Філософія - Данильян О.Г. - 2. Діалектика пізнання. Проблема істини

Пізнання, що розвивається на єдиній основі практики, являє собою складний, суперечливий процес відображення дійсності в ідеальних образах. Але образи можуть відрізнятися за характером і глибиною відображення об'єкта. Це пов'язано з тим, що об'єкт пізнання має ніби дві сторони: зовнішню, що відкрита нам, і внутрішню, яка прихована від нас. Перша - це явище, друга - це його сутність. Завдання суб'єкта, що пізнає, - не тільки вивчити явище, а й розкрити його сутність, відкрити закони для того, щоб поставити їх на службу людській практиці.

Як же рухається суб'єкт, що пізнає, від явища до сутності? Складність об'єкта пізнання вимагає створення відповідної поліструктурної системи пізнання. Розрізняють чуттєве і раціональне пізнання. Чуттєве пізнання є початковим і взагалі передумовою пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, маючи три форми: відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття - це відображення за допомогою п'ятьох органів чуття, окремих властивостей, певних сторін речей. Слух сприймає звуки; перед очима людини розкривається простір, відстань у навколишньому світі; смаковий аналізатор дає можливість пізнавати смакові якості; нюховий - інформує про запахи; дотик відтворює щільність, температуру, жорсткість, форму.

На основі відчуттів формується більш складна форма пізнання - сприйняття. Сприйняття - це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість також безпосереднього створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт у його цілісності. Сприйняття має вибірковий характер. Сприйняття тих чи інших властивостей об'єкта залежить від потреб та інтересів суб'єкта. Системність, якість сприйняття формується у процесі практики.

Багаторазове сприйняття речі може утримуватися у свідомості індивіда і при її відсутності. Це вже буде вищий ступінь чуттєвого пізнання - уявлення. Уявлення - це узагальнений образ об'єкта, сприйнятого раніше. Специфікою уявлення є те, що, по-перше, воно може пізнавати об'єкти, які не існують в реальності, а становлять результат нашої фантазії; по-друге, уявлення, як правило, відтворює узагальнюючі риси предмета. У цілому, форми чуттєвого пізнання відтворюють об'єкт у наочно-образній формі.

Але слід пам'ятати, що відчуття відображають те, що лежить на поверхні явищ. Вони не в змозі проникнути в їх сутність. Ось тут і приходить на допомогу якісно новий рівень відображення дійсності, який дістав назву раціонального пізнання, або мислення Форми раціонального пізнання - поняття, судження, умовиводи - дають можливість знайти закономірності в розвитку природи і суспільства.

Вихідною формою раціонального пізнання визнано поняття. Поняття - це форма думки, в якій узагальнені внутрішні, найсуттєвіші ознаки предмета чи процесу. В понятті фіксуються закономірні зв'язки і відношення, в ньому повинні утримуватися загальні та особливі ознаки предмета. Поняття предмета дає змогу вирізнити ті якості, які неможливо уявити за допомогою наочного образу. У мові поняття позначається словом або терміном.

Поняття служать вихідною формою абстрактного мислення. Але мислення не відбувається у формі окремих ізольованих понять. Щоб виразити зв'язок і взаємозалежність явищ, поняття повинні бути взаємопов'язані. Такий зв'язок утворює другу форму абстрактного мислення -- судження. Судження - це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання. Словесною формою вираження судження є речення. За обсягом розрізняють судження: одиничні, де розкривається взаємозв'язок між окремими предметами; особливі, де стверджується або заперечується наявність властивостей у певній групі предметів; загальні, коли вирізняються типові закономірності взаємозв'язку між процесами у Всесвіті або в окремих його сферах.

Поєднання декількох суджень утворює третю форму абстрактного мислення - умовивід. Умовивід - це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження. За характером умовивід може бути індуктивного та дедуктивного плану. Індуктивний - це такий умовивід, коли процес пізнання йде від одиничного до загального, дедуктивний - коли на основі знань усієї сутності предметів доходять висновків про окремі його сторони. Пізнавальна роль умовиводу особливо велика при вивченні явищ, недоступних безпосередньому спостереженню.

Таким чином, процес пізнання спирається на сукупність чуттєвих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм приводить у кінцевому підсумку до логічної помилки. У філософії спостерігаються два напрями такої абсолютизації - сенсуалізм і раціоналізм.

Представники сенсуалізму наголошують на тому, що всі знання, які має людство, виведені з чуттєвого досвіду; що відчуття є єдиним ланцюгом, який поєднує людину із зовнішнім світом. Раціональні форми пізнання сенсуалісти вважають спекулятивними, надуманими, такими, що не відповідають істині. Але на противагу цьому раціоналізм стверджує: тільки на основі раціонального мислення можна пізнати сутність процесів і явищ. Чуттєві форми пізнання раціоналізм оголошує лише передумовою виникнення знань на ранніх стадіях цивілізації.

Обмеженість сенсуалізму і раціоналізму відносно пізнання в цілому очевидна. Раціональне і чуттєве - це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які лише в єдності можуть давати адекватну картину дійсності. Кожний момент чуттєвого відображення в пізнанні опосередкований мисленням. У свою чергу, раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних, які забезпечують постійний зв'язок мислення з конкретними предметами та явищами дійсності. І в мисленні людина не може абсолютно відокремитись від наочності, оскільки без цього неможлива проекція наших знань на дійсність та результативне здійснення предметно-практичної діяльності.

Як відомо, у процесі пізнання поряд із раціональними операціями і процедурами беруть участь і нераціональні. Спробуємо з'ясувати їхню сутність.

Для досягнення своєї мети людям доводиться вирішувати певні завдання. Одні з них можуть бути вирішені за допомогою раціональних прийомів, для вирішення інших потрібне створення нестандартних, нових правил і методів. Саме тут необхідна творчість. Творчість являє собою механізм пристосування людини в нескінченно різноманітному й мінливому світі, що забезпечує її виживання і розвиток. При цьому йдеться не тільки про зовнішній, об'єктивний, але й про внутрішній, суб'єктивний світ людини, який не може бути охоплений раціональністю. Він охоплює величезне, але все ж кінцеве число правил, норм, стандартів. Отже, творчість не протилежна раціональності, а є її природним і необхідним доповненням.

Найважливішим з механізмів творчості є інтуїція. Інтуїція - це особлива форма стрибка від незнання до знання, переривання поступовості руху думки, переплетення логічного і психічного механізмів мислення людини, стрибок від вихідних даних до результату. Основними рисами інтуїції є раптовість і неусвідомленість процесу мислення. Нічого таємничого в інтуїції немає. Інтуїція не є особливою, третьою формою мислення, а становить внутрішній момент почуттєвого і логічного в пізнанні. її основними передумовами є: наявність у людини досвіду діяльності у певній сфері; володіння її багатим фактичним матеріалом; виникнення проблемної ситуації; розвиненість у людини здатності до творчого мислення; наявність обдарованості, таланту в певній галузі.

Складне сполучення, єдність рівнів відображення дійсності утворюють такі вищі форми пізнання, як гіпотеза та теорія. Гіпотеза - це науково обґрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню 194 їх структуру або функції, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена і доведена. Прикладами гіпотез можуть бути положення про походження життя на Землі, про виникнення Сонячної системи й ін. Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Такою є сучасна теорія атомного ядра, теорія відносності у фізиці, теорія спадковості в біології.

Таким чином, пізнання у своєму діалектичному розвитку проходить довгий шлях від простих відчуттів до складних наукових теорій. Діалектичний процес заглиблення людських знань від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку і т. д. є загальним законом пізнання, Вищим рівнем пізнання є логічне, теоретичне пізнання.

Успішне використання результатів пізнання в практичній діяльності може бути тільки в тому разі, коли отримані знання є достовірними, є істиною. Отже, питання про істину-одне з найважливіших у теорії пізнання. Що ж таке істина?

Розуміння істини в історії філософії було неоднозначним. Платон, наприклад, розумів під істиною певні незмінні якості ідеальних об'єктів, Аристотель - відповідність наших знань об'єктивній реальності, Кант вбачав істину в апріорних формах буття, Гегель - у процесі досягнення абсолютної ідеї через раціональні форми пізнання, Юм зводив істину до відчуттів суб'єкта і практично її заперечував. У сучасних філософських концепціях теж немає єдиного розуміння істини.

Сучасний матеріалізм підходить до проблеми істини з точки зору відображення об'єктивної реальності у людській свідомості. Істина-це адекватне відображення об'єкта у свідомості суб'єкта, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання. Матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв'язок понять: "об'єктивна істина", "суб'єктивність істини", "абсолютна істина", "відносна істина", "конкретність істини".

Об'єктивна істина-це такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ні від суб'єкта, ні від людини, ні від людства. Вона існує тому, що об'єктивним є матеріальний світ, який у ній відображається, а відображення припускає схожість з оригіналом. Отже, у пізнанні існує такий момент, який не залежить від нашої свідомості, а цілком обумовлений впливом на нього зовнішнього світу. Цей незалежний від нас зміст наших знань і є об'єктивною істиною.

Але істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта - індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені досвідом людства на даний час. Отже, у процесі пізнання момент суб'єктивності істини необхідно враховувати. Суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єктивного змісту. Істина як процес є об'єктивною за змістом, але суб'єктивною за своєю формою.

Істину не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкта, який сам перебуває в розвитку. У цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному періоді, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною. Відносна істина - це таке знання, яке в принципі правильно, але неповно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина - це повне, точне, вичерпне відображення об'єкта у свідомості суб'єкта; у широкому розумінні- це абсолютне знання про весь світ. У цьому значенні абсолютна істина є тією межею, якої прагне наукове пізнання, ніколи її не досягаючи. У вузькому розумінні абсолютна істина означає повне і точне знання окремих моментів дійсності, і в цьому значенні вона є елементом досягнутого знання.

Слід зазначити, що немає і не може бути окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина - об'єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Абсолютне та відносне - це два необхідних моменти об'єктивної істини.

Нерозуміння суті абсолютної й відносної істини на практиці приводить до догматизму і релятивізму. Догматичне мислення намагається те чи інше вчення або положення сприймати як закінчену вічну істину, як догму, що вживається без урахування конкретних умов, за яких сам об'єкт суттєво змінюється. Релятивізм як течія у філософії впадає в іншу крайність - абсолютизує відносність знань, заперечує моменти абсолютно істинного в них і на цьому ґрунті заперечує об'єктивну істину, пізнаванність світу.

Із аналізу абсолютної і відносної істини випливає вчення про конкретність істини. Конкретна істина - це істина, в якій правильно відображена сутність певних явищ і тих конкретних умов, у яких ці явища розвиваються. Якщо поняття "об'єктивна істина" підкреслює основну її рису, як правильне відображення дійсності, а поняття "відносної і абсолютної істини" - сам процес її пізнання, то поняття "конкретність істини" свідчить про можливість практичного використання отриманих знань. Сучасний матеріалізм виходить із того, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це означає необхідність урахування межі застосування результатів пізнання та їх уточнення. Незнання або ігнорування цих меж перетворює наші знання на хибні.

Хибний зміст - це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який обумовлено історичним рівнем розвитку суб'єкта і його місця в суспільстві. Хибність змісту - це неспеціальне перекручування дійсності в уявленнях суб'єкта. Існування його обумовлено закономірностями розвитку як самого пізнання, так і практики.

Що ж служить критерієм істини?

Як уже відзначалося вище, одним із найважливіших критеріїв істини є практика. Однак практика є далеко не єдиним критерієм істинності знань. Серед інших критеріїв істинності знань (які в кінцевому підсумку фундуються також на практиці) можна назвати: підтвердження фактами, узгодженість із принципами наукової теорії, коректність і точність використання термінології, логічна і концептуальна несуперечність і кілька інших.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. Пізнання за своєю природою, характером і метою є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто вона історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявними досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини - це постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей на шляху досягнення істини.

Висновки

Сучасна теорія пізнання грунтується на таких принципах:

1) принципі об'єктивності, тобто визнанні об'єктивного існування дійсності як об'єкта пізнання, її незалежності від свідомості та волі суб'єкта;

2) принципі пізнанності, тобто визнанні того факту, що людські знання здатні давати адекватне відображення дійсності, її об'єктивно істинну картину; що пізнанню людини немає меж, хоча на кожному історичному етапі воно обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства та засобів пізнання;

3) принципі активного творчого відображення, тобто визнанні того, що процес пізнання - це цілеспрямоване творче відображення дійсності у свідомості людини;

4) принципі практики, тобто визнанні суспільно-історичної предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства і самої себе основною, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істини;

5) принципі конкретності істини, який наголошує, що абстрактної істини не може бути, істина завжди конкретна, кожне положення наукового пізнання слід розглядати в конкретних умовах місця та часу.