Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - РОЗДІЛ ШОСТИЙ.

Северин Наливайко. Гетьман українського козацтва, гетьман повстанської армії.

Северин Наливайко (1560-1597). Ось уже чотири століття не тьмяніє його ім'я як одного з найславетніших козацьких і повстанських полководців України. Про нього написано документальні й художні твори, складено десятки дум, пісень, віршів. А відомий російський поет К. Рилєєв, захопившись його мужністю, створив поему "Наливайко".

Одні дослідники вважають, що родом він був з міста Гусятина на Поділлі, другі - що з Острога. Але добре відомо, що під час повстання К. Косинського він, як сотник надвірного війська князя Василя-Костянтина Острозького, брав зі своєю сотнею участь у битві під П'яткою, де Косинський зазнав серйозної поразки. Чи снилося тоді Наливайкові, що й він незабаром очолить повстання? Мабуть, ні.

Але саме успіх у цій битві розбурхав у Наливайкові талант полководця. Спокійна служба в надвірному війську вже не задовольняла його. Дізнавшись, що козаки зобов'язались допомагати австрійському імператорові у боротьбі проти турків і татар, Северин сформував із добровольців чималий загін і звернувся з листом до головнокомандувача польськими військами (коронного гетьмана) Яна Замойського. Чого він просив? Тільки одного - офіційного дозволу на виступ проти татар. Аби зверхники не сприймали його похід, як свавілля.

Відповіді він не дочекався. Але Наливайка це не стримало. В червні 1594 року, маючи під орудою дві з половиною тисячі воїнів, він напав у Молдові на татар, що рухалися в Угорщину, на допомогу туркам. Напав успішно. І хоч зупинити орду не вдалося, зате здобич припала велика - близько 4 тисяч коней. Напевне, хтось із запорожців підказав Наливайкові, що на Січі з кіньми сутужно, тож повстанський ватажок відіслав туди гінців із табуном на півтори тисячі сідел. Від імені Наливайка вони подарували коней козакам і просили пробачити своєму ватажкові те, що, придушуючи повстання Косинського, той пролив і козацьку кров.

Цей акт примирення можна сприйняти за підготовку до майбутнього повстання. Бо Наливайко розумів: скільки б війська він не зібрав, але без підтримки запорожців не перемогти. Тож перший крок до здобуття її було зроблено. А далі все пішло своїм звичаєм. Восени 1594 року війська Наливайка і гетьмана запорізького козацтва Григорія Лободи пішли спільним походом у Молдову, проти турків. І щасливо: захопили фортеці у Цецорі й Сучаві, розбили військо протурецьки налаштованого молдавського господаря Арона, здобули столицю Молдови Ясси.

Історики вважають, що цей похід мав велике значення для подальших доль Молдови і Валахії. Завдяки йому, Молдова визволилася з-під влади Туреччини і пристала до анти-турецької коаліції Австрії. Тоді ж таки пожвавішали контакти між господарем Ароном, волоським князем Михаєм і трансільванським правителем князем Сигізмундом Баторієм, родичем польського короля Стефана Баторія. Це згодом дало змогу всім трьом активніше боротися за свою незалежність, а також посилило об'єднавчі тенденції.

Але, здається, ми захопилися. Ще до того, як відбувся цей спільний похід, Северин Наливайко сам, без запорожців, зробив рейд на Кілію. І тут він показав справжній хист полководця. Найперше він захопив Тягиню (Бендери). Потім спустився Дністром, і на всьому просторі від пониззя Бугу до Пруту його загони громили підрозділи мусульман. Є дані, що під час цього походу він зруйнував близько 500 турецьких і татарських поселень і захопив майже 4 тисячі полонених. Щоправда, дорогою назад зазнав нападу молдавського господаря і мусив частину полонених втратити. Але це не могло затьмарити перемоги.

Існують свідчення, що саме тут Наливайкові сяйнула думка створити українську козацьку державу на території між Бугом і Дністром, а згодом - і Дунаєм. Тобто, на землях, що колись належали Київській Русі. Через певний час, уже бувши ватажком великого повстання, Наливайко звернувся з таким проектом до польського короля Сигізмунда ПІ. В ньому гетьман, зокрема, пропонував збудувати нове місто, яке б стало столицею всього українського козацтва й резиденцією гетьмана (на Січі мав порядкувати його заступник).

Під цю ідею вождь повстанців просив у короля... 2 тисячі війська, сукна на одяг своїм людям та грошей. Очевидно, Наливайко сподівався, що король погодиться відкупитися за таку ціну від повстанців. Та монарх не визнав за потрібне навіть відповісти керівникові повстанців, адже в Польщі на той час його мали вже за найбільшого державного злочинця.

Та це буде згодом, а поки що, повернувшись після переможного походу додому, Наливайко бачить, що король Сигізмунд заходився насаджувати релігійну унію. Тобто, єднати католицьку церкву з православною, звичайно, зі зверхністю католицизму. За цю ідею Папи Римського Климента VIII у Польщі вхопилися, виходячи не так з релігійних міркувань, як з політичних. Вона давала змогу покатоличити, а отже, й полонізувати всю українську людність. Багатьох і багатьох українців таке обурило. На цій хвилі й почалося повстання Наливайка.

Першим він здобув місто Луцьк. Це стало своєрідною помстою луцькому єпископові Кирилу Тарлецькому, що був прихильником унії й активно її запроваджував. Невдовзі, щоправда, Наливайко з Луцька пішов і звернувся з листом до польського короля, запевняючи, що напад було зроблено тільки для того, щоб поповнити запаси провізії. Цим гетьман, очевидно, сподівався виграти час. Проте у Варшаві йому не повірили. Там уже знали, якої шкоди завдали містові повстанці. І почали збирати війська.

Поляки гадали, що Наливайко почне відходити вглиб України, але він раптом повернув на Білу Русь. Там він спочатку заволодів Слуцьком, потім, незважаючи на опір усього населення, здобув Могилів. Два тижні пробули повстанці тут, а потім відступили, бо надійшли польсько-литовські війська. Поляки для боротьби з Наливайком покликали на допомогу татар. Але це не допомогло. Він розбив військо під командуванням Оникія Уніговського, в кількох битвах ґрунтовно виснажив інші загони і захопив містечко Річицю. Тут він і написав згаданого листа польському королеві, в якому подавав план створення на півдні України окремої козацької держави під протекторатом Польщі. Короля, як уже мовилось, його плани не зацікавили.

В Україну Наливайко повернувся вже як національний герой. Він і далі громив маєтки єпископа Тарлецького та інших панів. І разом з тим звернувся до запорожців, закликаючи їх приєднатися до боротьби за віру. 1596 року козаки вирушили в похід. Один великий загін на чолі з Матвієм Саулою (Шаулою), перетнувши Україну, почав розганяти польські війська, що базувались у Білорусії. Другий, під командуванням гетьмана Григорія Лободи, захопив Черкаси і пішов на Білу Церкву.

Певний час ці три війська - Наливайка, Лободи і Саули - діяли кожне окремо, змушуючи поляків теж дробити свої військові сили. Та невдовзі зійшлися під Білою Церквою й обрали гетьманом Саулу. Відтепер військо повстанців стало таким грізним, що проти нього виступив головнокомандувач польської армії С. Жолкевський. Перший значний бій стався поблизу Білої Церкви, в урочищі Гострий Камінь. Польські війська мали перевагу, але козаки спорудили табір з возів, відбили всі атаки Жолкевського й вирвалися з оточення. Саула і Наливайко зазнали ран.

Замість Саули повстанці знову ж таки обрали гетьманом не Наливайка (хоч рана його була неважкою), а Лободу. Наливайка це розсердило. З самого початку повстання об'єднанню козаків з повстанцями заважали досить складні стосунки між цими двома ватажками. Лобода був запорозьким гетьманом. А Наливайко вважав, що загальне керівництво повстанням має належати йому. Козаки ж на своїй раді переваги панові Северинові не дали.

Після кількох битв і маршів, під час яких повстанцям не давали перепочинку польські війська, Лобода привів свою армію до Лубен (Полтавщина) і там, поблизу річки Солонині, за п'ять верст від міста, звелів спорудити укріплений табір. Цим негайно скористались поляки. На допомогу Жолкевському прийшов литовський полководець Огінський, і почалася облога. Табір безперервно накривало вогнем з гармат і рушниць, а повстанцям набоїв бракувало. Крім того, вони не мали чим годувати коней, та не густо було й з харчами для людей. Ускладнювало становище й те, що в таборі було багато жінок, дітей і літніх людей, що шукали тут захисту.

Знаючи про тертя між Лободою і Наливайком, гетьман Жолкевський заходився демонстративно вести переговори тільки з Лободою, ігноруючи Наливайка. Запідозривши Лободу в зраді, наливайківці вбили його. Та запорожці й тут не погодились на кандидатуру повстанського ватажка. Гетьманом став Стефан (Криштоф) Кремпський.

Вибори Кремпського не крили в собі жодного компромісу. Гетьманом його назвали запорожці, а реєстрові козаки та значна частина повстанців, що були в таборі, на це не приставали. Почалися чвари, що подеколи переростали навіть у сутички.

Розвідка доповіла Жолкевському про те, що коїлося в таборі повстанців. Тому він не квапився штурмувати його, а чотири дні обстрілював із великих гармат. Ситуація стала просто трагічною. Ні води, ні провізії, ні корму для коней. Колишнього гетьмана Матвія Саулу тяжко поранено, Григорія Лободу вбито. Реєстрові козаки то повстанці не визнають нового гетьмана С Кремпського, і під командуванням теж пораненого в бою С. Наливайка пробують прорватися з табору. Але їм це не вдається. Так само окремо намагаються прорватися й запорожці на чолі з Кремпським... Такий розбрат допоміг полякам швидше розгромити повстанців.

Коли змучені обстрілами люди погодились на переговори, парламентери Жолкевського виставили тверді умови: видати керівників повстання - Наливайка, Саулу і Шостака; віддати всі гармати і прапори. Запорожці відгукнулись на пропозицію першими - схопили Наливайка і видали полякам. Дехто намагається пояснити цей вчинок помстою за те, що нібито за наказом Наливайка було вбито Лободу. Але це пояснення нікого не виправдовує. Лицарі так не поводяться. Видати ворогам поранених ватажків - С Наливайка й Саулу - це вчинок, якого могли допуститися тільки вкрай деморалізовані люди, і це не гідно запорожців. Після цього повстанцям не лишалося нічого іншого, як віддати й гармати.

С. Жолкевський пообіцяв повстанцям, що вони зможуть безборонно залишити табір. Але обдурив. Щойно оточені почали відходити в степ, поляки заходились їх винищувати. Козаки зрозуміли підступність ворога, згуртувалися, стали до бою. Але долю повстання вже було вирішено. За деякими даними, в таборі під Солоницею загинуло близько 5 тисяч чоловік. На ті часи, коли військо з п'яти-шести тисяч табель мали за пристойну армію, така кількість полеглих могла вразити, кого завгодно. І тільки згуртований полк запорожців - найбільш організованих і підготовлених вояків - під командуванням Стефана Кремпського зумів пробитися крізь польські війська й утекти в степ. Налічував він близько півтори тисячі шабель. Тобто, врятувалася лиш незначна частина повстанського війська.

Щодо загибелі Северина Наливайка, то існує кілька версій. Найвірогіднішою здається та, що має підтвердження в польських джерелах. Довго Наливайка допитували, катували і тримали у в'язниці. А коли у Варшаві зібрався на своє засідання черговий сейм (парламент), його скарали на горло: відрубали голову, а потім четвертували. Сталося це 11 квітня 1597 року.

Ось так, трагічно, і завершилася військова та політична кар'єра одного з найталановитіших полководців й одного з найулюбленіших народних героїв України.