць Діонісія Ареопагіта під загальною назвою "Ареопагітики" (уперше оприлюднений 532 р.) Тут проведено думку про ієрархічну (суворо підпорядковану) будову світу, в якій кожен вид буття мас свою міру причетності до божественного світла: про шляхи богопізнання: катафатичний шлях (позитивний) передбачав вивчення форм буття задля сприйняття величі божественної мудрості апофатичний шлях (негативний) був пов'язаний з відкиданням усього, то пізнане, як несумісного з абсолютністю творця і. отже, передбачав прилучення людини до невимовної таємниці сутності Бога.

Найбільш завершеного вигляду ідеям патристики надав представник західної патристики - Аврелій Автустин - Августин Блаженний, єпископ Гіппонійський (північ Африки)(354 -430). У його численних творах знайшли вираз усі найважливіші проблеми християнського світобачення, але, крім того, у цілій низці своїх ідей та міркувань Августин виступив сміливим новатором.

Розуміння Августином Бога як основи світу

Особливо уважно розглядає Августин усе те, що пов'язане з людиною, висуваючи в людині на перший план людську свідомість. Тут Августин вважає основним наявність "внутрішньої людини" (або душі), до якої входять пам'ять (без того не може бути єдності особи), воля (що пов'язана з первинними мотивами дії) та розуміння (що дарує людині свідомий вибір поведінки).

Августин також уперше почав трактувати історію в аспекті її цільового спрямування; зокрема історію філософії він розглядав як єдиний спрямований рух до істини християнського об'явлення. Суттєву роль в утвердженні християнського світоосмислення відіграли Ієронім Стридонський (340 - 420), що переклав Біблію латиною; Марціап Капела (V ст.), алегоричний опис наук якого лежав в основі дисциплін "тривіуму" та "квадривіуму" протягом усього Середньовіччя; Северин Боецій (480 - 524), твір якого "Розрада філософією" доволі органічно поєднував грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Касіодор (477 - 570), який у своєму маєтку Віварії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

Ієронім Стридонський

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що християнська патристика вперше докладно розробила ідейні (а не догматичні) засади нового, християнського світобачення. І для того вона використовувала в широкому обсязі досягнення античної філософії з огляду на це особливо гостро постає питання про місце філософії у духовному житті Середньовіччя, адже філософія та християнська релігія за цілою низкою характеристик протистояли одна одній: філософія прагнула доводити свої міркування до рівня розуміння, а релігія вимагала приймати основні положення на віру.

Тому між філософією та релігією утворилась проміжна сфера — сфера теології. Теологія (богослов'я) - ідейна частина релігії, що покликана узгоджувати між собою усі основні релігійні догмати.

ФІЛОСОФІЯ, ТЕОЛОГІЯ ТА РЕЛІГІЯ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Філософія, теологія та релігія в серені віки

Християнство із самого початку своєї історії увійшло у взаємодію з філософією, і цей зв'язок протягом усього Середньовіччя визначався формулою "Філософія є служницею теології". Цю формулу вперше запропонував Климент Олександрійський, підтримав її Петро Даміані й остаточно вона закріпилася у період зрілого Середньовіччя.

4.3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії
Висновки
ТЕМА 5. ФІЛОСОФІЯ ВІДРОДЖЕННЯ
5.1. Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби
5.2. Провідні напрями ренесансного філософування: гуманістичний антропологізм, неоплатонізм, натурфілософія
5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження
Висновки
ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ
6.1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії
6.2. Методологічні пошуки Ф.Бекона, Р.Декарта та Т. Гоббса
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru