Філософія - Подольська Є.А. - Ситуація постмодернізму у філософії

В останні три десятиліття в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу виникли тенденції, що одержали назву "постмодернізм", або "постмодерн", що буквально означає те, що після "модерна", або сучасності. Постмодернізм являє собою культуру постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури та тією або іншою мірою проявляється в усіх сферах суспільного життя, включаючи економіку та політику.

Широке використання терміна "постмодернізм" відзначається у кінці 60-х років для характеристики новацій у мистецтві, літературі, а також трансформації в соціально-економічній, технологічній і соціально-політичній сферах. Появу цього терміна пов'язують з виходом у світ книги " Межі росту" (1972), підготовленої Римським клубом, у якій робиться висновок про те, що якщо людство не відмовиться від існуючого економічного та науково-технічного розвитку, то в недалекому майбутньому прийде до глобальної екологічної катастрофи. Статус поняття постмодернізм отримує в 80-х роках завдяки працям французького філософа Жана Франсуа Ліо-тара, що розповсюдив дискусію про постмодерн на філософію. У 1979 р. в книзі "Стан постмодерну" вперше у загальному та рельєфному вигляді Ліотар виявив основні риси постмодернізму, що надало йому філософського та глобального виміру. Для одних він став своєрідною інтелектуальною модою, інші вважають його перехідною епохою, а Ю. Хабермас відмічає, що ми можемо тільки говорити про виправлення помилок та внесення поправок у філософію модерну, а твердження про постмодернізм безпідставні.

У суспільстві споживання та масмедіа, основні характеристики якого виглядають як аморфні, розмиті та невизначені, сам народ перетворюється на аморфну масу споживачів та клієнтів, на електорат, а інтелігенція взагалі звільнила місце інтелектуалам, що являють собою просто осіб розумової праці. У силу радикальних змін інтелектуали вже втратили ілюзії щодо справедливості, вони не претендують на роль "властителів дум". У книзі "Могила інтелектуала" Ліотар називає Сартра останнім "великим інтелектуалом, що вірить у "справедливу справу".

Варто зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки постмодернізм у філософії виник якраз із радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно-теоретичної і жанрової єдності. Доречно говорити не про "філософію постмодерну", а про "ситуацію постмодерну". Ця ситуація має онтологічні, гносеологічні, історично-культурні та естетичні параметри.

Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпності онтології, у межах якої реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переводу з "нерозумного" стану до "розумного". Предмет чинить опір впливові людини, порядок речей "мстить" нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації: світ не тільки не піддається людським зусиллям його переробити, але й не вкладається ні в які теоретичні схеми.

Наука підлягає з боку постмодернізму серйозній критиці, їй вже відказують у монопольному володінні істиною. Постмодернізм заперечує її здатність давати об'єктивне, достовірне знання, відкривати закономірності та причинні зв'язки, виявляти тенденції. її критикують за те, що наука абсолютизує раціональні методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уяву та інші нетрадиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне і суттєве, недооцінюючи одиничне та випадкове. Сприймаючи в силу цих причин науку як спрощене та неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголушують релігію вище науки.

Подія завжди випереджає теорію. Причому антисистематичність - це не просто спроба відмови від претензії на цілісність і повноту теоретичного осягання реальності. Справа полягає у неможливості зафіксувати наявність суворих, само-замкнених систем і в економіці, і у політиці, і у культурі. Нове, "постмодерністське" мислення виникає поза традиційними понятійними опозиціями (суб'єкт - об'єкт, ціле - частина, внутрішнє - зовнішнє, реальне - уявне), воно не оперує звичними стійкими цілісностями (Схід - Захід, капіталізм - соціалізм, чоловіче - жіноче).

Постмодернізм - це "скандальний", з точки зору класичних інтелектуальних навичок, тип філософствування "без суб'єкта": суб'єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій). Замість звичних категорій "суб'єктивність", "інтенціо-нальність", "рефлексивність" з'являються безособові "потоки Бажання", імперсональні "швидкості", неоконцептуалізовані "інтенсивності".

У постмодерновому суспільстві досить типовою та розповсюдженою є фігура "яппі", що позначає молодого професіонала, що мешкає у місті. Це представник середніх верств населення, що насолоджується всіма благами цивілізації, без "інтелігентських комплексів",. Ще більш поширена фігура "зомбі" - запрограмована істота без особистих якостей, не здатна до самостійного мислення. Така людина живе одним днем, головний стимул для неї - професійний та фінансовий успіх будь-якою ціною та якомога швидче. Таку еволюцію можна прослідкувати наступним чином: у XVI ст. М. Лютер заявляв: "На тому стою і не можу інакше", через три століття С. К'єркегор відповів: "На тому я стою: на голові чи на ногах - не знаю". А кредо сучасного постмодерніста може звучати приблизно так: "Стою на тому, але можу де завгодно і як завгодно".

Світогляд сучасної постмодерної людини не має визначених міцних засад, адже всі форми ідеології розмиті, не спираються на волю; це своєрідна софт-ідеологія, тобто м'яка і ніжна. У ній уживається все, що раніше вважалося несумісним; у постмодерністському світогляді немає стійкого внутрішнього ядра.

Світовідчуття постмодерної людини можна визначити як неофаталізм, адже людина вже не сприймає себе як хазяїна своєї долі, він вірить у гру випадковості, у раптове, несподіване везіння. Мета, а тим більше велика ціль, перестають бути важливою цінністю; в наші дні спостерігається "гіпертрофія засобів і атрофія цілей" ( П. Рікьор).

Розчарування в ідеалах та цінностях, у зникненні майбутнього, яке виявилось ніби вкраденим, призвели до посилення нігілізму та цинізму. Етика у постмодерністському суспільстві відходить на другий план, пропускаючи вперед естетику, культ чуттєвих та фізичних насолод.

Якщо в класичній парадигмі всі знаки культури є значущими завдяки "першосмислу", що проступає крізь них, то у постмодернізмі перестають дивитись на події як на відблиски істини буття. Увага дослідників зосереджується на проблематиці дисконтінуума і відсутності. Тим самим здійснюється вихід з лінгвістичної площини у площину "подій" і "тілесності". Це здійснюється у формі "філософії сингулярностей" (Віріліо) і "мислення спокуси" (Бодрийяр), "мислення інтенсивностей" (Ліотар) і "філософії Бажання" (Дельоз і Ф. Гваттарі).

У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду ("модернізму" як етичного феномену). Він стирає межі між раніше самостійними сферами духовної культури і рівнями свідомості - між "науковою" і "буденною" свідомістю, "високим мистецтвом" і "кітчем". Постмодернізм остаточно закріплює перехід від "твору" до "конструкції", від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з "творчості" на компіляцію і цитування, з створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами - серйозному творенню, а намагається дистанціюватися від самих опозицій "руйнування - творення", "серйозність - гра".

У культурній сфері панує масова культура, а в ній - мода та реклама. Постмодернізм наполягає на тому, що саме мода все освячує, обгрунтовує та узаконює; все, що не визнається модою, не має права на існування. Навіть наукові теорії, щоб привернути увагу, повинні бути модними, оскільки і для них внутрішні змістовні достоїнства перекриваються зовнішньою привабливістю та ефектністю. Звідси і все постмодерне життя нестійке, ефемерне, як і примхлива, непередбачувана мода.

Важливою рисою постмодерну є театралізація, оскільки всі суттєві події набувають форми шоу, яскравого спектаклю; навіть політика із сфери активної та серйозної діяльності людини-громадянина перетворюється на видовище, місце емоційної розрядки. У постмодерному суспільстві не може бути революцій, бо немає глибоких протиріч, достатньої енергії та пристрасті; політика все більше наповнюється азартом, грою, все менше опікується розробкою програм, висуненням стратегічних цілей, осмисленням об'єктиного стану суспільства.

Французький філософ Жан Франсуа Ліотар (1924-1998) закликає оголосити "війну цілому", істині як системності аналізу, критикує всю попередню філософію як філософію історії, прогресу, визволення та гуманізму. Він вважає, що всі ідеали модерну виявились невиправданими, особливо це стосується ідеалу звільнення людини та людства. Християнство рятувало людство від провини за гріх Адама та Єви, Просвітництво бачило порятунок у прогресі розуму, лібералізм - у прогресі науки та техніки, марксизм оголосив шлях звільнення праці від експлуатації через революцію - проте несвобода змінювала свої форми та залишалась нездоланною; тому постмодерн відчуває "недовіру до метаоповідань".

Весь постмодерн Ліотар визначає як "складність": прогрес помітно звільнив місце розвитку, а тому для змін в сучасному світі більше підходить поняття зростаючої складності. Проект модерну через втрату всіх ідеалів і цінностей Ліотар вважає не тільки незавершеним, а незавершуваним у принципі. У своїй книзі "Спор" (1983) Ліотар доводить, що не існує ніяких об'єктивних критерієв для вирішення суперечок, проте в реальному житті вони вирішуються, тому є переможці та ті, що програли. Подав-лення однієї позиції іншою можна уникнути завдяки тільки універсалізації та абсолютизації будь-чого, в ствердженні справжнього плюралізму, в опорі всякій несправедливості.

Ліотар розкриває владні, а в тенденції - і тоталітаристські імпульси європейської культури завдяки аналізу наративної природи знання. Нарація - один з можливих типів дискурсу. Протягом століть співіснували на рівних правах різноманітні нарації, однак виник тип дискурсу, що претендує на особливий статус відносно інших. Це так званий "дискурс легітимації", коли всі інші мовні практики поставлені в положення підкорення. Таке виділення "метадискурсу" знаменує занепад "великих нарацій", що збіглися з кінцем "модерну" і появою "постмодерну".

"Великі нарації" ("метанарації") намагаються узаконити себе як істинних і справедливих, обгрунтувати і виправдати певний спосіб суспільного устрою, існування певних соціальних інститутів. Тому "метанарація" тісно пов'язана з владою. Стверджування однієї мови (однієї з можливих "мовних ігр") веде до панування правил і норм однієї, "легітимної" форми раціональності і третирування усіх інших, "нелегітимних" форм життя.

Насправді, як твердить Ліотар, немає і не може бути універсальної мови, як немає і не може бути універсальної раціональності - є лише різні "мовні ігри". Серед них можна виділити денотативні (значення) і прескриптивні (дія). В інтересах владних структур деякі мислителі намагаються затушувати різницю між ними, називаючи денотативні висловлювання метапрес-криптивними, і корені цього, як вважає Ліотар, слід шукати не у логічній, а у соціальній сфері, не у семантиці, а у прагматиці.

Соціальна прагматика, яку розробляє Ліотар, виявляє складне переплетення гетерогенних висловлювань, демонструючи при цьому, що ніякої метапрескрипції, загальної для всіх "мовних ігор", встановити неможливо. Більше того, встановлювати її не потрібно і навіть шкідливо, бо будь-яка претензія на вироблення загальнообов'язкових правил і норм містить у собі небезпеку терору.

Французький філософ і соціолог постмодерністської спрямованості Жан Бодрийяр (1929) розробив теорію історичного розвитку способу позначення. На його думку, ера знаків починається разом з епохою Відродження, коли коди отримують певну самостійність від референтів. У кінці XX ст. ця самостійність стає повною. Соціальна історія людства стає історією витискання смерті. Слідом за мертвими із соціального простору послідовно виганяються дикуни, божевільні, діти, старі, неосвічені, бідняки, спотворювачі, інтелектуали, жінки. Смерть, згідно з Бодрийяром, є дещо "інакша" від системи, що спрямована до своєї досконалості.

Три типи дискурсів (економічний, психоаналітичний і лінгвістичний) намагаються замаскувати амбівалентність життя і смерті протиставляючи виробництво "віддарюванню", бажання - "інстинкту смерті", смисл - "анаграмам". Бодрийяр робить ставку на оборотність дарунку у віддарювання, обміну у жертву, часу у цикл, виробництва у руйнування, життя у смерть і будь-якого лінгвістичного значення в "анаграму". З його точки зору, в усіх сферах оборотність (циклічне обернення, анулірування) є одна всеосяжна форма. Вона кладе кінець лінійності часу, мові, економічному обміну, накопиченню і владі.

Бодрийяр виділяє три стадії соціальної історії витискання смерті, три устрої "симуляції" (так звані "симулякри" трьох порядків): підробка соціального з її метафізикою буття і видимості (від Ренесансу до промислової революції); виробництво соціального з його діалектикою енергії (праці) і законів природи (промислова епоха); симуляція соціального з її кібернетикою невизначеності і коду. На цій останній стадії, як вважає Бод-рийяр, стає можливим підрив системи.

Сучасний світ складається з моделей і симулякрів, які не володіють ніякими референтами, не базуються ні в якій іншій "реальності", крім їх власної, що являє собою світ самореференційних знаків. Симуляція, що видає відсутність за присутність, одночасно змішує будь-яке розрізняння реального і уявного. Знак, за Бодрийяром, проходить чотири стадії розвитку, Перша - відображення деякої глибинної реальності; друга - маскування і спотворення, викривлення цієї реальності; третя -маскування відсутності будь-якої глибинної реальності; четверта - втрата усякого зв'язку з реальністю, перехід з устрію видимості в устрій симуляції.

Хоча симуляція, згідно з Бодрийяром, і безглузда, але в ній є і "зачарована" форма: "спокуса", або "розбещування", "спокушання", яке проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (розбещування як стратегія спокусника) і політичну. Бодрийяр вважає, що спокушання притаманне будь-якому дискурсу і всьому світові, бо перш ніж бути створеним, світ був спокушений. У праці "Фатальні стратегії" (1983) мислитель доводить, що Всесвіт не діалектичний, він рухається до крайнощів, а не до рівноваги. Тому завдання теорії Бодрийяр вбачає не в раціональній критиці, а в тому, щоб випередити процес виходу об'єктів із своєї сутності, яку приписала їм метафізика з її "принципом Добра", що перетворила об'єкти на відображення суб'єкта.

Світ, згідно з Бодрийяром, тепер неможливо розглядати з позицій суб'єкта (кантівські категорії часу, простору, цілеспрямованості, причинності втратили своє значення). Необхідно перейти на сторону об'єкта, що підкорюється іронічному, аморальному, тобто знаходиться по той бік вартостей - цінностей, "принципу Лиха". Систему в цьому "безповітряному гіперпро-сторі" характеризують гіпертрофія, гіпертелія, гіперфункціо-нальність, гіперкаузальність. Симуляція породжує реальне, як раніше реальне породжувало уявне. Присутність перекреслюється не порожністю, а подвоєнням присутності, що перекреслює опозицію присутності і відсутності; порожнечу перекреслює не повнота, а перенасичення - те, що повніше повного, що є "огрядність" об'єкта, який переростає самого себе і "зникає зі сцени" часу і простору, бо стає "непристойним".

"Непристойними", за Бодрийяром, є так звані "маси", дещо таке, що соціальніше від соціального, що увібрало в себе всю енергію антисоціального. Маси Бодрийяр називає екстазом соціального, мовчазними "чорними дірами", що знаходять свій спосіб вислизнути від всевладдя кодів.

Французький філософ Жиль Дельоз (1926) спирається на маргінальну філософську традицію (стоїцизм, спінозизм) і на досвід художнього і літературного авангарду. Він називає художників "клініцистами цивілізації", що ризикують, експериментують на собі, а цей ризик дає їм право на діагноз.

Дельоз вважає, що необхідно взяти на себе ризик творця, і тоді з'явиться можливість мислити цим досвідом, увійти в цю подію, а не робити її об'єктом "незацікавленого" споглядання, що цей досвід руйнує. На противагу орієнтаціям на раціональний модус здорового глузду Дельоз спирається на безособове і доіндивідуальне поле, яке не можна визначити як поле свідомості: неможливо зберегти свідомість як середовище, відмовляючись від форми особи і точки зору індивідуації.

Доіндивідуальні, безособові, аконцептуальні сингулярності, за Дельозом, коріняться у нейтральній, проблематичній, байдужій, незворушній стихії, головною властивістю якої є індиферентність відносно приватного і загального, особистого і безособового, індивідуального і колективного. Сингулярність безцільна, безнамірна, нелокалізована. Наприклад, свавільна одиничність битви не дозволяє їй здійснитися, не дає поділити її учасників на боягузів і сміливців, переможців і подоланих; битва як подія розгортається після всього цього, за її здійсненністю.

Жак Дерріда (1930) презентує постструктуралістський варіант постмодернізму. Деконструкція тлумачиться як спонтанна свавільна подія, що більш нагадує самоінтерпретацію. Така подія не потребує ні мислення, ні свідомості, ні організації з боку суб'єкта. Позитивним моментом є те, що деконструкція розглядається через "винахід" ("інвенція"), що охоплює багато інших значень: відкриття, творіння, уява, установлення тощо. Стосовно філософії, яку він тлумачить як метафізику свідомості, суб'єктивності та гуманізму, Дерріда критикує самі її засади, адже з множини відомих дихотомій (матерія та свідомість, дух та буття, свідомість та несвідоме, зміст та форма, внутрішнє та зовнішнє, позначене та непозначене, чоловік та жінка тощо), метафізика, як правило, надає переваги якійсь одній частині, частіше це виявляється свідомість та все, що з нею пов'язане: суб'єкт, суб'єктивність, людина, чоловік. При такому виборі метафізика розглядає суб'єкта як автора і творця, що наділений

"абсолютною суб'єктивністю", прозорою самосвідомістю та здатністю все контролювати. Причому метафізика виявляється фаллоцентризмом, оскільки в центрі стоїть людина, в першу чергу - чоловік.

Дерріда висуває гіпотезу про існування "архиписьма", що передує усній мові та писемній, притаманно їм. Вся історія вивляється історією репресій, гноблення, принижень та витіснення, бо "письмо" віддало свою первинну роль усній мові та логосу, Дерріда пропонуює відновити справедливість, показати, що "письмо" має навіть більший творчий потенціал, ніж голос та логос.

У розумінні Дерріди несвідоме не має системних властивостей, воно не пов'язане з часом та місцем, воно всюди та ніде; проте воно весь час вторгається у свідомість, збуджує її, в силу чого свідомість втрачає впевненість, логічність та прозорість. Звичні опозиції (нормальне та патологічне, буденне та ідеальне, реальне та уявне тощо) Дерріда перетворює на поняття "нероз-в'язувані": вони не можуть бути ні первинними, ні вторинними, ні істинними, ні невірними, ні поганими, ні добрими. Смисл "не-розв'язуваних понять" розгортається через перехід у свою протилежність, яка продовжує процес до нескінченості. Відбувається неперервне зміщення, зсув, перехід у щось інше, адже " у кожного буття є своє інше". В аналізі постмодерніста Дерріду цікавить не результат, а лише пульсація думки, а претензії логіки, розуму та свідомості виявляються невиправданими.

Мітель Фуко (1926-1984) розробив концепцію європейської науки та культури, основу якої складає "археологія знання", а її ядром виступає проблематика "знання - мови", в центрі якої - поняття епістеми.

Епістема являє собою "фундаментальний код культури", що визначає конкретні форми мислення, знання та наук для даної епохи. З 70-х років на перший план, згідно Фуко, виходить проблема "знання - насильство" та "знання - влада". Влада в теорії Фуко перестає бути власністю якоїсь політичної сили, конкретного класу, тому її не можна захопити, передати. Вона не локалізується тільки в державному апараті, а розповсюджується по всьому соціальному полю. Така влада стає анонімною, невизначеною, невловимою, підкорюючи і гнобителів, і пригноблених.

Джанні Ваттімо (1936) представляє герменевтичний варіант постмодерністської філософії. Поняття буття, на його думку, ослаблене, воно розчиняється в мові, а тому виступає єдиним буттям, що може бути пізнаванне. Філософське мислення має три основні властивості: 1) воно є "мисленням насолод-ження", яке виникає при пригадуванні та переживанні духовних форм минулого; 2) воно є "мисленням контамінації", що означає змішування різних видів та форм досвіду; 3) воно виступає як осмислення технологічної орієнтації світу, що включає намагання осягнути "останні основи" сучасного життя.

Характерною рисою постмодерністської літератури стають лапки, що є вказівкою, акцентом на небезумовності будь-яких сингнифікацій. Серед мислителів постмодерністської орієнтації можна назвати і таких авторів, як М. Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж. Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін.

Таким чином, можна вважати, що постмодернізм у філософії знаходиться в руслі тенденції, що виникла в першій половині ХХ ст. в результаті "лінгвістичного повороту" (Дж. Сьорль), що у найбільшій мірі відобразився в неопозитивізмі, герменевтиці та структуралізмі. Тому постмодерністська філософія існує в двох варіантах - постструктуралістському та герменевтичному.

У методологічному плані постмодерністська філософія спирається на принципи плюралізму та релятивізму, вона постулює "численність порядків", неможливість встановлення ієрархії. Кожна теорія, парадигма, концепція, інтерпретація мають однакові пізнавальні характеристики та є однаково відносними. Згідно з принципом плюралізму, світ не має єдиного центру, він розпадається на множину фрагментів, між якими відсутні стійкі зв'язки

Постмодернізм відмовляється від категорії буття як фундаменту, єдиним буттям визнає мову. Скептично ставлячись до істини, він рішуче заперечує сцієнтизм та перегукується з агностицизмом. Постмодерністська філософія висловлює розчарування в раціоналізмі, в розроблених на його засадах цінностях та ідеалах Для нього характерне скептичне ставлення до людини як суб'єкта діяльності та пізнання, заперечення антропоцентризму та гуманізму.

У цілому, постмодерністська філософія виглядає досить суперечливою, парадоксальною, невизначеною. її можна сприймати як перехідний стан у перехідну епоху, коли постмодернізм успішно руйнує сторони та елементи попередньої епохи, що віджили, але не може запропонувати нову методологію творення нового світу.

Отже, розгляд основних напрямів сучасної західної філософії свідчить про багатоплановість, широкий спектр проблем і різноманітність підходів до їх вирішення. Скарбниця світової філософської думки завдяки сучасним західним філософам збагатилась новими висновками і положеннями. Мислителі розкривають нові закономірності в розвитку суспільства, природи мислення, засобами філософії узагальнюють досвід суспільного розвитку, досягнення науки і культури людства.

Розділ п'ятий. Формування і розвиток вітчизняної філософської думки в контексті світової філософії
Від міфу до філософії. Філософська думка Київської Русі
Філософсько-гуманістична думка в Україні другої половини XIII ст.- першої половини XVII ст.
Філософія українського Просвітництва другої половини XVII - XVIII ст. Григорій Сковорода
Філософія українського романтизму XIX ст
Професійна філософія в Україні XIX - початку XX століття
Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини XIX - XX століття
Розділ шостий. Базові категорії онтології: структурна організація та діалектика буття
Філософський зміст проблем буття, субстанції матерії
Рух як невід'ємний атрибут матерії, спосіб її існування
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru