Філософія - Подольська Є.А. - Людина. Індивід. Особистість

Людина. Індивід. Особистість

На питання "Що таке людина?" Платон відповів: "Це - тварина, що ходить на двох ногах". Обміркувавши зауваження, що й птахи ходять на двох ногах, мислитель додав: "але без пір'я". Тоді жартівники підкинули вченому обскубаного півня, на шиї якого висіла дощечка з написом: "Людина, за Платоном". Цей історико-філософський жарт свідчить про складність, багатовимірність, багатоаспектність людини.

Майже кожен філософ пов'язував сутність людини з якоюсь ознакою, нерідко перебільшуючи її значення. Наприклад, Арістотель тлумачив людину як політичну істоту, що реалізується тільки в державі. Фома Аквінський наполягав на органічній єдності душі та тіла людини, наголошуючи на її божественній сутності. М. Монтень підкреслював рівність усіх людей у суспільстві. Декарт пов'язував сутність людини з її мисленням: "Мислю - отже, існую". За Ж. Ламетрі, людина - це машина, що має двигун, відповідні механізми тощо. Кант підкреслював моральний характер природи людини, Й. Фіхте - роль діяльності, Г. Гегель - духовності, Л. Фоєрбах - любовного ставлення до ближнього. За К. Марксом сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. М. Бердяєв наголошує на значенні свободи, бо її рівень визначає сутність та глибину особи. Отже, мислителі підкреслювали, що людина:

♦ частина природи, бо живе в природному середовищі, споживає природні речі;

♦ діяльна істота, адже виготовляє засоби для існування;

♦ предметна істота, оскільки втілює в результати своєї діяльності свій розум, інтереси, потреби, почуття;

♦ мисляча істота, бо свідомо ставиться до свого буття, пізнає світ, подвоює його в уяві;

суспільна істота, яка спілкується з подібними собі істотами, формує мову, розвиває мислення, почуття.

Таким чином, вдалося виявити основні ознаки людини: людина - природна, діяльна, предметна, мисляча (духовна), соціальна (суспільна) істота.

У різноманітних філософських системах перевага надавалась певним ознакам. Наприклад, релігійна філософія, що мислила людину "за образом і подобою божою", тлумачила людину як духовну (божественну) істоту. Р. Декарт, Ж. Ламетрі, І. Кант теж ставили акцент на духовності людини. Сенсуалістичний емпіризм XVII-XVIII ст. відтворює вигляд людини як живої цілісності, притаманний античності та Відродженню. Л. Фоєрбах акцентує увагу на чуттєво-тілесній організації людини. Представники натуралістичних течій зводять сутність людини до інстинктів і потягів, що знаходяться у сфері несвідомого (3. Фрейд). Екзистенціалізм (А. Камю, Ж. П. Сартр, К. Ясперс) обґрунтовує поняття тотальної людини, але не вирішує проблему поєднання біологічних та соціальних якостей.

Враховуючи всі трактування людини, можна дійти висновку, що людина - жива істота, що має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Це -біопсихосоціальна єдність, у якій через соціальне, біологічне та психічне реалізується людське, що знаходить свій вияв у психологічному, моральному, естетичному, релігійному, політичному. Всі ці форми вияву людського співіснують у органічній єдності, взаємодії, взаємопроникненні.

Проблема особистості у соціальній філософії описується категоріями "індивід", "особистість", "індивідуальність".

♦ Поняттям "індивід" позначається, як правило, конкретна людина, своєрідний соціальний атом. Деякі автори пов'язують з цим поняттям природне (біологічне) в людині, ігноруючи органічну єдність природного і соціального. Індивід означає окремість існування людського, поєднуючи в собі природне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості.

Кожен індивід існує окремо і одночасно спільно з іншими. Історія надає приклади повного злиття особи із суспільством (буржуа XVIII ст. повністю ототожнював себе з усіма проявами громадянського суспільства) або, навпаки, абсолютного відчуження (пролетарі цього самого періоду відчували себе знедоленими ізгоями). У цій єдності індивід розвивав свою особливість (індивідуальність) і в той же час вміщував у собі певні риси, притаманні усьому класові, нації, народу.

Індивід (від лат. іпйтїаиит - неподільне, особа) - окремий представник соціальної спільноти ( суспільства, класу, прошарку, соціальної групи), якому притаманні основні соціально-демографічні або соціально-професійні характеристики певної спільноти. Індивід екземплярний. Це не просто "один", а завжди "один з ...". Різниця людей як індивідів - це, по-перше, різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать, а по-друге, різниця в тому, наскільки повно типові ознаки однієї і тієї ж групи виявлені в різних її представниках. За допомогою поняття "індивід" підкреслюється вихідна залежність кожної конкретної людини від соціальних умов, у яких відбувалось її особистісне формування (від об'єктивного соціального положення, характеру включення в суспільне виробництво, від вирішального в його групі загального інтересу тощо).

З моменту кризи просвітницьких ідей у першій третині ХІХ ст. європейська філософія достатньо єдина у визнанні того, що людського індивіда не можна трактувати у якості ізольованої та замкненої монади, для якої існуючі суспільні відносини суть лише "зовнішні умови життя", лише наявне "середовище існування". У будь-який момент, коли людина може усвідомлювати себе, вона існує як продукт соціальних відносин. Епоха, в яку людина народилася і сформувалася, рівень культури, якого досяг її народ, спосіб життєдіяльності, який відрізняє соціальну групу, до якої він належить, - усе це накладає відбиток на індивідуальну поведінку, визначаючи первинні неусвідомлені установки та впливаючи на усвідомлені мотиви вчинків. Людина змушена не просто враховувати умови та можливості суспільства, вона повинна ще зрозуміти, що зобов'язана останньому багатьма якостями, які спочатку можуть здаватися їй самостійним надбанням.

♦ Поняття "індивід" слід відрізняти від поняття "індивідуальність" як позначення неповторного поєднання природних та соціальних властивостей індивіда, а також від поняття "особистість" як деіндивідуалізованих соціальних якостей людини.

Особистість (лат.- persona) - конкретний вираз сутності людини, цілісне втілення і реалізація в ній системи соціально значущих рис і якостей суспільства. Невід'ємними рисами особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки, певна автономність щодо суспільства тощо. Слово "особистість" спочатку позначало маску, яку одягав актор у античному театрі, а потім воно стало позначати самого актора та його роль (персонаж). Пізніше цей термін тлумачився як готовність нести всю повноту пов'язаної з цією роллю відповідальності.

Поняття "особистість" стоїть поряд з такими категоріями, як людина, індивід, індивідуальність тощо. Якщо людина тлумачиться як біопсихосоціальна істота, і це поняття передає універсальну причетність Homo sapiens до родової біосоціокультурної організації, то індивід - це одиничний, конкретний, унікальний суб'єкт з індивідуальними рисами (психічні здібності, діяльніс-ний, розумовий, життєвий потенціал). Особистість у такому разі виступає як індивід, що усвідомлює і реалізує свою індивідуальність соціально. Людина як індивідуальність виявляє себе в продуктивних діях, і вчинки її нас цікавлять в тій мірі, в якій вони отримують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати протилежне: в ній цікаві саме вчинки (трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи).

Якщо поняття індивідуальності підводить діяльність людини під міру своєрідності та неповторності, багатогранності та гармонійності, природності та невимушеності, то поняття особистості акцентує в ній свідомо-вольовий початок. Індивід тим більше заслуговує право називатись особистістю, чим ясніше усвідомлює мотиви своєї поведінки і чим суворіше її контролює, підкоряючи єдиній життєвій стратегії.

Особистість - це ініціатор послідовного перебігу життєвих подій, і її гідність визначається перш за все тим, що вона взяла під свою відповідальність. Особистісне буття - це неперервне зусилля. Його немає там, де індивід відмовляється іти на ризик вибору, намагається ухилитися від об'єктивної оцінки своїх вчинків і від нещадного аналізу внутрішніх мотивів.

Отже, особистість - окрема людина як індивідуальність, як суб'єкт стосунків та свідомої діяльності по перетворенню соціальної реальності. Це відносно стійка система соціально значущих та індивідуальних рис, що формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії. Це індивід, який завдяки своїм якостям впливає на маси та хід історії. Він знаходиться в центрі суспільної уваги внаслідок соціальної позиції та виконання соціальної та професійної ролі.

♦ Поняття "особистість" треба відрізняти від поняття "особа", яким позначається людський індивід в усій повноті якостей: біологічних, соціальних, духовних, ментальних та тілесних. Особа - це окремий представник людського роду, який у процесі взаємодії саморозвитку і соціалізації стає індивідуальністю та особистістю.

Кожна особистість в суспільстві має свій соціальний статус та відіграє свою соціальну роль. Взаємодія особистості та суспільства - центральна проблема філософії: якими є особистості, таким є і суспільство, а яким є суспільство, таким і особистості, що живуть у ньому. Людина, яка підтримує ті самі культурні зразки, що й більшість членів суспільства, визначається як модальна особистість. Стратифікація суспільства робить неминучим формування різних типів особистостей (особистість інтелігента, особистість підприємця, особистість лікаря тощо).

Сучасна особистість під впливом засобів масової комунікації, освіти та індустріального досвіду включає до сукупності своїх характеристик ініціативність, устремління до автономізації, до планування життя на основі наукових знань, самостійність, ідентифікацію з більш широким соціальним середовищем.

Особистість постає як представник якогось класу, нації, народності. Раб, рабовласник, феодал, буржуа, селянин, пролетарій - це своєрідні соціальні типи особистостей. Вони відрізняються за рівнем свідомості, характером та спрямованістю діяльності. Високий рівень свідомості чи спрямованість діяльності може зумовити перехід особистості з одного соціального типу в інший. Людина є не пасивний продукт обставин, а суб'єкт своєї життєдіяльності.

Серед переважної кількості рядових особистостей є ті, що у своїй індивідуальності найбільшою мірою виявляють всезагаль-не. Історична особистість - це людина, що залишила певний слід в історії життя народу, держави, людства. Це державні чи громадські діячі, ватажки суспільних рухів, конфліктів, переміщень, політики, їх діяльність може мати позитивний або негативний характер.

♦ Видатна особистість - це людина, що своїми вчинками, творчістю, практичними справами здобула історично-позитивну суспільну оцінку, бо присвятила своє життя загальнолюдським (народним, національним) пріоритетам. Такі люди беруть на себе відповідальність за нові підходи до суспільного творення. Вони геніальні, талановиті, це гордість нації й людства, бо ввібрали у себе усі характерні ознаки, притаманні людині як представникові роду людського.

Звичайно, статус видатної особистості має конкретно-історичний характер. Епоха вносить зміни у оцінки результатів діяльності, може навіть розвінчати раніше незаперечні істини. Діяльність видатної особистості може не одразу підтримуватись народом, бо позначена новизною, що входить у життя через подолання старих структур та опору їх суб'єктів. Видатні особистості можуть прискорювати або уповільнювати хід історичних подій, їх роль зримо виявляється у соціально-політичній сфері, де вони визначають завдання, приймають рішення, діють і ведуть за собою маси, в економічній сфері, у культурі, духовному житті. В той же час перебільшення ролі особистості призводить до викривленого розуміння історичного процесу в теорії й до значних деформацій життя на практиці.

Всі люди одночасно унікальні й неповторні і разом з тим несуть в собі загальнолюдські характеристики. Саме соціальноспільне, що має суттєве значення для суспільства, постає як основа типізації особистостей. Першу спробу типізації особистостей на основі тотожності характеру, темпераменту людей здійснив Гіппократ. Пізніше ці погляди розвивали І. Кант, І. Павлов.

У сучасній психології виділяють чотири головні типи особистостей:

♦ сангвіністичний (висока нервово-психічна активність, емоційна вразливість);

♦ холеричний (висока імпульсивність, енергійність дій, запальність);

♦ меланхолійний (приглушеність моторики, стійкість почуттів);

♦ флегматичний (стриманість, повільність дій, спокійність міміки).

Більш поширений розподіл особистостей на:

♦ інтравертів (звернених на себе);

♦ екстравертів (звернених на зовнішній світ). Відповідно до виду діяльності людини, від якої вона отримує

максимальне задоволення, виділяються такі типи особистостей:

♦ альтруїсти (насолода від допомоги іншим);

♦ практичний тип (задоволення від продуктивно-корисної праці);

♦ гностичний тип (задоволення від пізнання, наукової діяльності). Розрізняють також гедоністів, які головним принципом життя вважають задоволення, діловий тип та інтелектуалів.

Універсальну характеристику Діяльність як доцільна відношення людини до навколиш-активність суб'єкта нього світу виявляє її діяльність.

Це універсальний, необхідний засіб існування і розвитку людини. Він включає в себе матеріально-практичні та інтелектуальні операції, соціальну та біологічну взаємодію з навколишнім середовищем. Саме в діяльності людина визначає своє місце в житті, стверджує свою суспільну природу, виявляє себе як творча, вільна індивідуальність. За межами діяльності немає людини, немає творення, самореалізації.

За змістом діяльність являє собою процес предметно-перетворюючого, практичного освоєння людиною об'єктивного світу. Залежно від засобів регуляції діяльність розгортається на основі свідомо визначених цілей, на засадах соціально детермінованих потреб особи. Щодо засобів здійснення діяльність являє собою універсально-творчий процес, продуктом якого є сама людина та світ її відносин, її культури.

У своїй єдності всі види соціальної діяльності - матеріальної і духовної - утворюють складну ієрархічно організовану систему, яка забезпечує задоволення історично створюваних потреб, як суспільних, так і індивідуальних. Сукупна діяльність індивідів є, таким чином, засобом буття суспільства, його самоорганізації, відтворення та розвитку.

Детермінація діяльності являє собою зумовленість вчинків і дій зовнішніми і внутрішніми факторами. Неможливо досить вичерпно описати діяльність як єдність зовнішнього і внутрішнього, якщо не брати до уваги специфіку потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, які мотивують поведінку людини, організують взаємовідносини людей. Діяльність саме і є той "канал" зв'язку, через який зовнішній світ впливає на людину, стає надбанням суб'єктивного "Я", а внутрішня природа людини опредмечується, сприяючи самоствердженню особи.

Діяльність - це ініціююча, генеруюча ланка у складному внутрішньому механізмі детермінації сенсу і спрямованості суспільного розвитку. Принцип детермінізму спирається на діяльність, виходячи з того, що в суспільному житті ніщо не відбувається без діяльності людей. Усі зміни і в цілому розвиток суспільства суть в кінцевому рахунку результат соціальної активності, спрямованої на досягнення свідомо поставлених цілей.

Джерелом і змістом діяльності є функційні суперечності між природним і соціальним, суб'єктивним і об'єктивним, усвідомленим і неусвідомленим, свободою і необхідністю. Породжена в результаті суперечностей внутрішня напруженість одержує вихід у розвитку діяльності. Виникнення, зростання, розгортання і вирішення суперечностей, повтор цього циклу на новій основі - рушійне джерело діяльності.

У діяльності виділяються три основні елементи:

♦ суб'єкт, який виявляє активність;

♦ об'єкт, на який вона спрямована; сама активність як стан.

♦ Третій компонент знаходить свій прояв у трьох різних формах діяльності: практично-перетворюючій, теоретико-пізна-вальній і ціннісно-орієнтаційній.

Кожна з названих форм характеризується не лише діяльністю свідомості, а й ступенем усвідомлення значення певного явища в житті людини, суб'єктивним встановленням його цінності.

Діяльність (action)- специфічна форма відношення людини до навколишнього світу та самого себе, що виявляється у цілеспрямованій зміні та перетворенні світу і людської свідомості. Діяльність людини передбачає певне протиставлення суб'єкта і об'єкта діяльності: людина сприймає об'єкт діяльності як матеріал, що може отримати нову форму і властивості, перетворитися з матеріалу на предмет і продукт діяльності.

Термін "діяльність" має два основних значення:

1) вид або види соціальної діяльності, поведінки, наприклад, товариства, держави, а також індивідуума;

2) вид або види індивідуальної соціальної діяльності, яка є не просто результатом біологічного рефлексу, а виступає як цілеспрямована, що містить у собі розумове цілепок-ладання.

За Вебером, значуща соціальна діяльність складається з будь-яких видів діяльності. Нею керує суб'єктивне осмислення, і вона спрямована на інших. Для символічного інтеракціонізму ( Блу-мер, Мід та ін.) саме це, а не просто реакція - головна відмінність людської діяльності. Взагалі філософи та соціологи розійшлися в питанні про те, як пояснити соціальну дійсність - посиланнями на індивідуальну усвідомлену діяльність (теорія соціальної дії; методологічний індивідуалізм) або в якості похідної від соціальної структури (структуралізм). Є соціологи, які вважають, що ні теоретики діяльності, ні структуралісти не змогли показати дійсний шлях утворення цінностей у акторів (соціальна феноменологія, етнометодологія, Шюц, Гарфінкель). Мали місце спроби примирити теорію соціальної дії зі структуралістськими постулатами (Парсонс, Гідденс), і хоча злагоди поки що не досягнуто, визнання отримує така ідея: соціологічне дослідження має бути повернуте і до діяльності, і до структури.

Діяльність - це процес, що містить мету, засоби та результат, отже, невід'ємною характеристикою діяльності є її усвідом-леність. Діяльність виступає реальною рушійною силою та умовою існування суспільства.

Суб'єктом діяльності може бути особа, колектив, соціальна група, клас, суспільство в цілому. Типи і форми діяльності розрізняються за суб'єктом, об'єктом, функціями та цілями (індивідуальна, громадська, виробнича, ідеологічна, наукова, політична, культурно-виховна, відтворювальна та творча).

Діяльнісна сила людини ніби приводиться в дію пусковим механізмом, яким виступає потреба. Саме потреба є специфічним протиріччям між соціальним суб'єктом та навколишнього дійсністю, яке розв'язується в процесі усвідомленої діяльнісної суб'єктно-об'єктної взаємодії, що призводить як до зміни самого соціального суб'єкта, так і до зміни навколишньої дійсності. Потреба детермінує діяльність особистості, її ціннісні орієнтації, волю, емоції та, в свою чергу, сприймає зворотній вплив з боку діяльності та її мотиваційних факторів. Вона визначає характер психічних та соціальних умов діяльності, виступає основним фактором у регуляції поведінки особистості.

Діалектика взаємозв'язку потреб і діяльності охоплює весь життєвий цикл розвитку суспільства. Цей взаємозв'язок є необхідним, суттєвим, стійким, неперервним і виступає як закон відповідності соціально-перетворюючої діяльності потребам суспільства та кожного індивіда. Задоволення потреб, що виникли раніше, виступає основою розширення кола потреб, появи нових. Чим багатші потреби, тим повніша діяльність, бага-тогранніша сама особистість.

Принципові межі та можливості розвитку людини визначає не сама по собі оточуюча людину дійсність, не будь-які зовнішні сили, а динаміка практично-перетворюючої діяльності, яка розширює спектр умов природного існування людини, удосконалює соціальне середовище її існування та створює умови для її духовного розвитку. На підставі практики формується той діяльнісно-творчий спосіб відношення до дійсності, який у принципі виходить за межі пристосовницької поведінки. Він визначає розвиток усієї матеріальної та духовної культури людства, всіх форм суспільної життєдіяльності людини, він по суті відкриває необмежені можливості удосконалення людини та способів її взаємовідносин з дійсністю.

Діяльність, маючи соціокультурні засади, передумови та теорії, може здійснюватись на двох рівнях:

♦ діяльність з використання, освоєння вироблених у ході історичного розвитку способів зміни і перетворення дійсності, що зафіксовані в певних установках, нормах, програмах, які задають відповідну парадигму діяльності;

♦ діяльність з розвитку наявних форм культури та відповідних форм ставлення до дійсності.

Якщо перший режим діяльності має риси адаптованої, пристосовницької поведінки, то в другому випадку передбачається здатність до постійного перегляду та удосконалення засадо-вих програм; люди при цьому виступають не просто активними суб'єктами, а творцями принципово нових програм дій, нових соціокультурних парадигм. Перший вид діяльності на основі правил, традицій, що є результатом культурної творчості на певному етапі її історичного розвитку, за класифікацією німецького соціолога М. Вебера, називається "традиційна поведінка". Якщо в першому режимі діяльність цілеспрямована, то в другому - вона цілепокладена, оскільки пов'язана з перебудовою своїх засад. Саме при переході від цілеспрямованої діяльності до цілепокладеної повною мірою відкриваються перспективи творчості та свободи.

Вся історія людського суспільства, матеріальної та духовної культури являє собою процес розгортання, реалізації діяльніс-но-творчого відношення людини до навколишнього світу, що виявляється в побудові нових способів та програм діяльності. Якщо взяти матеріальне виробництво, то люди в свій час здійснили перехід від полювання і риболовства, коли присвоюються продукти, до землеробства та тваринництва, де продукти вже виробляються, потім від ремесла та мануфактури - до великого машинного виробництва; нині здійснюється перехід до постіндустріального інформаційного суспільства.

Здійснення будь-якої діяльності завжди передбачає кооперацію зусиль людей, їх співробітництво, а тим самим якісь форми їх спілкування. При цьому саме спілкування являє собою певного роду діяльність, у якій можна виділити сферу цілепок-ладання, ціннісно-смислові установки, засоби, прийоми та операції, що спрямовані на досягнення цілей спілкування.

Отже, діяльність як специфічно людське ставлення до реальності, що здійснюється в рамках певних соціокультурних умов, являє собою складне багатомірне культурне утворення, яке включає в себе не тільки реальні дії, так би мовити, "на виході" всієї цієї структури. Останні мають своєю передумовою роботу структури в цілому: наявність ідеального плану діяльності да дію свідомості в цьому ідеальному плані, що передбачає "зворотній зв'язок" по ходу реалізації ідеальних планів та програм в дійсності, потім перетворення та розвиток внутрішнього світу суб'єктів діяльності у міру здійснення їх світовідношення до процесів діяльності, налагоджування міжсуб'єктних відносин спілкування, що є необхідною умовою сумісної діяльності. Робота в середині всієї цієї структури може здійснюватись як в режимі функціонування, коли вона орієнтується на реалізацію прийнятих норм та правил заданої соціокультурної парадигми, так і в режимі розвитку, коли відбувається удосконалення, перетворення вихідних засад та установок діяльності, їх "пере-програмування".

Усі ці структури діяльності, з одного боку, замикаються в складні системні утворення, що є "тілом" соціокультурної діяльності в цілому, а з другого - їх окремі ланцюги та елементи виділяються у відносно самостійні цілісності, що й дозволяє говорити про окремі види та форми діяльності і спілкування в найрізноманітніших сферах соціокультурного життя.

Як і будь-яка реалія буття, що має життєво-смислове значення для людей, діяльність стає предметом не тільки об'єктивуючого раціонально-теретичного пізнання, а й ціннісної духовно-практичної свідомості, що виробляє певне відношення до цих реалій та передбачає їх певну оцінку. Діяльність як домінуючий спосіб ставлення до дійсності виступає в якості цінності культури, однак драматичний досвід сучасної цивілізації, яка відчуває на собі руйнівні наслідки невгамовного безвідповідального активізму, породжує досить сильні критичні настрої відносно активно-перетворювальних засад у людській культурі.

Прибічники таких настроїв підкреслюють, що руйнівні тенденції закладені в сутності самої установки на активне перетворення наявної дійсності. Причому західній цивілізації з її висуванням на передній план активності людини, діяльнісного першопочатку протиставляються цінності як традиційної культури з її установкою на домінування наявного соціокультурно-го досвіду на противагу динаміці та новаторству, так і культур Сходу з їх принципами слідування "природному стану речей", відшуканим ритмам та циклам природного та соціального життя. Діяльність у дусі однобічного технологізму, що зводить світ, до якого "вписана" людина, до матеріалу маніпулювання, цілі якого визначаються утопічними проектами або просто егоїстичними інтересами, обов'язково призводять до загубних наслідків, у тому числі і для самих людей, які здійснюють таку діяльність.

Для того щоб уникнути цієї небезпеки або хоч мінімізувати її, слід передбачати розвиток самого суб'єкта, його відповідальності за спрямованість своєї діяльності, гармонізацію ступеня свободи та ступеня відповідальності, здійснення цілепокладан-ня, його смислових орієнтирів, спрямованих на коеволюцію людини та навколишнього світу. Тому адекватна оцінка активно-перетворюючого діяльнісного першопочатку, виступає як актуальне та важливе завдання сучасної філософської свідомості.

Характеристика індивіда як продукта суспільних відносин зовсім не означає, що вихідні умови індивідуального існування (наприклад, характер виховання, сімейне та соціальне оточення тощо) раз і назавжди зумовлюють наступну поведінку людей. Етнічна, віросповідна, класова, професійна приналежність людини не змушує фатально діяти певним чином.

Незведеність людини до її соціально-групового стану, незалежність поведінки від попередніх факторів, здатність бути відповідальним за свій персональний образ саме й фіксуються в поняттях "індивідуальність" та "особистість", які виявляють різні аспекти людської самопобудови. В індивідуальності ми відзначаємо насамперед її самобутність, а в особистості - самостійність. Людина виступає як індивідуальність при наявності особливих, одиничних, неповторних властивостей, а особистістю вона залишається тільки доти, доки не втрачає себе, своє лице.

Людина - продукт і суб'єкт суспільних відносин. Якщо поняття індивіда націлене на перше з цих визначень, то поняття індивідуальності та особистості акцентують увагу на тому, що конкретна людина може стати активним суб'єктом суспільного життя.

Людський індивід, з одного боку, є соціально універсальним, а з іншого - особистісний. Індивідуальність виявляється у своєрідності соматичних, психічних, інтелектуальних потреб та здібностей. Інстинкт не дає людині "що потрібно", традиція не дає людині "що повинно бути", бо це забезпечує особистісна трактовка "Я". Тому індивідуалізацію слід розглядати в одному ряду з такими категоріями, як "самосвідомість", що позначає персональну представленість Я, та "самооцінка", яка являє собою контроль за реальною здатністю особистості критично кваліфікувати власні мотиваційні стани, рівні зазіхань. За рахунок динамізації особис-тісно-мотиваційної сфери самооцінка виконує функції: саморозу-міння, самоуправління, самовиправлення та самозбереження.

Соціальна роль особистості в контексті її індивідуалізації
Специфіка ціннісного ставлення до світу. Діалектика аксіологічних максим
Сенс життя як функція людського буття. Свобода, власність, відповідальність
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Передмова
Частина перша. Виникнення й розвиток філософії
Тема 1. Філософія та її основні функції
1. Філософія - світоглядне знання
2. Виникнення філософії
3. Філософські позиції та проблема методу в філософії
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru