Філософія історії - Бойченко І.В. - 1.3.3.4. Світосприйняття як основний рівень релігійного історичного світогляду

Будучи одним з основних рівнів світоглядного відношення "людина—світ історії"' у системі релігійного осягнення історичної дійсності, історичне світовідчуття тут, на відміну від міфологічного світогляду, вже не є, все ж, рівнем провідним. Таким, домінантним у релігійному історичному світогляді е вже не світовідчуття, а світосприйняття історичних реалій. Світосприйняття (в тому числі й релігійне) необхідно, звісно, відрізняти від звичайного, психічного сприйняття. Так само, як історичне світовідчуття істотно різниться від фізіологічного, елементарного відчуття, історичне світосприйняття теж є утворенням набагато складнішим, ніж елементарне психічне сприйняття. Останнє тлумачиться, як відомо: 1) як суб'єктивний образ окремого предмета, явища, події чи процесу, що безпосередньо впливають на так звані аналізатори людини (його називають ще образом сприйняття, або перцептивним образом); 2) як процес формування такого образу. На відміну від нього, світосприйняття є теж цілісним образом, але вже не окремого предмета, події, явища тощо, а історичного світу як цілісності, взятого у певному ракурсі та в уособленому вигляді якоїсь вищої доброї чи, навпаки, недоброї сили тощо. Варто мати на увазі, що світосприйняття й просте сприйняття відрізняються не тільки за ступенем, а й за характером узагальнень. Сприйняття психічне зазвичай є суто пізнавальним образом і вичерпується в основному гносеологічною характеристикою. На відміну від нього, світосприйняття має ціннісну природу, воно є значно складнішим, багатограннішим утворенням. З одного боку, воно формується під впливом певної сукупності світоглядних уявлень, поглядів, переконань, стереотипів свідомості, мислення, взаємин, поведінки, спілкування, діяльності тощо. З іншого ж, — вже сформувавшись, світосприйняття насамперед постає істотною передумовою й важливим чинником визрівання у суб'єкта релігійного історичного світогляду тих чи інших складових та й значною мірою всього його світовідношення, взятого у системному охопленні.

1.3.3.5. Уява як пізнавальна основа релігійного світосприйняття історичного процесу

Що ж є тією пізнавальною здатністю, котра може виконувати роль підґрунтя подібного, тобто релігійного історичного світосприйняття та й світосприйняття як важливого компонента будь-якого світогляду? Як і світовідчуття, світосприйняття історичного процесу теж спирається на всі пізнавальні здатності, нерозривно пов'язані в людині. Однак якщо для світовідчуття особливе значення все ж має дія органів чуття, то для історичного світосприйняття і відповідно релігійного історичного світогляду загалом, в якому воно відіграє визначальну роль, на перше місце виходить інша пізнавальна здатність людини — творча уява, тобто спроможність конструювати образи, які й визначають природу сприйняття. Адже якщо відчуття фіксує лише окремі властивості чи фрагменти об'єктів історичної дійсності, то сприйняття, на відміну від нього, дає вже цілісні їх образи. Пізнавальною ж людською здатністю, що створює ці образи, і є уява. (Дуже добре цю суть уяви передає відповідний російський термін — воображение, тобто втілення чогось у образах.) Сама уява постає як сполучна ланка між органами чуттів та інтелектом у процесі сумісної дії всіх пізнавальних здатностей індивіда, у ході осмислення історичної реальності. Подаючи процес означеного історичного осмислення образно, можна розкрити здатність творчої, продуктивної уяви особистості, порівнявши її із своєрідним "розливним ковшем", який розподіляє у "мартенівському цеху історичного пізнання" суто хаотичний, здавалося б, потік чуттєвих даних про історичні явища між осередками мережі понятійних форм людського розсудку.

Уперше, щоправда на матеріалі не історичного осягнення світу людини, а людського пізнання загалом, цю здатність продуктивної людської уяви як основний її атрибут і призначення помітив ще німецький мислитель, основоположник німецької класичної філософії кінця XVIII — початку XIX ст. Імануїл Кант. "Наша природа, — зазначав він, — є такою, що споглядання можуть бути тільки чуттєвими, тобто містять у собі лише спосіб, яким предмети діють на нас. Здатність же мислити предмет чуттєвого споглядання є розсудок. Жодній з цих здатностей не можна віддати перевагу перед іншою. Без чуттєвості жодного предмета не було б нам дано, а без розсудку жоден не був би мислимим. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі. Тому однаковою мірою необхідно поняття робити чуттєвими (тобто приєднувати до них у спогляданні предмет), а свої споглядання робити зрозумілими (тобто підводити їх під поняття). Ці дві здатності не можуть виконувати функції одна одної. Розсудок не може нічого споглядати, а почуття не можуть нічого мислити. Тільки із поєднання їх може виникнути знання"61. Робота продуктивної уяви як однієї з найголовніших пізнавальних здатностей людини саме й полягає (і це доречно підкреслює Кант) у поєднанні розсудку та почуттів у процесі осмислення пізнаючим суб'єктом явищ навколишнього світу. Звичайно, світу не тільки природи, а й історії. Щоправда, виокремити раціональні моменти підходу Канта можна, лише елімінуючи його суб'єктивістське тлумачення світу явищ як чогось такого, що не єднає людину й ноумен, річ саму по собі, а, навпаки, роз'єднує їх. Відповідно й пізнання філософ розглядав не як осягнення предметів, а як їх конструювання. Цей момент у людському пізнанні, безумовно, є, однак, по-перше, як момент, а не вичерпна характеристика; по-друге, конструюючи предмет, людина, вже зсередини, від себе, вгадуючи, реконструює, відтворює в ідеальній формі певне формоутворення реальності. Якраз таке "конструювання" цілісних образів історичних реалій і здійснює продуктивна здатність людської уяви. "Отже, — зазначає Кант, — у нас є чиста уява як одна з основних здатностей людської душі, що лежить в основі будь-якого апріорного пізнання. При її посередництві ми приводимо у зв'язок, з одного боку, багатоманітне в спогляданні з умовою необхідної єдності чистої апперцепції (самосвідомого людського "Я" в його самодостатності, в чистому, так би мовити, вигляді. — І.Б.) — з іншого. Ці крайні ланки, а саме — чуттєвість і розсудок, необхідно мають бути пов'язані одне з одним за допомогою цієї трансцендентальної функції уяви, оскільки в протилежному випадку чуттєвість, щоправда, давала б явища, але не давала б предметів емпіричного пізнання, отже, не давала б ніякого досвіду"62.

Продуктивна уява створює вперше образи сприйняття людиною світу, зокрема історичного світу, а репродуктивна уява відтворює їх — вдруге, втретє тощо. Однак не можна ототожнювати сприйняття як звичайну, пізнавальну форму і світосприйняття, подібно до того, як не можна прирівнювати відчуття та світовідчуття. Звичайне сприйняття історичної дійсності призводить до формування цілісних образів окремих історичних предметів, процесів і явищ, світосприйняття ж, на відміну від нього, є сприйняттям уже самого історичного світу як чогось цілого і супроводжується продукуванням певних образів цього світу — через уособлені форми богів, чистих і нечистих духів, вищих і нижчих сил тощо.

Отже, головним джерелом релігійного історичного світогляду є уява, — продуктивна та репродуктивна, а визначальними складовими відповідно продуктивні й репродуктивні образи історичного світу. Оскільки це так, то стає зрозумілішим, чому історичний світ віруючої людини поділяється на два світи — той, в якому вона живе (що сприймається при цьому як тимчасовий, другорядний), і світ уявний, потойбічний, який протиставляється поточному світові як основний, справжній. Втім, варто наголосити, що цей інший, потойбічний, світ — теж світ історичний, незалежно від того, як спроеційовані при цьому у нього ідеали віруючих — у минуле (конфуціанство, даосизм) чи у майбутнє (християнство). Адже історичність цього світу пояснюється зовсім не тим, що він обов'язково має належати минулому, а тим, що він наскрізь просякнутий темпоральністю, часовістю. Тому світ майбутнього такий самий історичний, як і світ минулого. І навпаки, історія минулих процесів та явищ може бути таким самим полем прозрінь, як і майбутнє суспільства. У цьому зв'язку не можна не згадати афористичне визначення Фрідріхом Шлегелем історика як пророка, звернутого у минуле.

1.3.3.5. Уява як пізнавальна основа релігійного світосприйняття історичного процесу
1.3.4. Відношення "людина—світ історії" в релігійному історичному світогляді
1.3.4.1. Релігійна ідеалізація світу історії
1.3.4.2. Віра у надприродне як визначальна риса релігійного розуміння історії
1.3.4.3. Надприродне як перетворена форма історичного
1.3.4.4. Софійність як риса релігійного осмислення історії
1.3.4.5. Телеологічність релігійного сприйняття світу історії
1.3.4.6. Найважливіші історіософські ідеї релігійного світогляду
1.3.5. Релігія як соціальний інститут, її роль в осягненні історії
1.3.5.1. Релігія як соціальний інститут: історична постановка питання
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru