Екологія довкілля. Охорона природи - Грицик В. - 1.4.2. Уявлення давніх українців про природу

Світогляд народу, без сумніву, формується завдяки кращим зразкам традиційної національної культури. Культура природокористування визначає певний рівень взаємодії суспільства й природи, що в різних формах, які складаються в певних суспільствах (цивілізаціях) на основі етно- та культурогенезу. Важливими свідченнями ставлення людини до природи в різні історичні часи є легенди, міфи, оповіді, казки, обрядові пісні, прислів'я та інші форми усної народної творчості. У нинішній час варто пригадати, що для українців поняття цілісності світу, його центросферичної живої моделі не просто міф чи казка. Воно є основою ментальності народу, символ його культури. Недаремно українська писанка стала візиткою нації у всьому світі.

Фатальною помилкою людства стало моральне відлучення людини від природи, яке набуло катастрофічних масштабів у XX столітті. Сьогодні, на порозі страхітливих екологічних криз, варто знову звернутися до мудрості наших предків, щоби хоч трохи навчитися в них шанобливому ставленню до природи, втраченому непозважливими нащадками.

Язичництво наших предків було релігією гармонії людини та природи, людини і Всесвіту. У ті давні часи людина не відокремлювала себе від обожнювальної, а отже, недоторканної природи, не вважала себе її "царем", проте була переконана у власному значенні як частини грандіозного цілого.

Тому й шанувалися сили природи, небесні світила - Сонце, Місяць, зорі. Божествами й духами заселено було землю, воду, ліси і поля. Не руйнуючи природи, давні слов'яни брали в неї все необхідне для існування - їжу, одяг, ліки. Треба було лише знати й поважати закони, за якими діється тайна життя.

Оранка, сівба, збір урожаю - всі ці начебто прості побутові процеси перетворювалися на таємничі, урочисті і напрочуд поетичні ритуали.

Відтак природа сприймалася нашими предками як живий і вищий організм зі своїми логічними законами, людина - як його невеличка частка, а все створене Богом-Природою було священним і одухотвореним. Поклонятися Природі та її явищам означало вірити в безсмертний Дух.

Іван Огієнко (в церковному сані митрополит Іларіон) більше, ніж будь-хто з православних теологів розумів високу місію первісних вірувань. У своїй книзі "Дохристиянські вірування українського народу" він з цього приводу писав: "Первісна віра практична, домова, господарська, необхідна людині на кожному кроці, бо була міцно пов'язана з її працею. Це була релігія реального життя, пізніш хліборобська, як частина життя людини, коли її віра й життя було нерозірвано пов'язані сотнями ниток". Таким чином, первісний світогляд людини співголосний з культом природи, а релігія була одухотворенням всього довкілля. В її основі лежало три елементи:

- аніматизм (від латинського animatus - одухотворений) - віра в безособову одухотвореність природи, окремих її частин і явищ;

- анімізм (від латинського animus - душа, дух) - віра в існування душ і духів;

- антропоморфізм (від antropos - людина, і morphos - подібний, людиноподібність) - своєрідне "олюднення" частин і явищ природи, наділення рослин і тварин людськими якостями.

Усе це разом узяте тісно поєднувало людину з довколишнім світом, робило її невід'ємною часткою природи, серед якої вона жила, і, відповідно, шанувала й одухотворювала.

Віра наших предків надзвичайно близько стикалася з довколишньою природою, була до неї міцно пристосована і від неї залежала. Ця віра вилилася в цікавий ритуальний календар: всі свята справлялись залежно від стану природи. Пізніше християнство мало змінило цей календар - воно надало йому тільки нових рис та нових назв, а сам релігійний круг, пов'язаний з природою та взагалі з оточенням, залишився незміненим аж до нашого часу (Огієнко, 1942).

У своїй основі цей календар повторює рік як період, що постійно повторюється і незмінний у своєму перебігу: відбуваються одні й ті ж події - минають дні, місяці, чергуються схід і захід сонця, зима та літо. Відтак рік у людській уяві - це своєрідна мікровікова одиниця, ланцюжки якої незмінно повторюються. Ця обставина лягла в основу господарської діяльності наших предків і оформилась у своєрідний календар взаємин народу й довкілля. У природному довкіллі, повний ритм якого замикався річним колом, людина черпала свої знання про навколишній світ, формувала світоглядні концепції. Без знання народного календаря важко уявити світогляд, характер, побут, мораль, духовні й матеріальні цінності нації. У ньому відображено сукупність вірувань і знань, за якими протягом календарного року жив той чи інший етнос.

В календарі наших предків у першу чергу шанується джерело, яке є життєдайним для всього сущого на Землі - Сонце. Йому присвячені найбільші річні свята сонячного циклу: Коляда (зимове сонцестояння), Великдень (весняне рівнодення), Купало (літнє сонцестояння).

В пору свята Купало, яке приблизно співпадало з літнім сонцестоянням (22 червня), у природі відбуваються найактивніші процеси, а її розквіт сягає свого апогею. Після Купала жива енергія рослинного світу йде на спад, і це пора, коли рік розділяється навпіл, починають коротшати дні. Купало ніби завершує час земної активності, пов'язаної з сонячним теплом і вологою, як основними чинниками життєдіяльності. Але в цей же час у природі виникають особливі передумови, що сприяють прискоренню процесів концентрації та перетворення накопиченої рослинної енергії в животворні насінини й зародки світу. Відтак образ Купали символізує живу силу сонячної енергії, яка оплодотворює життя на Землі.

Таких прикладів можна навести чимало. Вони свідчать про те, що нашим предкам було притаманне цілісне мислення, для якого властиве уявлення про ієрархічну будову Всесвіту. Український етнос можливо найкраще з європейських народів зберіг цей тип мислення, що виявляється в народних звичаях, святах і обрядах, які збереглися до наших днів. Як свідчить ретроспективний аналіз обрядів, що збереглися, свята складалися зі стрункої системи ритуалів, які чітко визначали головні й другорядні закономірності функціонування космосу, природи й суспільства. Святкові обряди створювали умови для органічної потреби людини в активній співтворчості з природою, в залученні до величного містичного життя Планети і Всесвіту, до найтісніших контактів з його світотворчими, життєдайними енергіями.

Осягнення світогляду народу, особливостей його ставлення до навколишнього природного світу неможливе без звернення до зразків його творчості.

Зокрема, повір'я передають уявлення народу про природу, її явища, час, пори року. Це переважно короткі, інформаційно насичені вислови, які специфічно висвітлюють життя природи та людини. У них відображено глибоку пошану до землі, сонця, води, повагу до всіх живих істот.

Народ глибоко шанує землю і називає її "мати", "свята земля", "годувальниця". Землею клянуться як чимось святим, клятва землею - най вірніша й найстрашніша. Сонце уособлюється з живою істотою. Сім'ю Сонця складають місяць і зірки. До води завжди була особлива увага. Адже лише завдяки їй можливе життя всіх істот і людини. Вода свята, вона - символ здоров'я і душевного спокою, вважається за гріх плювати в неї та говорити над нею лайливі слова.

Етичні норми нашого народу забороняли нищити, вбивати живі створіння з примхи. Високий рівень розуміння явищ у природі, екологічне світосприйняття наших предків прослідковуються в народних прикметах, приказках і прислів'ях. Через них народ створив певний кодекс, який вимагав відноситися до природи як до святині.