Філософія історії - Бойченко І.В. - РІККЕРТ Генріх (1863—1936)

РІККЕРТ Генріх (1863—1936)

— один із засновників і провідний представник Баденської школи неокантіанства, розробляв проблематику теорії та методології пізнання (передусім гуманітарного), філософії історії, філософії життя, логіки, онтології, аксіології тощо. Народився у Данцигу, в сім'ї ліберального політика, близько знайомого з батьками Макса Вебера, з котрим пізніше дружитиме й сам Р. 1888 — захистив учений ступінь у Страсбурзі; 1891 — габілітувався у Фрайбурзькому університеті, де у 1894 стає екстраординарним, а з 1896 — ординарним (заміщаючи Ріля) професором; у цей же час започатковується також його дружба з Мюнстербергом; з 1916 посідає (замість Віндельбанда) місце професора у Гейдельберзькому університеті. Основні праці: "Вчення про дефініцію" (1888), "Суперечка Фіхте про атеїзм і філософія Канта" (1889), "Науки про культуру та науки про природу" (1889), "Предмет пізнання. Вступ до трансцендентальної філософії" (1892), "Межі природничо-наукового утворення понять" (1896—1902), "Філософія життя" (1903), "Філософія історії" (1905, видана під назвою "Філософія на початку XX ст.", вдруге (1907) — під назвою "Філософія історії" у ювілейному збірнику, присвяченому 80-літтю Куно Фішера), "Система філософії" (1921), "Логіка предиката та проблема онтології" (1930), "Основні проблеми філософи " (1934). На першому етапі філософські ідеї Р. є спробою розв'язання назрілих пізнавальних проблем шляхом просування від осмисленого через фіхтевську версію кантівського критицизму до критичної онтології. В дусі неокантіанства, відкидаючи "річ у собі", Р. зводить реальність до свідомості суб'єкта, трактованої напочатку знеособлено, пізніше ж — конкретніше, з урахуванням типологічних відмінностей і ціннісно-світоглядного колориту особистісної свідомості. Не заперечуючи в принципі зовнішньої щодо людини й незалежної від її свідомості трансцендентної дійсності, філософ, однак, наголошує, що вона може бути тільки предметом віри; та ж дійсність, що становить предмет пізнання, є, за Р., іманентний щодо суб'єкта, ціннісно орієнтований світ. Втім, виявом активності свідомості є, гадав філософ, не тільки світ цінностей, культура (науки про культуру), а й природа (природознавство). Пізнання ж за даного підходу тлумачиться лише як перетворення і в жодному разі — як відображення. Пізнавальний процес, за Р., може бути науково осмислений за умови, коли іманентна свідомості пізнавана дійсність умосяжного світу розглядається крізь призму пізнавальних цінностей. Так, наперед задана цінність істини спричинює спрямованість суб'єкта пізнання до істини. Обґрунтовуючи, використовуючи й конкретизуючи запропоноване Віндельбандом, враховуючи особливості природознавства і суспільствознавства, розмежування на номотетичні (у термінології Р. — генералізуючі) та ідіографічні (індивідуалізуючі) методи, Р. доводив, що їх відмінність зумовлена передусім специфікою відбору та впорядкування емпіричного матеріалу. Природничі науки, як вважав він, мають за мету узагальнення, виявлення законів, тлумачених у даному разі як апріорні схеми людського розсудку. Історичні ж науки спрямовані, навпаки, на осягнення своєрідності, неповторності й самодостатності процесів людського життя та самої людини, поняття котрої мислитель розглядав не у значенні логічної абстракції, а як асимптотичне наближення до автентичного визначення реальної індивідуальності. Виступаючи проти спроб позитивістів (Конт, Спенсер, Мілль тощо) механічно перенести поняття і методи природничих наук на сферу історичних досліджень, він водночас прагнув уникнути й різкого протиставлення цих двох типів наук. Адже й серед гуманітарних дисциплін є такі, що успішно користуються генералізуючими методами: математичні лінгвістика та психологія, соціальна статистика, прикладна соціологія та інші; а серед природознавчих ті (наприклад, географія чи геологія), що вивчають одиничні за самою своєю суттю утворення. Однак в обох випадках це відхилення від панівної, протилежної за своїм характером, тенденції. Своє завдання Р. вбачав у тому, щоб філософськи обгрунтувати самобутності та відповідно самостійності історичних наук і разом з тим довести обмеженість реальної сфери автентичного використання природничих наук та властивого їм способу утворення понять. Культуру як предмет історичних дисциплін він інтерпретує як особливу царину досвіду, де одиничні явища, передусім самі людські індивіди, співвіднесені з цінностями. Тому філософія у значенні науки про культуру спроможна вирішувати проблему місця людини у світовому цілому лише остільки, оскільки вона постає теорією цінностей. Адже людина прагне посісти лише те місце, якого вона потребує, котре має для неї особливе значення. Самі ж цінності, за Р., утворюють царину трансцендентного сенсу, цілком самостійний світ, що перебуває по той бік суб'єкта й об'єкта. За основні філософ виокремлював дві великі сфери та шість дрібніших різновидів цінностей. Всю сукупність цінностей він поділяв на дві основні форми: власне цінності ("самоцінності")

— народ, держава, сім'я, право, наука, мистецтво; цінності підпорядковані, значення котрих зумовлене їх функцією, можливістю використовуватися в ролі засобу, —господарство, техніка тощо. Детальніше погрупування базується на виокремленні німецьким мислителем, на основі пов'язаних з буттям шести сфер — логіки, естетики, містики, етики, еротики, релігії, — відповідних різновидів цінностей, у значенні яких, за Р., постають: істина, краса, надособистісна святість, нравственість, щастя, особиста святість. У працях останнього періоду Р., критично осмислюючи онтологію М. Гартмана та М. Хайдеггера, розробляє проблеми раціоналістичної онтології як вчення про види світу в цілому. Втім раціоналістичною така онтологія може іменуватися лише умовно. Адже справжнє взаємопроникнення цінностей та сущого не досягається, за переконанням філософа, не тільки у нижчих (фізичне та психічне буття), а й у вищій (культура) сфері поцейбічного буття. Таке поєднання досягається, на його думку, лише у бутті потойбічному, осяжному тільки через релігійну віру. Праці Р. певним чином вплинули як на його безпосередніх послідовників, так і на представників інших напрямів філософії XX ст. — феноменології, онтології, екзистенціалізму, неогегельянства тощо. Серед них — Кон, Ласк, Кюльпе, Баух, Паульсен, Петрушевський, Гуссерль, Хайдеггер, Гартман, Кронер, Лукач та ін. Багато які з його ідей зберігають свою життєздатність і на сучасному етапі розвитку світової філософської думки.