Західноєвропейський банківський бізнес - Кравець В.М. -
4.7. Вразливі альянси банків та монархів

Основний принцип державних фінансів у середньовіччі був простим і прозорим: "Монарх повинен жити за власний рахунок". На практиці ситуація була іншою. Феодали та монархи відчували значний попит на гроші — для розвитку державного механізму, для підтримання судових витрат і для фінансування війни. Отже, вони повинні були шукати нові джерела надходжень, щоб поповнювати традиційну феодальну ренту. З цією метою впроваджувались нові податки, такі як ніди (nides), та видавались довгострокові гарантії чи ренти. У більшості випадків цих джерел було недостатньо для покриття всіх вимог, і феодали були змушені шукати нові джерела для збільшення своїх фінансових ресурсів. Вони регулярно укладали контракти на позику з абатствами, знаттю, державними службовцями, фермерами, ломбардами та каорсінами. Якщо була потреба, феодали примушували давати їм позики, хоча деякі кредитори пропонували їм позики на добровільних засадах. Часто монархи безпосередньо зверталися на грошові ринки, де вільно могли отримати будь-які кошти під високий відсоток від обмінювачів чи купців-банкірів. Завдяки цим привілейованим стосункам фінансисти мали значний вплив у середовищі монархів і певну політичну силу, хоча остання була вразливою та нестабільною, а постійні банкрутства припиняли їх вплив.

Розглянемо найважливіші зв'язки, що існували у середньовіччі між банкірами та монархами, ті аспекти, що безпосередньо стосувалися міжнародних банківських операцій. У цьому плані особливу увагу потрібно приділити Ордену лицарів-тамплієрів. Тамплієри мали свій штаб в Єрусалимі, у будинку неподалік від Храму Соломона, звідки й пішла їх назва (temple — храм). Орден було створено у 1119 р. з метою забезпечення подорожей до Святої землі, надання гостинності мандрівникам і, якщо необхідно, військової допомоги під час подорожей. Маючи суто релігійне та військове натхнення, діяльність тамплієрів поступово поширилася на інші сфери життя.

Наприкінці XI ст. хрестоносці мобілізували всі християнські нації Європи для визволення Святої землі від окупації сарацинів та християнізації регіону. Це викликало напруженість серед населення. Створення інфраструктури для підтримання цього руху стало необхідною вимогою. Орден лицарів-тамплієрів з цією метою створив не менш як дев'ять тисяч командувань (баз) по всій Європі. Вони надавали притулок та захист пілігримам, проте досить швидко почали відігравати роль центрів набору в лицарі та солдати для хрестоносців. Це була ідеальна мережа збору коштів, які акумулювалися у двох закладах з великим капіталом, розташованих у Парижі й Лондоні. Прагнучи скористатися сприятливими фінансовими умовами, тамплієри займалися банківською діяльністю міжнародного масштабу.

Головні установи в Парижі та Лондоні акумулювали кошти, зібрані по всій Європі, а потім переводили їх переказними векселями через командування чи італійських купців-банкірів на великі грошові ринки Середземноморського регіону з метою фінансування хрестових походів. Храм Парижа, заснований у 1212 p., набув репутації взірця фінансової стабільності, тому протягом майже століття французькі лицарі, а також вищі прошарки французької знаті депозитували туди свої гроші та цінні метали. Крім міжнародної банківської діяльності, Храм Парижа здійснював функції справжнього депозитного та трансфертного банку. Він виконував функції касира для французької корони та знаті, здійснював від їх імені трансфертні платежі, надавав можливості овердрафту та почав надавати безпосередньо позики під відсотки. Французьке лицарство отримало від Храму вагомі переваги не тільки у фінансуванні хрестових походів, айв інших політичних справах. Треті особи також могли отримати у тамплієрів відсоткові позики. В таких випадках Храм намагався не відкривати рахунок для сплати відсотків як частину контракту, вказуючи головну суму, яка була більшою за надану. У цей час така практика не була загальноприйнятою. У 1294 р. Орден лицарів-тамплієрів потрапив в опалу французької монархії, а у 1307 р. в Парижі більшість їх було заарештовано. Атака на орден поширювалася з усіх боків. їх звинувачували насамперед у втручанні в банківський сектор та в лихварстві. Саме тому в 1312 р. Папа виніс їм вирок більше не втручатися в будь-які фінансові справи. їх власність

була оцінена та розпродана, а щодо фінансових аспектів, то з цього часу храми втратили своє значення.

Італійські купці-банкіри зайняли монопольні позиції в сфері міжнародної банківської діяльності і могли застосовувати публічний кредит у своїй банківській діяльності. На початку XIII ст., упродовж третього та четвертого хрестових походів купці-банкіри Генуї та Венеції брали участь у фінансуванні воєнних кампаній. Вони наказували своїм торговим агентам на Середньому Сході не витрачати прибутки від продажу в регіоні на придбання інших продуктів, а надавати їх хрестоносцям під переказні векселі для оплати в Європі.

З другої половини XIII ст. купці-банкіри Тоскани почали розгортати свою діяльність у регіоні Альп. Публічний кредит у регіоні також мав стати невід'ємною частиною банківських операцій. Папські фінанси відігравали в цьому відношенні значну роль, оскільки зростаючі доходи зі Святих земель на північному заході Європи надавали виняткові можливості купцям-банкірам здійснювати свою банківську діяльність у великих масштабах. Однак саме в Англії тосканці досягли найбільшого успіху. Великі текстильні підприємства Тоскани, які купували значні обсяги англійської вовни, відчули потребу в ліквідному капіталі, а доходи з папських податків в країні були новим рішенням у цьому питанні. Купці-банкіри Тоскани гарантували компенсації з фінансових операцій між Англією та Північною Італією і водночас організовували трансферти коштів з Тоскани до Рима чи інших міст, куди папство прагнуло перевести кошти. Після 1267 р. численні агенти та купці-банкіри з Сієни, Лукки, П'яченци та Флоренції вже міцно трималися у Лондоні.

У 1275 р. англійській король Едуард І вирішив навести порядок у публічних фінансах: він впровадив уніфіковану систему експортних та імпортних зобов'язань і ліцензій, що значною мірою базувалася на високому рівні податків, які стягувалися з експорту вовни за кордон. Англійська корона та купці-банкіри Тоскани активно співпрацювали. В більшості випадків король мав справу лише з одним фінансистом, якому він довіряв. Цей фінансист управляв відсотковими ставками корони і був посередником у трансакціях з церквою, торговцями тканиною та іншими купцями-банкірами Тоскани. На першому етапі таку роль відігравала компанія Ріккарді в Луккі. Протягом більш тривалого періоду після неї цю функцію здійснювала компанія Фріскобальді з Флоренції (1299—1311). Купці-банкіри Тоскани збирали в Англії папські податки і вносили ці кошти в депозитарій скарбниці у формі короткострокових позик, а не передавали їх відразу в руки англійських торговців вовною. Більш того, вони стягували експортно-імпортні податки, особисто або через систему відділень. З цих коштів вони могли надавати важливі позики королю.

Фінансова співпраця між купцями-банкірами Тоскани та папською адміністрацією (Палатою апостолів) сприяла розгортанню великомасштабної мережі міжнародних банківських операцій та значному поширенню публічного кредиту в Англії. Потреби Едуарда І у грошах були такими значними, що після його смерті у 1307 р. залишився величезний борг. Внаслідок цього багато його кредиторів зазнали значних збитків. Завдяки центральній позиції в державних фінансах Англії Фріскобальді вдалося захистити свої активи, здебільшого асигнуванням пролонгації боргів через мито та акцизи. В довгостроковому плані ця сприятлива позиція надавала їм не дуже великі вигоди; ставши більш обережними у кредитній політиці, Фріскобальді поступово втратили довіру Едуарда II (1307—1327), який у 1311 р. вигнав їх з Англії. Невдовзі після цього вони збанкрутували.

Падіння банку Фріскобальді не вплинуло на інших купців-банкірів Тоскани, які прагнули фінансової співпраці з англійською короною і Палатою апостолів. За часів правління Едуарда III (1327—1377) така співпраця навіть поширилася далі. Купці-банкіри Флоренції Барді та Перуцці, які були найактивнішими фінансистами того періоду, невдовзі очолили найпотужніші банки світу. Як і їх численні колеги, які брали участь у фінансуванні надвеликих потреб Столітньої війни між Францією та Англією, Барді та Перуцці утримувалися від позик, які були небезпечними і навряд чи могли бути поверненими.

У 1339 р. борги Едуарда III перевищили 300 000 фунтів стерлінгів. Було оголошено банкрутство англійської корони. Кредитори Едуарда Ш банкрутували один за одним. Банк Перуцці, як і багато інших, збанкрутував у 1342 p., а Банк

Барді — у 1346 р. Протягом наступних років італійські купці-банкіри продовжували свою діяльність в Англії, але вони вже не брали участі у королівських фінансах.

Купці-банкіри Тоскани також відігравали певну роль і у фінансах французької корони, але меншою мірою і протягом менш тривалого періоду ніж в Англії. З 1294 по 1307 p., наприклад, брати Францезі з Флоренції були правою рукою короля і, зокрема, відігравали важливу роль фінансових агентів Ордену лицарів-тамплієрів, але у 1307 р. залишили фінансову діяльність. Протягом наступних десятиліть фінанси короля утримувались здебільшого завдяки зменшенню якості монет та позиці монарху державними службовцями і землевласниками. Купці-банкіри з Лукки, Флоренції та Генуї також посідали певне місце у фінансах французької корони, хоча і не настільки значне, щоб мати домінуючий вплив. Лише один купець-банкір мав таку силу у Франції — Жак Коер з Бургундії.

Народившись у 1395 р., Жак Коер успішно працював у Франції в сфері торгівлі та промисловості. Наприкінці своєї кар'єри він володів деякими підприємствами текстильної та паперової промисловості Бургундії, а також здійснював інвестиції у видобувну галузь регіону. Водночас він створив величезне комерційне підприємство, що спеціалізувалося на обміні між західними та східними частинами Середземноморського регіону. Жак Коер мав флот з шести кораблів і міг використовувати повністю всі привілеї, надані йому королем Франції, Папою, султанами Туреччини та мамлюками.

Свою фінансову діяльність Жак Коер розгортав паралельно з промисловою та торговельною діяльністю. В кількох містах Флоренції він створив обмінні бюро та приймав депозити у срібній валюті, які потім надсилав до Леванту (країн Східного Середземномор'я) для обміну на золото, оскільки срібло в той час що до золота у Франції було недооцінене, а в Леванті — переоцінене. Прагнучи надавати гроші у позику під відсотки, Коер звернувся до короля та знаті. Невдовзі він почав забезпечувати французький двір та став правою рукою короля Франції того періоду. Після цього Карл VII поставив його на чолі королівських фінансів та скарбниці, і він повністю відповідав за державні фінанси.

Жак Коер був дуже важливим банкіром як для короля, так і для знаті. Наприклад, монарху він надав позику у 200 000 франків для повторного завоювання Нормандії у 1449 р. Саме Коер регулярно і ретельно представляв короля в переговорах щодо позик з третіми особами. Відмінні стосунки, які він налагодив з купцями-банкірами Флоренції, були для нього дуже корисними. Крім того, Коер надавав королю суттєву допомогу у міжнародних відносинах. Міжнародні комерційні підприємства, засновані Коером, які діяли у Середземноморському регіоні, також стали інструментом французької зовнішньої політики в цій галузі. Свої ділові зв'язки в Італії, на Родосі, у Константинополі, Єгипті та Судані Коер використовував для задоволення потреб французької дипломатії. Більш того, він міг здійснювати міжнародні трансферти від імені короля. Однак у 1451 р. він був дискредитований і засуджений. Найбільш серйозним звинуваченням було те, що він перепозичав королю кошти, які були зібрані для самого короля і практично йому належали, за завищеними відсотками. Заарештований та представлений перед Великим судом (Grand Consil), він був засуджений до смертної кари. Коеру вдалося втекти та добратися до Рима.

Після смерті Мусціатто Францезі у 1307 р. купці-банкіри Тоскани залишили свою діяльність при французькому дворі. З іншого боку, в Південно-Західній Франції вони ще займали провідні позиції, наприклад, в Авіньйоні — місті, де з 1308 по 1378 р. знаходилося Папство. Управління фінансами Його святості було доручено Палаті апостолів, що звернулася за допомогою до флорентійських купців-банкірів, які широко займалися фінансовою діяльністю на півночі Альп. Великі банки, такі як Барді, Перуцці та Аккіайолі, займалися стягненням податків понтифіків від імені Палати апостолів у всьому християнському світі. Пізніше вони перетворилися на центри, визначені Палатою. Ці купці-банкіри отримали завдання здійснювати всі платежі Палати апостолів. Вони надавали позики на поточні операції чи кредити третім особам, завжди виконуючи вказівки Папи. З цього часу Авіньйон став основним фінансовим центром, де динамізм флорентійських міжнародних банкірів дивував людей, але коли Папство залишило його, він швидко втратив своє значення.

Ярмарки Женеви, що почали зростати у 1385 p., також не без участі купців-банкірів Тоскани позбавили Авіньйон фінансового домінування.

Швидке встановлення домінуючого впливу Женеви на фінансовій арені наприкінці XIV ст. значною мірою пояснюється політичним союзом між Бургундією та країнами сучасного Бенілюксу. У 1381 р. герцог Бургундії Філіпп Хоробрий став також графом Фландрії. Цей особистий союз привів до створення нового, надзвичайно важливого сузір'я в Європі. Ярмарки Шалон-сюр-Сона, насамперед Женеви, стали новими каналами, через які герцог переказував свої кошти, особливо між Бургундією та іншими частинами Європи. Купці-банкіри Тоскани значно сприяли цьому домінуванню. Вони вдосконалювали технології трансфертів коштів між країнами через переказні векселі. Більш того, вони мали представництва у всіх великих торговельних центрах світу. Нова політична ситуація також сприяла присутності італійських купців-банкірів, зокрема з Тоскани, в Брюгге, де грошовий ринок став з 1384 р. найважливішим у всій Північно-Західній Європі.

У XIII ст. і графи Фландрії, і герцоги Брабанту могли отримувати прибутки від послуг італійських купців-банкірів, укладаючи через них контракти позик, хоча вони ніколи не давали великого розмаху їх діяльності. Надаючи певні привілеї, герцоги могли легко отримати позики від численних процвітаючих міст регіону на сприятливих умовах. Більш того, політична діяльність, якою вони займалися в цей період, не була настільки амбітною та великомасштабною, щоб це потребувало систематичної допомоги великих італійських банкірів. Ситуація кардинально змінилася, коли політичний союз Бургундії та країн сучасного Бенілюксу почав поступ у нову блискучу епоху.

Філіпп Хоробрий регулярно використовував послуги італійських купців-банкірів як у Парижі, так і в Брюгге (найбільшою довірою у нього користувався Рапонді в Луккі). Останні вели переговори як його банкіри щодо важливих торговельних трансакцій зі своїми колегами в Тоскані, Генуї та Венеції. Найважливішою з цих операцій була сплата викупу туркам за свободу сина Філіппа Хороброго, Іоанна Безстрашного, який потрапив у полон у 1398 р. в Нікополісі під час хрестового походу.

Іоанн Безстрашний, ставши герцогом, також довіряв Рапонді, а купці-банкіри Тоскани все ще посідали провідне місце в управлінні фінансами герцога в Бургундських Нідерландах. Проте так було не завжди; ставлення до публічного кредиту за часів правління герцога Філіппа Справедливого, який зайняв місце свого батька після його смерті у 1419 p., було досить різним. Сподіваючись навести порядок у державних фінансах, він впровадив заходи для збільшення традиційних надходжень шляхом кращого управління, особливо у королівських володіннях. Водночас він намагався брати якомога менше позик у купців-банкірів, а якщо й був вимушений робити це, то користувався допомогою кількох різних фірм, щоб не залежати від одного великого банку. Карл Хоробрий не бажав змінювати підходи свого батька, однак впроваджував активну політику експансії для того, щоб створити територіальний союз Бургундії і здійснити давню мрію — створити між Францією та Священною Римською імперією королівство Лотарингія, яке б могло на рівних діяти зі своїми сусідами. Ця політика коштувала дуже дорого і ще більше поставила фінанси герцога у залежність від Тоскани. Значний вплив мав один тосканець, Томмазо Портінарі, який управляв дочірнім підрозділом банку Медичі у Брюгге.

Задовго до створення у 1397 р. Банку Медичі у Флоренції вже існували міжнародні банки. За сприяння засновника Джовані де Медичі та його сина Козімо банк став одним із найважливіших та наймогутніших великих банків у Флоренції. Така ситуація значно зобов'язана добрим стосункам, які Джовані та Козімо встановили в Римі з Папством та адміністрацією Його святості. Під час соборів у Констанці (1414—1418) та Базелі (1431), наприклад, Медичі були провідними банкірами Папства. Спосіб організації банку Медичі був також важливим елементом. Козімо впровадив у закладі сучасну структуру, що мала значні переваги порівняно з багатьма іншими більш традиційними банками міста. Він децентралізував старе сімейне підприємство, яке залишалося унітарним і структура якого нагадувала холдингову компанію. Кожен з дванадцяти підрозділів не був незалежною компанією з власним статутом, не мав власного капіталу та не вів окремі рахунки. Агенти були власниками у підрозділах і також брали участь у доходах. Незважаючи на це, Медичі утримували 50 % акцій у кожному підрозділі, маючи контроль над всіма підприємствами. Медичі займалися не тільки банками, а й вовняною та шовковою промисловістю у Флоренції. Тому не дивно, що до середини XV ст. банк Медичі вважався найпотужнішим підприємством світу.

Козімо був дуже обережним у наданні позик феодалам та монархам, і таке ставлення спонукало його агентів у підрозділах також обмежувати позики місцевій владі. Однак наступники Козімо були менш обережними і проводили менш помірковану політику в галузі кредиту. П'єро Подагрик Медичі, який керував банком з 1464 по 1469 p., і його наступник Лоренцо Великий підірвали дисципліну банку. Фактично обидва надавали великі позики Карлу Хороброму, герцогу Бургундії, королю Франції Людовіку XI та королю Англії Едуарду IV. Томмазо Понтінарі, новий директор відділення Брюгте, не тільки став близьким другом Карла Хороброго, а й головним джерелом його фінансування. У 1473 р. Лоренцо зробив спробу стримати діяльність свого агента в Брюгге, наклавши обмеження на кредити для герцога, але це не дало результатів. Через впливову позицію при дворі Понтінарі отримав особистий контроль над підлеглою територією Гра-велінс, над традиційними підприємствами, що займалися англійською вовною та італійськими галунами, а також над іншими територіями, що підлягали оподаткуванню. Однак таких привілеїв все ще було недостатньо для гарантування належного обслуговування боргів. Ситуація стала жахливою, коли герцога було вбито під Нантом в 1477 p., оскільки становище в країнах сучасного Бенілюксу було хаотичним. Ніхто не бажав визнавати борги герцога, і банк Медичі зазнав великих збитків, а в 1480 р. Лоренцо вирішив закрити підрозділ у Брюгге.

Справи Медичі в Італії не були кращими. Завдяки надвеликому успіхові підприємства, Медичі могли отримати значну політичну владу в місті Лілль. Проте успіх та влада викликали заздрість, було багато таких, хто хотів покласти край зростаючому впливу. Папа Сікст IV звільнив Лоренцо з посади папського банкіра і закликав інших монархів та принців Італії об'єднатися проти нього. Лоренцо був досить винахідливим як підприємець і політик, щоб подолати ці труднощі, і в 1484 р. він знову став папським банкіром. Однак його підприємство значно постраждало від протистояння Папи та інтриг і не могло знову вийти на той рівень, якого воно колись досягло в міжнародній банківській справі. Поступово діяльність у цій сфері скорочувалася. У 1494 p., коли в Італії було багато французьких військ, П'єро Медичі, який тоді керував діяльністю підприємства, кинув виклик королю Франції. Це рішення виявилося фатальним для банку Медичі: населення Флоренції повстало проти родини і пограбувало їх палац. Банк було закрито, а з цим і закрито визначну епоху банківської справи у Флоренції.

Розділ 5. РОЛЬ ТРАДИЦІЙ У РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКИХ ТЕХНОЛОГІЙ В ЄВРОПІ У XVI I XVII ст.
5.1. Виникнення "Монті ді п'єта"
5.2. Поширення приватних та державних депозитних і жирооперацій
5.3. Виникнення та фінансове значення ярмарків у Женеві в XV ст.
5.4. Особливості ярмарків Кастилії у XVI ст.
5.5. Домінування італійців на ярмарках Ліона у XVI ст.
5.6. Фінансові ярмарки П'яченци у XVII ст.
5.7. Роль банкірів у зовнішній політиці Франції та Габсбургів
5.8. Великі державні банкрутства XVI і XVII ст.
Розділ 6. НОВІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В ЄВРОПІ.