Козацькі вожді України - Сушинський Богдан - Яцко Бородавка, гетьман запорізького козацтва.

Як це не парадоксально, але козацького сотника Яцка Бородавку обрано гетьманом саме тоді, коли в розквіті була слава Петра Конашевича-Сагайдачного. Просто сталося так, що 1619 року, коли Сагайдачний намагався налагодити відносини з польським урядом, щоб домогтися якомога більше прав для Православної Церкви та козацтва, частина запорізького козацтва визнала це за угодовство і позбавила його булави. Адже на Січі ніколи не бракувало козаків, націлених тільки на одне: воювати і ще раз воювати. Таким несила було збагнути, що не кожен гетьман, який прагне миру між козаками і польським урядом, є зрадником. Що іноді дипломатія дає змогу досягти більшого, ніж військо.

Треба сказати, що Бородавка поставився до свого обрання з надзвичайною серйозністю. Його аж палило протистояти Сагайдачному в усьому, і ніколи більше не допустити його до керівництва січовим лицарством. Авторитет свій він зміцнив одразу, проголосивши підготовку до морського походу. "Оце гетьман, оце вояка! - підбадьорювали себе його прихильники. - Не те, що Сагайдачний. То він веде переговори з поляками, то клопочеться висвятою митрополита та єпископів. Не козацьке воно діло!".

Нема сумніву в тому, що Бородавка був тямовитим полководцем. Зібравши відносно невеличку ескадру чайок, він хоробро добувся з нею до Стамбула, вдерся в передмістя і, перебивши частину гарнізону, що базувалася там, ґрунтовно пограбував столицю імперії. Деякі історики вважають, що турки навіть не чинили належного опору, настільки їх настрахали напади флотилій Сагайдачного. Це й дало змогу гетьманові Бородавці пройти вздовж турецьких берегів і добряче пошарпати їх.

Повернувся новий гетьман на Січ уже в славі флотоводця. Та одразу ж подбав і про імідж політика. Він, бач, визнавав січовиків, і взагалі козацтво особливою кастою. Виступивши з вимогою називати козаками всіх, хто так називає сам себе, - цебто чи не все населення України, яке, певна річ, не відмовилося б перейти до почесного козацького стану, - Бородавка спровокував масовий прилив на Січ селян. Чимало їх, а також міщан заходилось нападати на польські маєтки та на володіння української аристократії, захоплювати коней і зброю і, створюючи збройні загони, проголошувати себе козаками.

При цьому Бородавка не міг не розуміти, що козацтво як військова сила завжди має налічувати досить обмежену кількість шабель. Бо Україні несила утримувати величезну армію. І жодні, хай навіть поспіль щасливі походи до турецького узбережжя чи Криму не дадуть потрібного такому війську. Отже, лишалося одне - оголосити війну Польщі чи якійсь інші державі. Армія не здатна довго бути бездіяльною.

Навесні 1621 року поблизу Білої Церкви вже зібралося понад 50 тисяч озброєних людей, що проголосили себе городовими козаками. У Варшаві потерпали: розбурхана маса зіллється із запорожцями, й почнеться наступ на Польщу. Можливо, так воно б і сталося, але в цей час до гирла Дністра, в районі Білгорода, підійшло велике військо турецького султана. Для чого? Зачекати, поки прибудуть головні сили на чолі з Османом IІ об'єднатися з буджацькою та кримською ордами, а також із військом молдавського господаря Томші і йти на Польщу. Судячи з усього, султан вирішив остаточно послабити Річ Посполиту, а може, й зруйнувати цю імперію.

На той час в Україні було дві козацькі армії: одна під командуванням Сагайдачного, друга під командуванням Бородавки. Проте обидва гетьмани розуміли, що тепер не до з'ясування стосунків - на порозі величезна армія ворога. Якщо турки здолають Польщу, Україні теж не вціліти. Отже, слід єднатися. Але як? І на яких засадах? Хто з двох буде гетьманом?

На всі ці питання мала дати відповідь козацька рада, що проходила в урочищі Суха Діброва під Білою Церквою, куди гетьмани привели близько 40 тисяч козаків. Взяла участь у цій раді й чимала група православних священників на чолі з митрополитом Іовом Борецьким, який, до речі, активно підтримував Сагайдачного. А що на цьому військовому форумі робили священики? По-перше, закликали до єдності. По-друге, митрополит Борецький привіз послання польського сейму, який запрошував козацтво до участі у війні проти Османської імперії та обіцяв при цьому низку привілеїв. Обіцянкам, щоправда, козаки не повірили, проте загроза війни була реальною, отож амбіції слід було відкинути.

Відомо, що Бородавка виступив на раді з досить палкою промовою, під час якої заявив, що тепер перед запорізьким військом тремтять уже не тільки польська й турецька землі, а й цілий світ. Ну, світ іще не тремтів - не мав від чого. Але козакам така постановка питання, як сказали б ми сучасною канцелярською мовою, сподобалась. їх тут, в урочищі, справді багатенько, то чого б світові й не затремтіти? Козацька рада погодилася рушати на війну, оскільки бити бусурманів - святий обов'язок кожного козака. Одначе для початку слід було домовитися з польським королем та сеймом щодо забезпечення козацького війська, та яких привілеїв йому буде надано. А щоб якось розвести двох гетьманів - бо ж булава тільки одна - на чолі делегації, що вирушала на переговори з королем, поставили Петра Сагайдачного. А Бородавка, як гетьман, мав вести військо до Дністра, в Молдову.

Зауважимо, що в цій ситуації Сагайдачний не прагнув взяти реванш і не націлився на опозиційну діяльність по відношенню до нового гетьмана. В свою чергу, Бородавка не мав наміру позбуватися такого небезпечного суперника чи якось принижувати його роль і заслуги.

Цього разу король одразу ж знайшов час для того, щоб прийняти козацьке посольство. Та й усі в столиці Польщі були йому раді. Протягом одинадцяти днів, поки посольство перебувало у Варшаві, король навіть устиг кілька разів особисто поговорити з Сагайдачним. Але існує припущення, що не лише про війну з турками. Короля дуже непокоїв

Бородавка. Він бачив у ньому потенційного вождя повстанців, а з таким неможливо про щось домовитись. На відміну від Сагайдачного, який завжди готовий до переговорів і ніколи не хапається за шаблю там, де спокійно можна обійтися полемікою. Тому не виключено, що ще в Варшаві у Сагайдачного визрів план фізичного знищення Бородавки.

Польська армія ще тільки готувалася до походу, а гетьман Бородавка вже привів свою сорокатисячну, озброєну 23-ма гарматами армію до Дністра І зненацька напав на фортецю Сороки. Зруйнувавши її, вдерся до володінь молдавського господаря. Завваживши, що козаки готові зруйнувати й столицю, Ясси, господар Томша втік під захист турецьких військ. Одначе Бородавка вирішив, що в Яссах йому робити нічого і повернув до Хотина. Польська армія вже стояла на лівому березі Дністра, проте переправлятися не наважувалась. Чекала, поки до правого берега підійдуть козаки Бородавки. Під час цього походу Бородавка діяв як самодостатній полководець і державний діяч. Поступово він набирав слави і в козацтва, і в усього народу.

Проте й гетьман Бородавка не поспішав іти на з'єднання. Що ж його стримувало? Він побоювався, що поляки можуть укласти перемир'я з турками і разом вдарити на козаків. Важко сказати, наскільки серйозними були такі побоювання, бо ж турки йшли сюди не для того, щоб розбити якусь там частину козаків і на тому заспокоїтися. Але, погодьтеся, що необачності Бородавці не закинеш. Зрештою, він таки домігся, що поляки на чолі з коронним гетьманом Ходкевичем самі форсували Дністер і підійшли до Хотина, де на той час був польський гарнізон. Одначе Ходкевич бачив, що мати справу з Бородавкою буде нелегко, бо цей гетьман волів би спершу розгромити польське військо, а тоді вже заходитися до турецького. Ось чому, коли до польського табору, щойно повернувшись із Варшави, прибув Сагайдачний, польський головнокомандувач дуже зрадів. Бо ж чи знайдеться на світі ще хтось, здатний умовити Бородавку приєднатися зі своїм військом до польських військ?

В цей час українські полки були на півдорозі між Могилевом-Подільським і Хотином. І Сагайдачний на чолі свого загону вирушив їм назустріч, щоб повести переговори з Бородавкою від імені коронного гетьмана Ходкевича. Але вже перша їхня зустріч показала: цих двоє козацьких ватажків ніколи не порозуміються. Тому, коли козацьке військо наблизилось до польського табору, Сагайдачний наказав своїм козакам схопити Бородавку й закувати в кайдани. Звинувативши його "в багатьох злочинах" - у яких саме, історія мовчить - він склав йому вирок на смерть. Мабуть, серед козаків уже було чимало прихильників Сагайдачного і недругів Бородавки, оскільки смерть останнього особливого гніву серед козацтва не викликала. А , може, й викликала, проте не знайшлося козацького ватажка, який би підхопив булаву, яку було вибито з рук Бородавки. Хоча в даному випадку Сагайдачний повівся підступно, не по-лицарськи. І тільки відсутність у загоні Бородавки яскравого лідера врятувала українське військо від зайвого кровопролиття.

Ми не будемо з'ясовувати, чи мав рацію Сагайдачний, страчуючи Яцка Бородавку. Але цей вчинок славетного полководця не повинен кидати історичної тіні на хороброго і на свій кшталт талановитого гетьмана Бородавку. Зрештою, вони обидва належать історії нашого народу, історії України.