Україна і світове господарство - Філіпенко А.С. -
Проблеми розвитку науково-технічного потенціалу

Географія поширення інновацій на світовому ринку технологій с вкрай нерівномірною і має чітку залежність від науково-технічних потенціалів країн. 9/10 світового обсягу патентів та ліцензій, а також витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки, надходжень і платежів за трансфер технологій припадає на десятку ринково розвинутих країн.

Як свідчать наведені в таблиці дані, провідні позиції у світовому нетто-експорті технологій належать США. Надходження в цю країну та продаж нею патентів та ліцензій зросли в 1975—1995 рр. вдесятеро і сягають 27 млрд дол. США. тобто 56 % загальносвітового обсягу (48 млрд дол. США).

Наступні місця зі значним відставанням займають Японія. Велика Британія. Німеччина. Франція, а також Італія. Нідерланди. Швеція, Швейцарія. Хоча ці країни с технологічними лідерами, більшість із них залишаються нетто-імпортерами технологій — їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних. Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США. Велика Британія та Швеція. Характерним с надвисокий ступінь монополізації світового ринку технологій — набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються внутрішньо корпоративними каналами, відповідна частка платежів надходить від закордонних філіалів до материнських компаній. Внутрішній трансфер с усталеною формою маскування і максимізації прибутку ТНК, збереження їх технологічного лідерства.

Таблиця

Ліцензійна торгівля провідних країн—продуцентів технологій (млрд дол. США)

Показник

США

Японія

Велика Британія

Німеччина

Франція

всього

внутрішній трансфер

всього

внутрішній трансфер

всього

внутрішній трансфер

всього

внутрішній трансфер

всього

Надходження за продаж патентів та ліцензій

26,95

21.61

6.02

2.36

5,27

2.78

2.17

2,21

Платежі за придбання патентів та

ліцензій

6.31

5,14

9,44

3.99

12,66

3.58

7.73

Провідні країни — продуценти технологій утворюють своєрідний "високотехнологічний полюс" сучасної світової економіки. Його найближче оточуюче середовище складають науково-технічні системи:

• інших розвинутих держав — членів ОЕСР:

• нових індустріальних країн;

• Китаю та кількох колишніх соціалістичних країн, що подолали кризу ринкової трансформації.

Ці групи держав мають власні технологічні напрацювання в деяких сферах НТР. досягли певних "нішевих проривів" на світовий ринок технологій, адаптують до національних умов та імітують (реверсивна інженерія) інновації та технології, що генеруються "полюсом".

"Периферію" планетарного технологічного середовища становлять країни, що розвиваються. На ці країни, що переважають за чисельністю населення, припадає приблизно 4 % світових витрат на НДДКР. 10 % інженерно-технічних кадрів. У більшості з них науково-технічні потенціали перебувають у зачатковому стані, і ці країни є переважно реципієнтами міжнародної технічної допомоги. Деякому пожвавленню їх діяльності в науково-технічній сфері сприяли заходи ТНК щодо залучення до технологічного пошуку місцевих дослідницьких центрів і персоналу, хоча обсяг витрат на їх фінансування не перевищує 10 % власних внутрішньокорпоративних. Платежі за технології країн, що розвиваються, сягають 1/3 зростання їх величезної зовнішньої заборгованості, не перевищуючи водночас 15 % світового обсягу платежів за ліцензії.

Проблеми розвитку науково-технічного потенціалу

Хоча позиції та перспективи України на світовому ринку технологій є за багатьма України критеріями більш сприятливими, ніж у - країн, що розвиваються, в останнє десятиріччя ми мали в цій сфері сталу від'ємну динаміку.

Так, у ліцензійній торгівлі України склалося негативне платіжне сальдо, яке зростає. У 2000 р. витрати на дані цілі з імпорту (роялті та ліцензійні послуги) становили 17.3 млн дол. США. надходження - 1.3 млн дол. США. З 226 ліцензійних угод, укладених 58 господарськими суб'єктами України на початок 2000 р.. 53 (21.2 %) стосувалися права на використання винаходів. 35 (14 %) — ноу-хау. 109 (44,0 %) — послуг типу інжиніринг. Причому тільки 60 з них підписано із зарубіжними ліцензіатами (32 країни).

їх розподіл по країнах має такий вигляд: 20 (33,3 %) з Росією, 6 (10 %) -Польщею. 5 (8,3 %) — Китаєм, по 3 (5 %) — з Молдовою. США та Іраном. На відміну від усталеного на Заході внутрішнього трансферу інновацій, абсолютно переважає "продукція" вітчизняних дослідницьких структур, яка являє собою новації, тобто невпроваджені нововведення.

На частку Національної Академії наук України — головного продуцента наукових знань і технологій у країні (майже 200 наукових установ з чисельністю працівників 42,9 тис. осіб) — припало лише 6 hi-tech ліцензійних угод, що підписані в 1999 р. з партнерами з далекого зарубіжжя (США, Німеччина, Ірландія. Китай, В'єтнам та Польща). До того ж ця заслуга належить тільки чотирьом установам НАН: інститутам надтвердих матеріалів, імпульсних процесів і технологій, металів та сплавів, технічної теплофізики.

Із 27 закуплених за цей же рік закордонних ліцензій 14 стосуються прав використання винаходів, промислових зразків, товарних знаків, корисних моделей, 13 — ноу-хау та послуг типу інжиніринг. Провідними ліцензіарами для України залишаються партнери з Росії та Німеччини. Хоча використання ліцензій є в цілому економічно вигідним, але залучаються до цієї діяльності лише кілька десятків підприємств, питома вага виготовленої за ліцензіями промислової продукції не перевищує 0,3 % її загального виробництва. До того ж майже всі ліцензійні технології не належать ні до новітніх (мають 10-15-річний "вік"), ні до наукомістких. Отже, відбувається не трансфер, а дифузія вже ринково "відпрацьованих" технологій. Такими с, наприклад, імпортовані останнім часом процеси випуску тютюнових виробів, коксу, поліетилену тощо. Можна стверджувати, що, за аналогією з трансфером у країни, що розвиваються, здійснюється делокалізація, тобто переміщення, в Україну іноземних трудо-, ресурсомістких та еколого-небезпечних виробництв.

Далі, патентна діяльність. Загалом вона може розглядатися як синтетичний показник творчого потенціалу й новаторської активності нації. В кількісному плані цей показник в Україні характеризують 0,5 % заявки щодо видачі охоронних документів на інтелектуальну власність на 10 тис. чол. (у США і Японії - - 3,5 і 27 відповідно). Чисельність винахідників, за офіційною статистикою, скоротилася за кілька останніх років майже в 1,5 рази. Всього на початок 1999 р. зареєстровано 25 897 патентів на винаходи, 288 — на корисні моделі, 2 472 - - на промислові зразки. 11 244 — на знаки для товарів і послуг.

Якісне ж наповнення цієї статистики характеризує те, що більшість патентів до останнього часу реєструється без проведення експертизи по суті. Досі не створено передбаченої законодавством ефективної системи видачі 20-річних патентів із проведенням відповідної експертизи, а тривалість розгляду заявок на винаходи сягає 4—5 років. Переважають, за Міжнародною патентною класифікацією: здоров'я, розваги, прилади (вимірювання, оптика, фотографія), хімія (біохімія, виробництво цукру, шкіри), медикаменти, формування металу. Високі комплексні технології в цій номенклатурі є поодинокими.

Міжнародне визнання в країнах далекого зарубіжжя дістають щорічно не більше десяти вітчизняних патентів. У Росії динаміка патентування українських винаходів набрала в 1995—1998 pp. такого вигляду: 1409: 707,

438; 251. Щорічні витрати України, пов'язані з охороною прав на об'єкти промислової власності, сягають 5,0 млн дол. США. доходи — лише приблизно 10.0 млн грн.

Останніми роками в Україні набули відчутного розвитку лізингові операції, їх загальний обсяг, за даними асоціації "Укрлізинг". сягає 700 млн дол. США. 3/4 з яких становлять міжнародні трансакції. 50 %їх припадає на сільгоспмашини. 25 % — на промислове обладнання, 20 % — на авто- та авіатехніку. Однак цей перспективний напрям трансферу технологій є. по-перше, одностороннім (імпорт) і. по-друге, мас не науково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер.

Великі надії масштабно залучити прогресивні зарубіжні ноу-хау і ноу-вай покладалися на створення спільних підприємств на території країни. Однак на сьогодні переважна більшість із понад 3 тис. зареєстрованих джойнт-венчурз діють у сферах зовнішньої та внутрішньої торгівлі, фінансів, посередництва, а не у сферах науки, техніки, технології. "Головний біль" зарубіжних і вітчизняних підприємців — нестійкий інвестиційно-правовий клімат, корупція та криміналізація економіки. її загальна дезорганізація.

І. нарешті, звернімося до міжнародного науково-технічного співробітництва, яке є традиційно найрепрезентативнішою формою зовнішньої техноінтеграційної діяльності суб'єктів науково-технічного, а точніше — наукового потенціалу України.

Правове середовище для такого співробітництва створюють близько 40 міжурядових і міжвідомчих угод з відповідними структурами й фондами низки країн, із міжнародними організаціями. Обсяг фінансування за цими угодами спільних програм підтримки фундаментальних та прикладних досліджень, розвитку технологій та інновацій, викладацької діяльності та освіти порівнянний з обсягом національних бюджетних асигнувань на науково-технічну сферу. Загальне позитивне сальдо, тобто перевищення надходжень за виконання замовних робіт над витратами зі спільних розробок, у 1998—1999 pp. варіювалося від 48 до 34 млн дол. США.

Ще доволі високий у світі рейтинг вітчизняних наукових шкіл ілюструє така статистика. В 1999 р. вченими НАН України в рамках міжнародного співробітництва виконувались дослідження зі 147 довгострокових та 366 окремих наукових тем. Тільки за один рік вони взяли участь у 714 міжнародних конференціях, конгресах, симпозіумах, виставках тощо. З-за кордону одержано 310 грантів, 20 стипендій, у 22 випадках — допомога від різних фондів. 320 робіт виконувалися на контрактній основі для організацій 30 країн світу. 150 українських спеціалістів стажувалися в іноземних наукових установах. Тут вийшли друком 10 монографій наших учених, понад 2.0 тис. статей та наукових доповідей.

У процесах міжнародної комерціалізації інтелектуальної сфери держави дедалі відчутнішу роль відіграють ринкові засади: мотиваційний менеджмент і науково-технічний маркетинг, зміна форм власності і самодостатність, орієнтація на матеріалізований результат пошуку та потенційного споживача. Але суспільна криза і концептуальна невизначеність, брак державно-правового забезпечення і дисципліни зобов'язань, ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних) і належного досвіду, криміналізація економіки і пауперизація інтелігенції призводять до вкрай небажаного демпінгового або "тіньового" відпливу ідей, дослідницького наробку, "умів", відчутної упущеної комерційної вигоди.

Розглянуті явища і тенденції позиціонування України на міжнародному ринку технологій являють собою зовнішню інфраструктуру науково-технічної сфери вітчизняної економіки. Вирішальна ж роль у її глибинній трансформації, генеруванні інтелектуального продукту залишається за національними науково-технічними системами. їх тісно взаємопов'язані складові — науково-технічний потенціал і науково-технологічна та інноваційна політика. Проблемно-орієнтований аналіз цих складових дає змогу інтегровано оцінити можливості й напрями адаптації перехідної економіки України до процесів техноглобалізму. Зупинімося лише на кількох фрагментах нинішньої еволюції науково-технічного потенціалу і науково-технологічної та інноваційної політики держави.

Науково-технічний потенціал країни в загальному плані визначається як його економічною продуктивністю, а саме "виробництвом" знань, так і — ще більшою мірою — можливостями їх технологічного відтворення. Адже відомо, що саме великий часовий лаг "від ідеї до продукту" створює повсюдно найгострішу проблему.

Зміни в науково-технічному потенціалі України в останнє десятиріччя набули руйнівного характеру в усіх його трьох підсистемах інноваційного менеджменту (наукові кадри і дослідницький доробок); інноваційного менеджменту (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсного менеджменту (організація й управління: фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення).

Так. якщо на початку 90-х років, за даними ООН, реальна забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становила 6,7 осіб на І тис. населення (у США — 3.8. у Швеції — 3,0, у Нідерландах — 2,6. у Франції — 2.2 особи), то нині вона скоротилася втроє. Технологічні дослідження виконують не більш як 100.0 тис. осіб (у 1990 р. — 313.0 тис). Вітчизняна наука "старіє": кожний п'ятий фахівець — пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 %.

Загострюється структурний перекіс в інновації — більш ніж половина докторів і кандидатів наук зайнята в позаринковому, переважно вузівському секторі науки, в той час як у сфері заводського впровадження новацій їх лише 0,3 %. Значна частка елітних учених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджають за межі країни для участі в наукових дослідженнях, роботи за контрактами, стажування. Переважна більшість їх спеціалізується в наукомістких галузях: технічних, фізико-математичних. біологічних, медичних. Гіпергрофоване "рекрутування" до аспірантури в галузях суспільних наук (економічних, юридичних, політичних) не відповідає нагальним потребам країни в кадрах кваліфікованих технологів-інноваторів.

Обсяг науково-технічних робіт в Україні за десятиріччя зменшився в 4 рази. Позитивним при цьому можна було б вважати оптимізацію за "світовими стандартами" співвідношення фундаментальних, прикладних досліджень і розробок (15 % : 25 % : 60 %). Однак цей процес, по-перше, відбувався за рахунок деструкції галузевого сектора науки — основного впроваджувана технологічних інновацій, по-друге, він не привів, як це мас місце в західній університетській моделі, до концентрації фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах, де зосереджена основна маса наукових кадрів вищої кваліфікації, і. по-третє, не супроводжувався необхідним фінансуванням, особливо на стадії освоєння.

Екстремальним умовам, що склалися в країні, насилу, але достойно "протистоять" ті галузі знань, які мають вагомий творчий доробок: вітчизняні наукові школи планетарного значення (електрозварювання, надтвердих матеріалів, імпульсних процесів, композиційних матеріалів, космічних технологій, кібернетики, медицини тощо). Вони "роблять погоду" в українській науці, персоніфікують високотехнологічні напрями НТР, але ані їх, ані їхніх "метрів" не обминає невблаганна суспільна криза.

Зміни аналогічного характеру простежуються і в інших підсистемах вітчизняного науково-технічного потенціалу.

Щодо другої складової національних науково-технічних систем політики у сфері науки і техніки, то вона не тільки формує технологічну "траєкторію" розвитку країн, але є нині для більшості з них по суті транснаціональною, її пріоритети, цілі, завдання, функції, механізми визначаються загальними тенденціями науково-технічної революції і світового ринку технологій. З огляду на вирішальну роль технологій у міжнародній конкурентоспроможності, можливості "подвійного призначення" (в тому числі військового), соціальні наслідки їхнього використання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процеси вивезення-ввезення технологій як засіб національного убезпечення.

Сучасні ринкові перетворення в Україні не сприяють технологічним змінам, інтегруванню країни в техноглобалістський тренд. Вони порушили усталений адміністративний механізм регулювання науково-технічного розвитку і не створили належного конкурентного ринкового середовища, здатного до інноваційної синергетики (самоорганізації, самовідтворення).

У контексті проголошеного на найвищому офіційному рівні інноваційного імперативу державно-господарського відродження України, переходу від екзогенного до ендогенного типу виробництва найбільш "вузьке місце" становить відсутність сталої, всебічно обґрунтованої, реальної й далекосяжної економічної парадигми, ключову роль у якій має відігравати інноваційно-технологічна політика.

Концепція останньої розроблена в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. В її основу покладено три принципи.

Перший — це еколого-інноваційний імператив реформування народногосподарського комплексу України. Він означає безумовну пріоритетність відтворення життєвого середовища, продовольчої й ресурсної бази і другорядність товарного насичення ринку на початковому етапі.

Другий принцип — інноваційно-випереджувальний напрям науково-промислової революції в країні. Він реалізується шляхом стратегічного вибору і концентрації ресурсів на найперспективніших, адаптованих до умов України технологіях, виходячи з вимог так званої "технології проривів", тобто рішень на кшталт "переганяти, не наздоганяючи".

Третій принцип — це масштабна "інтелектуалізація" професійно-кадрового потенціалу України в еколого-реноваційному та інноваційно-випереджувальному напрямах.

Усі три концептуальні принципи мають актуальне звучання з огляду на сучасні тенденції техноглобалізму та можуть слугувати базовими при обґрунтуванні вітчизняної моделі технологічного відродження України.

"Пропустивши" попередні етапи НТР (інформатика та ресурсозбереження), Україна має нагальну потребу якнайшвидше визначити та розпочати освоєння своїх перспективних "ніш" на світових ринках і в міжнародному поділі праці. У зв'язку з цим, виходячи із запропонованої концепції, довгострокову мету мас становити досягнення лідерських позицій у масштабній розробці, промисловій апробації та реалізації на міжнародному ринку технологій наукомістких природоохоронних процесів та послуг. Тим більше що, за компетентними прогнозами, альтернативу наявній ціновій та якісно-продуктовій конкуренції має скласти в найближчому майбутньому екологічна та науково-технічна безпека товарів.

Ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бізнесу, як показує досвід розвинутих країн, сприятиме нарощуванню науково-технічного потенціалу України, прискоренню її інтеграції у світовий ринок технологій. г


Глава 5. Диверсифікація експортного потенціалу України
Основні вектори диверсифікації конкурентоспроможних зовнішньоекономічних зв'язків
Домінанти формування експортного потенціалу
Глава 6. Міжнародна міграція робочої сили: український контекст
Особливості розвитку сучасного міжнародного ринку праці
Умови й мотиви трудової міграції у трансформаційний період
Характер і структура міграційних процесів
Проблема "відпливу умів"
Інституційні регулятори зовнішньої української міграції
3. Галузева взаємодія економіки України зі світовим господарством