Естетика - Мовчан В.С. - 11.2. Категорія "прекрасне": генеза, сутність, діалектика реальності та ідеалу

Категорія "прекрасне" відображає закони гармонійної взаємодії якостей в об'єкті та здатність духовних структур суб'єкта до гармонійної взаємодії з ними. Прекрасне — найширша категорія естетики, що відображає доцільні у собі форми буття явищ світу, форми людського життя у властивій їм самоорганізації, згідно з ідеєю досконалості, та самоорганізацію свідомості на гармонійні зв'язки зі світом.

Потреба гармонізації існує в людині, адже створює психічно комфортний стан: відчуття злагоди зі світом. Згадаємо властиву міфології потребу творення злагоди з природним світом шляхом "введення" його у простір людського життя і надання якостей людської життєвості. У прекрасному гармонійність зв'язків "ініціюється" об'єктом: своїми якостями він налаштовує на взаємодії й гармонізує цей процес. Об'єкт залучає у співпереживання, налаштовуючи на милування, захоплення, натхнення. Об'єктивною підставою гармонійного ставлення є якості предмета, що гармонізують духовні структури суб'єкта, створюючи підстави незацікавленого сприймання (тобто поза практично спрямованою метою) і захопленого милування їх виразною життєвістю. Основою виявлення явищ як прекрасних є такі об'єктивні їх якості: міра, гармонія, пропорція, порядок, урівноваженість тощо. Естетична теорія визначає їх як онтологічні якості, що надають об'єктам виразної й доцільної в собі життєвості. При цьому вони постають організуючим началом доцільних виявлень життєвості не лише в природних об'єктах, а й формуючим началом людського духу. В світі суб'єкта досконала життєвість природних явищ об'єктивується як здатність переживати красу світу та формувати предметність за законами Ті життя. Творення прекрасного — самоцінна діяльність, характерна, передусім, для художнього формування.

Теорія прекрасного, становлення якої пов'язане з естетикою Давньої Греції, розвивається у взаємодії двох основних тенденцій. Перша зосереджена на пошуках ідеальних мірок прекрасного, покладених у самому предметному світі (Піфагор, Арістотель). Друга намагається вивести умоглядну ідею прекрасного, застосування якої до конкретних речей і явищ давало б змогу осягнути їх досконалість (Платон, Плотін). Взаємодія двох підходів у розумінні прекрасного, зрештою, відкрила сутність феномену прекрасного та категоріальний його зміст.

Прекрасне у його категоріальному значенні постає єдністю буттєвих характеристик явищ та здатності суб'єкта визначатися у своєму ставленні до них. Характерно, що І. Кант естетичне милування красою природи пов'язує з моральним почуттям, виокремлюючи його від практичної зорієнтованості інтересу. "Є підстава вважати, — пише філософ, — що у того, кого безпосередньо цікавить краса природи, наявні принаймні задатки морально доброго способу мислення" [12, с. 1161]. Зв'язок прекрасного з моральним у світі суб'єкта відображає єдність інтелектуального та чуттєвого відношення.

Наголосимо, що прекрасне як онтологічна якість природного світу — це не дещо стале та незмінне в явищах, а виразна, доцільна у собі життєвість, що є наслідком самоорганізації. На рівні наукового пізнання згадані якості набувають достовірності істини, вкладаючись у математично виражені числові величини. У культурі людства Істина співвіднесена з Добром та Красою. Чуттєвий досвід сприймання упорядкованості світу народжує переживання його як прекрасного. Істинність математичних доведень підтверджує практика: формування доцільної предметності та діяльність художнього формування (мистецтво) вихідним принципом мають мірки, вироблені природою. Без урахування законів самоорганізації природного світу будь-яка доцільна діяльність була б просто неможлива (як неможлива була б і сама свідомість). Скажімо, принцип гармонії (від грец. harmonia — зв'язок, стрункість, співрозмірність частин) є фундаментальною ознакою самоорганізації матеріального світу, а також умова доцільної діяльності людини і предметного формування. Гармонійні стосунки людини зі світом — ідеал людяності відносин.

Поняття "гармонія" відображає внутрішню і зовнішню узгодженість, цілісність і співмірність форми та змісту в явищах. Це поняття від часів Давньої Греції слугує для відображення упорядкованої життєвості явищ світу, на противагу неупорядкованості — хаосу. Г. Гегель ("Феноменологія духу") розглядає гармонію як виявлення "абсолютного становлення". Сучасна наука визначає гармонію як певний порядок системи, взаємодія компонентів якої збагачує зміст і форму кожного з них. Гармонійній організації певної системи властива відповідність внутрішніх зв'язків її зв'язкам зі зовнішнім світом.

Симетрія як спосіб організації систем виявляє свою універсальність на рівні структурної будови матеріальних тіл у природі. Досягнення сучасної фізики дали змогу довести, що скрізь у Всесвіті наявна взаємодія принципів симетрії та асиметрії. Щоправда, закон симетрії не має абсолютного характеру, оскільки за умови існування частинок і античастинок у рівних кількостях уся речовина зазнала б анігіляції [16]. Симетрія забезпечує принцип стійкості в організації систем. Це симетрія зовнішніх форм, за якою прихована не менш глибока симетрія будови речовини, розташування елементів, що гарантують стійкість системи. З ускладненням систем ускладнюється, відповідно, рівень симетрії: у живій і неживій природі, у різних видах організації живої природи він — особливий. На підставі даних сучасної фізики симетрія постає всезагальною властивістю будь-яких процесів, будь-яких форм, оскільки безпосередньо пов'язана з їхньою структурністю.

Принцип симетрії, як уже зазначалось, виявляється в організації структур мисленнєвої діяльності. Він є законом формування у предметно-практичній діяльності та мистецтві, в усіх його видах і особливо виразно простежується в архітектурі, скульптурі, живопису, орнаменті.

До фундаментальних законів буття належить ритм, якому підпорядкований увесь космос — від атомів до Всесвіту. Він є відображенням періодичності, циклічності чергування процесів та станів космосу. Його всепроникна дія, періодичність і повторюваність явищ у просторі й часі — чи не найперший чинник становлення міфологічних уявлень про одушевленість природи. Ритмічність у біологічних системах відображає діалектичну суперечність між руйнуванням і творенням, смертю і життям. Ф. Шеллінг ("Філософія мистецтва") слушно наголошував, що "ритм належить до числа найдивніших таїн природи і мистецтва" [21, с. 196].

Потреба гармонійної взаємодії з природним світом визначилася в генезі та історії людства як умова фізичного виживання та джерело живлення духу виразністю його форм. К. Бюхер ("Робота і ритм") наголошує на взаємозумовленості фізіологічних та психічних ритмів. Ритм трудових процесів уже на початках людської історії досягається, як уважає вчений, ритмічною організацією звуків, чергування яких об'єктивно зумовлювалося ритмами дихання. У свою чергу, ритмічна організація трудової діяльності завдяки ритміці звуків закріпляла останні як самоцінні. На цій підставі створюються танець, пісня, ритуали. Д. Лукач, аналізуючи працю К. Бюхера, зосереджує увагу на перехідних моментах від фізіологічного задоволення, що полегшує працю завдяки ритму, до виокремлення ритму в певну "абстракцію" [14, т. 1, с. 214]. Закони ритмічної організації є основою художньої творчості. "В конкретній цілісності художнього твору ритм підпорядковується загально-естетичному закону про форму, тобто він також є формою відносно деякого (особливого) змісту" [14, т. 1, с. 222]. Ритміка віршованих рядків у поезії, ритмічність звуків у музиці, ритмічність рухів у танці, ритмічна повторюваність деталей в архітектурних спорудах — не що інше, як перенесена в естетично-художню сферу реальність прояву природних явищ у їх просторово-часовому ритмічному бутті.

До сутнісних виявлень прекрасного належить міра. Категорія міри означує видову (родову) якість об'єкта та визначеність його зв'язків з іншими об'єктами. Порушення естетичної міри якостей в об'єкті у бік їх деградації зумовлює руйнування видової визначеності, й навпаки, концентрація їх здатна надавати йому виразної ідеальної життєвості.

Естетична міра відношення, адекватна якостям предмета, — виявлення духовної здатності почуттів та інтелекту до гармонійних взаємодій зі світом. Прекрасне як виражена доцільна у собі життєвість явищ налаштовує свідомість на гармонійну взаємодію всіх духовних структур, справляючи на них формуючий вплив. Свідченням такого формуючого впливу є естетична виразність наслідків формування, що має своєю моделлю виразність природних форм.

У художньому формуванні закони естетичної міри Г. Ге гель розглядає як діалектичний процес: у міру вдосконалення духовного досвіду людства принцип міри поглиблюється. В природному світі, в міру опанування його законів, відкривається доцільна життєвість, що в естетичному відношенні визначається через поняття "краса". В. Соловйов акцентує увагу на багатстві виявлень краси, адже ми скрізь вбачаємо красу як дійсний факт, витвір реальних природних процесів, що здійснюються у світі [18, т. 2, с. 359].

Усвідомлення цінності краси природи — продукт історичного досвіду духовно-практичних та практично-духовних взаємодій з нею. О. Лосєв звертає увагу на діалектично суперечливий характер ставлення давніх греків до природи, при тому, що загальною тенденцією є зміна уявлень про світ у напрямі його естетизації. Найдавніші уявлення зосереджені на стихійному в ній, хаотичному, неупорядкованому, що зумовлює уявлення про катастрофічне і жахливе. У гомерівському епосі людське життя порівнюється з могутніми і катастрофічними виявленнями природи. У гомерівських порівняннях наявний і більш пізній період людського розвитку, де у ставленні до природи людина поступово звільняється від жаху і починає вдивлятися у форми та вирізняти їх, помічати структуру, спостерігати закономірності [13, с. 141].

Нагадаємо, що І. Кант, аналізуючи багатство виявлень краси у природному світі, вищим уособленням її бачить людину. Лише людина може бути справді прекрасною як розумне начало природи. Адже лише людина здатна ставити цілі й творчо реалізовувати їх. Ф. Шеллінг та Г. Гегель, конкретизуючи розуміння прекрасного, вищий його прояв вбачають у досконалому художньому формуванні — у мистецтві, що постає здобутком творчості генія. У художньо прекрасному духовне ставлення до світу об'єктивується митцем у естетично-виразній життєвості ідеальних предметів небайдужості. Завдяки формуючим умінням вони набувають внутрішньо доцільного характеру. Художньо прекрасне постає єдністю ідеї (організуюче начало твору, умова й основа його переконливої у собі життєвості) та розгортання її нюансів у художньо досконалій мові конкретного виду мистецтва, згідно з логікою цілого. Інакше кажучи, художньо прекрасне є єдністю внутрішньої логіки життєвості явищ та само-розгортання їх виразних виявлень художньо переконливою мовою твору. При цьому кожен його елемент, кожна риса характеру героїв, зміна настрою мають відповідати логіці цілого, тобто бути внутрішньо вмотивованими. Незалежно від виду мистецтва загальний закон творення художньо прекрасного — це єдність ідеї (загальної організуючої логіки твору як духовного цілого) та виразної повноти її втілення у художньо досконалій мові конкретного виду мистецтва. Виразна цілісність ідеї та довершена гармонійність художньо-формуючих умінь утворюють нову духовно-предметну реальність — твір мистецтва. Як довершена цілісність буття ідеї в художніх образах твір є духовною реальністю. Водночас кожен дійсно художній твір — нове духовно предметне буття, що уособлює довершену міру, гармонію, симетрію, пропорцію тощо, тобто ті онтологічні якості, що постають ознакою справжньої його життєвості. Але тепер вони набувають якостей духовної реальності. Отже, твір мистецтва є уособленням цілісності буття ідеї у цілісному, чуттєво визначеному художньо досконалому її втіленні.

Нагадаємо, що предмет художнього зображення може бути як прекрасним, так і потворним. У першому випадку, коли має місце єдність прекрасної внутрішньої життєвості предмета зображення та досконалого способу втілення його виразної життєвості (майстерність таланту, генія), ми говоримо про ідеально прекрасне. У другому випадку, коли йдеться про художньо досконале зображення негативних виявів життя, ми говоримо про майстерність митця, за якої самі предмети свідчать про свої вади, формуючи відповідне ставлення суб'єктів естетичного переживання.

Розглянемо зв'язки прекрасного та потворного, що утворюють діалектичну єдність. Мусимо констатувати, що іноді недосконалі форми зосереджують на собі більше уваги, ніж естетичні. Це зумовлене тим, що почуття активізують розсудок на з'ясування причин виходу явища поза межі міри та аналіз рівня відхилення від гармонії, симетрії, міри. Тобто, відхилення від якісної визначеності буття явища як прекрасного активізує логічні структури свідомості, на відміну від виявів гармонійної життєвості об'єкта, що самодостатній у своєму бутті й залишає хіба що бажання милуватися ним. Причини його — не лише у втрачених зв'язках між моральним та прекрасним. Видається, що інтерес до потворного певною мірою зумовлений таким чинником, як зникнення страху перед неочікуваними виявами природних стихій та стихійною активністю людини. Раціоналізація духовного досвіду об'єктивно зумовлює інтерес до феноменів, що спрямовують не на споглядальність та милування, а на логічний аналіз та з'ясування причин домінування злого і потворного у стосунках. Зло вабить своєю неочікуваністю й одночасно відлякує, максимально збуджуючи почуття, спричинює стани афекту. В історії культури з давніх-давен простежується інтерес до потворного. Скажімо, у міфології закріпилися як архетипні образи потворного постаті, в яких дивним чином поєднані ознаки напівлюдини-напівтварини (кентаври, Мінотавр, сирени тощо).

Пояснюючи зростаючий інтерес до потворного у Новий час, Л. Шестов бачить його причини у незадоволенні красою. Вона вабить, однак не здатна стати реальною організуючою силою для творення людського життя згідно з ідеалом. "Віками, навіть тисячоліття, людська думка марно шукала відгадки великої життєвої таємниці в добрі. І, як відомо, нічого не знайшла, крім теодіцей і теорій, що заперечували існування і можливість таємниці. Теодіцеї з їх наївним оптимізмом давно всім обридли... стражденне людство відвернулося від старих ідолів і піднесло на п'єдестал зло і безумство" [23, с. 135—136]. Філософ гостро реагує на інтерес до потворного.

Зрештою, у найбільш типових виявленнях інтерес до дисгармонійних та потворних явищ зумовлюється обмеженістю досвіду, а відтак відсутністю культури реагування на гармонійні явища. Грубі, нерозвинуті почуття активізуються "своїм" предметом: грубими, потворними виявами об'єктів. Гармонійні явища активізують розвинуті естетичні почуття, що здатні рознюансувати явище. Грубі збуджуються найчастіше відверто антиестетичними явищами. Вольтер пов'язує культуру почуттів саме зі здатністю рознюансування багатства виявлень якостей в об'єкті. Відзначаючи властивий сучасній культурі інтерес до потворного, мусимо констатувати його зумовленість втратою орієнтацій на ідею морального вдосконалення людини, важливою умовою якого е гармонізація почуттів змістом краси мистецтва.

Ідея краси, конкретизована в моралі як потреба жити красою, щоб здобути право насолоджуватися її багатством, створила уявлення про рай і пекло. Моральне добро в міфологічних та релігійних уявленнях постає підставою і запорукою життя у красі, але не у цьому світі, а в іншому, "потойбічному". Ті, кому не довелось відбутися у цьому житті, здобувають сили жити з надією на справедливість у "потойбіччі".

Отже, естетична теорія утверджує красу як ідею і вихідну умову буття світу, а чуттєве багатство її виявів — як прекрасне. У давніх греків гармонійний, упорядкований космос — ідеальна модель для розумної та досконалої творчості людини. Середньовічна філософія бачить красу світу наслідком продукуючої здатності Абсолюта — творця ідеї форм та ідеальних форм, унаслідок чого природна краса постає "вторинною". Невипадково у середні віки краса форм природного світу поступалася місцем красі духовній, зокрема, ідеальним формам її виявлень у символах віри, що набули образу завдяки засобам художнього формування (мистецтво). Ідея "вторинності" природної краси, перенесена у сучасний світ, стала причиною руйнівного ставлення до природи, у тому числі до людської тілесної природи. У руйнівному спрямуванні волі особа не здатна сповнитися інтересу до розумності своєї природи, щоб плекати її. Зневага до життя як цінності — загальна тенденція пост-цивілізаційної культури.

Естетична теорія Нового часу звужує сферу прекрасного до сфери мистецтва, тобто виносить прекрасне за межі практично-формуючих здатностей людини у сферу суто духовного життя. Однак у Новітній час і ця сфера втрачає себе як уособлення творчого духу, оскільки творчість розриває зі своїм предметом — вільною діяльністю за законами краси. Ідея краси здатна набути реальної сили формуючого начала людського духу, а отже, й об'єктивації його в досконалості людини та досконалих виявах її буття за умови організації суспільного життя на засадах гармонійності та упорядкованості його структур. Останні постають діалектичною єдністю особливого та всезагального (світ суспільного та індивідуального досвіду в їх несуперечливій взаємодії). На цьому аспекті важливо наголосити, оскільки нині людство відійшло від загальних законів життя світу, згідно з якими, при всій різноманітності форм (у тому числі й суспільної), умовою нормальності життя є панування порядку (ordo) на засадах міжвидової взаємодії. Кожен вид характеризується внутрішньою упорядкованістю, що засвідчує тривалий еволюційний процес удосконалення шляхом пристосування до умов виживання. У природі є свої рівні досконалості, зумовлені зростанням складності видів у міру висхідного руху сходинками еволюції. В естетиці І. Канта краса природного світу, виражена у доцільності та виразній життєвості форм, зближується з мистецтвом.

Прекрасне як відношення — це вільне споглядання досконалості. Нагадаємо, що "безпосередній інтерес до краси природи, — як зазначає І. Кант, — завжди є ознака доброї душі" [12, с. 1159]. Очевидно, що перспективи людства зумовлені гармонією з природним світом, гармонізацією соціальних стосунків, гармонізацією власної природи. Дійсною досконалість у названих її виявленнях постає лише за умови розвитку і вдосконалення розумності людської природи: почуттів та інтелекту.

Естетична теорія розглядає прекрасне в діалектиці всезагального, особливого та індивідуального. Якщо всезагальне визначається на основі поняття "ідея прекрасного", то особливе конкретизується в історичному, ментальному, національному, соціальному досвіді стосунків. Скажімо, ранні зображення людини (образи "палеолітичних Венер") свідчать про усвідомлення цінності жіночого єства як життєдайної сили. У них акцентується на її дітородній функції. Лише в тривалому історичному поступі людство доходить розуміння своєї якісної відмінності від інших видів природного життя: духовність як її сутнісна якість поступово утверджується як основа краси, що зумовлює всі інші її виявлення.

Урізноманітнення образу краси, характерне для історії людства, спричинене відмінностями ментального досвіду: кліматичними, географічними умовами життя народів, видами господарювання, стилем стосунків, віруваннями тощо. Вони надають індивідуальної неповторності уявленням про досконалу красу природи, взаємин, діяльності, традицій, зрештою, людської краси. Кожен з ідеальних їі образів не суперечить ідеї краси, а лише виявляє багатство змісту, що сконцентроване в ідеї. Таку саму функцію виконують соціальні уявлення. Характеризуючи підстави відмінного в їх змісті, М. Чернишевський у дисертації "Естетичні відношення мистецтва до дійсності" розглядає відмінне у способі життя, а відтак — у духовному досвіді селянства та аристократії. На цій підставі для аристократа красива жінка — тендітна, бліда, оскільки у цих рисах зовнішності аристократ бачить ознаки її духовності, тоді як у селянина такий образ радше викличе співчуття, оскільки блідість і тендітність будуть сприйняті як наслідок недоїдання, тобто асоціюватимуться з матеріальною скрутою. Відповідно, для селянина красива жінка — рум'яна, міцної будови тіла, адже її життя пов'язане з працею. Грація в ній поєднується з вправністю [20, с. 72—74].

Індивідуалізація уявлень про прекрасне, як зазначав Г. Гегель ("Естетика"), розкрита в її закономірностях у видозміні способів художнього втілення ідеї краси в художній творчості. Для античної доби властива одухотвореність людських зображень у скульптурі (соматизм). Дух прагне прорватися за межі вкарбованості його у мармур чи бронзу, являючи себе у вигляді жіночої граціозності чи шляхетної сили героя. У мистецтві Відродження він здобуває можливість індивідуалізуватися у портретних зображеннях, що засвідчують неповторність особистості через вираз обличчя, що передає внутрішній стан, через пластику рухів, мальовничість деталей тощо. У подальшому його розгортанні дух виявляється як краса, що йде з глибин душі й набуває неповторності у музичних та поетичних образах.

Мистецтво розкриває красу як процес її набуття і виявлення у вигляді єдності ідеї й образу, індивідуального і всезагального, що концентрується в понятті "людина прекрасна" — деякій всезагальній сутності людського. Остання є діалектичною єдністю в людині її реальності та ідеалу досконалості.

Отже, прекрасне — найширша категорія естетики, що концентрує досвід гармонійних взаємодій людини зі світом, наслідком яких є становлення досконалості людської особистості як вищого утвору еволюції планетарного життя.