АЛЬТРУЇЗМ (франц. altuisme, лат. alter — інший) — принцип поведінки та етичне вчення, що ґрунтується на цінності безкорисливого принесення блага іншому. У вигляді моральної доброчесності представлений в етиці буддизму і особливо — християнства з його заповіддю "Полюби ближнього як самого себе". Згідно категоричного імперативу Канта, треба ставитися і до себе і до іншого завжди як до мети, а не тільки як до засобу. Альтруїзм — напрям поведінки і діяльності людини, який ставить інтереси іншої людини або загальне благо вище особистих інтересів. Віра в те, що люди повинні надавати допомогу тим, хто її потребує, безвідносно до можливої вигоди в майбутньому, є нормою соціальної відповідальності.
БЛАГО — загальне поняття для позначення того, що втілює позитивний ціннісний зміст. Згідно з основоположним розрізненням Арістотеля, благом "звуть або те, що є кращим для кожного сущого, тобто дещо за самою своєю природою гідне обрання, або те, що робить благими інші причетні до нього речі, тобто ідею блага", ("Велика етика"). Арістотель втілює в філософській традиції перший із позначених ним способів тлумачення блага, а Платон і його послідовники — останній. За Платоном, благо ототожнюється з вищим ступенем в ієрархії світового буття; у філософії Середньовіччя, яка опрацьовує надбання Античності в дусі християнського світорозуміння, набуває розвитку поняття "вище благо" (лат. sumnium bonum), що його уособлює Бог як джерело усіх благ та кінцева мета людських прагнень. У свою чергу, арістотелівське розуміння блага від початку містить ідею множинності конкретного блага, що відповідає різноманіттю видів і форм сущого; звідси акцент на розсудливість як здатність "приймати вірні рішення у зв'язку з благом і корисністю... для доброго життя" ("Нікомахова етика"); розвиток цього уявлення розгортається від поняття "фронезис" в Арістотеля до сучасних теорій дискурсу (Апель, Габермас та ін.). Своєрідним корелятом "вищого блага" у рамках даного розуміння постає поняття "загальне", або "спільне" благо. Воно відсилає, зокрема, до сфери соціально-політичного, економічного, господарського життя як царини загальнолюдських прагнень та інтересів. У Новий час спостерігається виразна редукція блага до корисності, разом з тим актуалізується роль людського суб'єкта у визначенні блага як такого, що відповідає його — суб'єкта — істотним потребам (Гоббс та ін.). З іншого боку, перегляд традиційної для Середньовіччя релігійно-онтологічної концепції благо дає підстави для категоріального розмежування блага і добра. У ХІХ-ХХ ст. сфера філософського застосування поняття "благо" звужується; воно підлягає аналізу у зв'язку з категорією цінності (Шелер та ін.). В останні десятиліття традиційна тема ототожнення блага і буття набуває актуальності у зв'язку із загостренням екологічної проблематики, посиленням уваги до буттєвих підвалин людського існування.
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЕТИЧНА — це визначеність, надійність, чесність; це усвідомлення і готовність визнати себе причиною своїх вчинків; це готовність діяти раціонально для блага людей. Відповідальність включає в себе особисту підзвітність і здатність діяти в рамках етичних норм на благо себе й оточуючих.
Категорією "ГІДНІСТЬ" в етиці прийнято позначати об'єктивну цінність особистості, її соціальну значимість як відповідну, адекватну з людською сутністю, тобто ту якість, за якої людина чинить так, як належить її сутності і призначенню, як повинна чинити саме людина. У широкому сенсі слово "гідність" означає цінність людини для інших людей, для суспільства незалежно від її соціального стану, професії, національності. Гідність у вузькому сенсі — це оцінка людиною себе як моральної особистості, що значима для оточення, для суспільства. У цьому випадку ми маємо справу з позитивним оціночно-емоційним ставленням до себе у формі свідомості і почуття власної гідності. Повага до самого себе, чи почуття власної гідності — це те, що більш за все підносить людину. Почуття гідності успішно розвивається і функціонує на основі усвідомленого ставлення до себе як до суб'єкта моральної діяльності, розуміння своїх обов'язків і прав людини, громадянина. Це почуття укріплюється, якщо індивід усвідомлює і переживає те, що вільно і повно може проявити свої здібності і можливості, реалізувати свою активність і творчість. Тобто почуття власної гідності виступає у вигляді синтетичної самооцінки моральних якостей в їх системній єдності. Отже, гідність як етичну категорію слід визначити таким чином: це об'єктивна, суспільно-моральна цінність особистості, а також потреба, і власне, оцінка людиною своєї моральної цінності. Це потреба позитивної самооцінки своїх вчинків, самоповага, осмислена гордість за себе. Поняття гідності настільки тісно взаємопов'язане з поняттям честі, що іноді досить складно чітко визначити відмінності в їх змісті. Честь і гідність — показники моральної цінності людини. За допомогою них визначається моральність і окремої людини, і колективу, і навіть суспільства. Але між цими поняттями існує різниця, яка полягає в тому, що гідність — це моральне ставлення до самого себе, внутрішнє визнання, самоповага, а честь означає зовнішнє визнання, оцінку дій, діяльності особистості з боку інших.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — це суспільство громадян з високим рівнем економічної, соціальної, політичної культури і моральних якостей, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.
ГУМАНІЗМ (від лат. — людський, людяний) — філософський підхід, що в теоретико-світоглядний спосіб поєднує вчення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Теорія і практика гуманізму спирається на багатовікову традицію. В її генах — ідеї та ідеали Розуму та Людяності, які послідовно розвивали філософи античної доби, діячі культури епохи Ренесансу, мислителі Просвітництва, в тому числі Ф. Прокопович, Г. Сковорода, інтелектуали Нового часу. Започатковане ще в II ст. до н.е. Цицероном, поняття "гуманізм" містило в собі уявлення про цінність і значущість людини, про можливість реалізувати гуманістичний ідеал соціальними засобами, насамперед вихованням. Видатні діячі Ренесансу (Данте, Петрарка) поглибили цицеронівське розуміння гуманізму, представили його як вираз "цілісного людського духу", свідчення "повноти та неподільності природи людини". З часів італійського Відродження термін "гуманізм" почав вживатися в двох основних значеннях — як визначення літературно-художнього напряму, що утверджує образ людини як освіченої й високоморальної особистості, та як філософське вчення, що об'єднує теорії, які виходять з положення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Гуманізм, крім того, має ще один, суто особистісний вимір. Він розуміється як система установок індивіда на соціальні об'єкти (людина, спільнота, жива істота), а саме: співчуття, співпереживання; щира радість за успіхи іншого; наявність мотивації, які спонукають людину на дружнє спілкування, зумовлюють "поведінку, що допомагає" (симпатія, альтруїзм). В усіх цих значеннях гуманізм протягом своєї багатовікової еволюції набував різних форм та відтінків. Істотні відмінності відрізняють теологічну та атеїстичну версії гуманізму. Світський гуманізм, у свою чергу, поділяється на натуралістичний та соціально-культурний різновиди. "Космічні" гуманістичні ідеї співіснують з екзистенціальними, прагматичними, суто "земними". "Трагічна" концепція гуманізму конфронтує з оптимістичною, гуманізм "слухняності та адаптації" заперечується "звільненням завдяки бунту". Особливо гостра суперечка спостерігається між марксистською, атеїстичною, соціально-визначеною концепцією гуманізму та її численними теологічними альтернативами.
ДОБРО — основна позитивна категорія моралі, що є повною протилежністю зла; відображає сукупний зміст вимог і цінностей моральної свідомості. За давніх часів розуміння добра визначалося переважно уявленнями про міфологічне санкціоноване, узвичаєне, цінне або корисне для людського життя і діяльності. В цьому відношенні воно збігалося з поняттям блага, сліди такого збігу досі відчутні в європейських мовах. В античній філософії добро теж зазвичай розглядається як синонім або різновид блага, хоча з часом набуває чіткішого концептуального окреслення. Так, у Платона змістом "божественних", або "більших" благ, (які він протиставляє благам "меншим", тобто здоров'ю, красі, силі й багатству), ними слугують, власне, моральні чесноти людини. Арістотель, критикуючи платонівську ідею блага самого по собі, розвинув разом з тим класифікацію благ, ревалентну з етичної точки зору (поділ благ на "поціновані", "схвалені" і "блага-можливості", а також на такі, що завжди або лише принагідно заслуговують на вибір). У стоїків об'єктом етичної рефлексії стає добро як вільне дотримання чеснот автономним індивідом на засадах "правильного розуму". Християнська традиція розглядає добро як втілення божественної волі, стан благої повноти й довершеності творіння Божого, адекватність людського волевияву релігійно санкціонованій ієрархії цінностей. Секуляризація європейської культури в Новий час спричиняє дискредитацію теїстичного тлумачення добра і редукцію останнього до раціоналістично осмисленої корисності (Спіноза, Гоббс, Мандевіль, Гельвецій, Гольбах, Бентам та ін.). Заперечуючи проти такої редукції, Кант визначає добро як відповідність волевияву або вчинку людини апріорному моральному законові; Гегель тлумачить добро як одне з загальних визначень абсолютного духа. Конкретне розуміння добра в рамках тієї чи іншої філософсько-етичної концепції зазвичай зумовлювалося специфічною спрямованістю самої цієї концепції: так, існують спроби ототожнити добро із щастям (евдемонізм), онтологічною досконалістю (перфекціонізм) тощо. Критику подібних "натуралістичних" підходів до визначення добра дає з позицій етичного інтуїтивізму англ. філософ і етик Мур. В роботах Мура та його послідовників (Решдел, Леард, Бленшард та ін.) інтуїтивно осягнуте добро постає кінцевою підставою для виведення усіх інших моральних категорій. Аксіологічно інтуїтивістський підхід в дослідженні проблеми добра на базі феноменологічного методу розвивають Шелер, Гартман та ін. В умовах сучасного етичного плюралізму, диверсифікації ціннісних моделей різних соціальних груп зростає значення соціологічних і соціально-психологічних контекстів осмислення етичного добра. Водночас загострюється потреба в діалогічному, комунікативному осмисленні останнього крізь призму ідей відкритості, "діалогічної налаштованості", "зверненості до іншого" (Бубер, Левінас та ін.). Як стрижнева ідея моральної свідомості добро, подібно до істини і краси, очевидно не може спиратися на остаточне сутнісне визначення; сама невичерпність ідеї добра налаштовує на нарощування нових вимірів етичної проблематики, відкриття нових обріїв морального освоєння світу. Разом з тим, ця ідея має бути артикульованою в суспільній свідомості достатнім чином, щоб уможливити людям розпізнавати конкретні ситуації вибору між добром і злом і знаходити правильні рішення. Поєднання сутнісної відкритості ідеї добра з обґрунтуванням її життєво-практичного застосування "тут і тепер" — важливий напрям осмислення проблеми добра в сучасній етиці. Добро в його сутнісному вимірі — це є усе те, що утверджує розумність і моральність людини. Натомість, ЗЛО — це те, що гальмує розвиток або нівечить і нищить у людині її людські якості. Спіноза пише: "Під добром я буду розуміти те, що складає для нас, як ми, напевно, знаємо, засіб для того, щоб усе більше і більше наближатися до визначеного нами взірця людської природи; під злом — те, що, як ми напевно знаємо, перешкоджає нам досягнути такого взірця".
ЕГОЇЗМ (від лат. ego — я) — принцип поведінки і етичне вчення, що ґрунтуються на цінності власних інтересів особи, себелюбства, переважанням в життєдіяльності корисливих особистих інтересів і потреб відносно до інтересів інших людей і соціальних груп. Згідно з егоїзмом, задоволення людиною особистого інтересу розглядається в якості вищого блага. Егоїзм в якості домінанти поведінки отримував різне обґрунтування: його виводили з природного інстинкту самозбереження, з того, що благополуччя кожної окремої особи, яке досягається в ході розкриття і вдосконалення індивідуальних якостей, визнавалося вищою цінністю. Егоїзм наповнюється негативним змістом, коли цінність іншої людини ставиться нижче власної, а особиста вигода досягається на шкоду інтересу іншої людини. У буденному слововживанні егоїзм виступає як протилежність альтруїзму. Розвиток егоїзму і перетворення його в домінуючу спрямованість особи пояснюється серйозними дефектами виховання. Якщо тактика сімейного виховання об'єктивно направлена на закріплення таких проявів, як завищена самооцінка і егоцентризм особи дитини, то у неї може сформуватися стійка ціннісна орієнтація, при якій враховуються лише її власні інтереси, потреби, переживання тощо. У зрілому віці подібна концентрація на власному Я, себелюбство і повна байдужість до внутрішнього світу іншої людини або соціальної групи може привести до відчуження, як переживання суб'єктом самоти у ворожому йому світі. У деяких психологічних і етико-психологічних концепціях егоїзм розглядається як природжена властивість людини, завдяки якій забезпечується захист її життєдіяльності. У цьому плані егоїзм слід відрізняти від себелюбства, тобто природного відчуття самозбереження і благовоління до самого себе. При себелюбстві турбота людини про власне благо може не суперечити благу інших людей і поєднуватися з прагненням до блага інших людей, до загального блага. Принципово нормативне обмеження егоїзму забезпечується основними моральними нормами й цінностями.
Слід розрізняти егоїзм та ІНДИВІДУАЛІЗМ (лат. individum — індивідуум, особа), тобто таку позицію або принцип, відповідно до яких інтерес індивіда (у окремих випадках сім'ї) визнається пріоритетним відносно колективного (групового або громадському) інтересу.
ЕТОС (від давньогрецьк. — місце перебування, спільне житло), в подальшому — звичка, звичай, місце проживання людини, вдача, характер, спосіб мислення. Поступово усталюється переносне використання слова, внаслідок чого воно починає стосуватися таких змін в людині (під впливом звичаїв, традицій і відповідної поведінки), які стають практичною нормою і внутрішнім законом, формуючи питому людську природу, настільки ж стійку й невідворотну, як і природні закономірності. В античній філософії терміном "етос" спершу позначали природу, стійкий характер того чи іншого фізичного чи соціального явища. Від Сократа походить принципово нове тлумачення, що поряд із традиційною поведінкою людини вирізняє таку, яка ґрунтується на внутрішніх переконаннях і доказах розуму. Арістотель утворює прикметник, яким позначає чесноти характеру (етичні), на відміну від чеснот розуму (діаноетичних). На означення науки, що вивчає етичні чесноти, він вживає іменник "етика", який увійшов до назви його праць: "Нікомахова етика", "Евдемова етика", "Велика етика". Поряд із таким філософським вживанням слова "етос" зберігалися й інші, ближчі до первинного значення (етос як незмінний природний характер, темперамент; етос музичних ладів і стилів ораторського мистецтва). У подальшому стали вдаватися до підкріплення словом "етос" стійких ціннісних характеристик — як індивідуальних, так і колективних ("героїчний етос", "етос вірності" і т. ін.). Ці багатоманітні ціннісні етоси сприяють наповненості життєвого світу конкретними моральнісними проявами й сприймаються як безумовні, незалежні від критичної рефлексії. У філософії XX ст. в контексті повороту до онтологічно-екзистенційного осмислення людського буття склалося більш узагальнене поняття етоса, що позначає онтологічно й феноменологічно зумовлений характер багатоманітних ціннісних етосів. Гайдеггер повертається до первісного значення терміна "етос" як місця проживання людини, її онтологічного світоперебування. У філософській герменевтиці питання про "метанорми" доконечно включає "живий етос" — традиції, звичаї, усталені моральні приписи та відповідну поведінку. У соціології та соціальній психології поняття "етос" також використовується на окреслення найбільш стійкої частини соціальної поведінки, що зумовлена функціонально важливими нормами і цінностями.
КАТЕГОРІІ ЕТИКИ (лат. kategoria) — найбільш загальні поняття етики, що розкривають суттєві сторони морального життя суспільства та закріплюють загальноцінне в ньому як необхідну міру людяності. Категорії — складні духовні утворення, що синтезують знання про реальність морального життя суспільства та людства, з одного боку, і бажане та належне в ньому — з іншого (Віра Мовчан). До сутнісних, тобто таких категорій етики, що виражають моральнісне ставлення людини до світу, відносять благо, добро і зло, обов'язок, совість, відповідальність, честь, гідність, смисл життя і щастя.
КОНФОРМІЗМ — (від пізньо лат. conformis — "подібний", "схожий") — моральнісний тип поводження, що означає пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів у поведінці, безапеляційне визнання існуючого стану речей, законів, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами, ігнорування унікальності поглядів, інтересів, уподобань естетичних та інших смаків окремих людей і т.д. Конформізм означає відсутність власної позиції домінантності, безпринципна і некритична покора певній моделі, що володіє найбільшою силою тиску (думка більшості, визнаний авторитет, традиція).
МОРАЛЬ (лат. moralis — моральний, від mores — звичаї) — духовно-культурний механізм регуляції поведінки особистості та соціальних груп за допомогою уявлень про належне, в яких узагальнені норми, цінності, зразки поведінки, принципи ставлення до інших індивідів та соціальних груп. Специфіка моральної свідомості формується за умов розкладу родоплемінного суспільства, виникнення складної системи опосередкованих зв'язків (політичних, економічних, соціальних та ін.), що прийшла на зміну безпосередньому характеру всіх стосунків людей у традиційній общині. Поява відносної свободи вибору, потреба в ситуаційній гнучкості поведінки й стосунків, відповідно до динамічних умов життя, робили чимдалі проблематичнішими збереження, культурну трансляцію і примноження досвіду безпосередньо морального ставлення людини до людини, спільноти, природи, світу. В контексті критичного осмислення реальних звичаїв людей, (що свідчило про руйнацію традиційних форм моральності) складається узагальнена система уявлень про чесноти, норми поведінки, основоположні закони колективного співіснування ("не убий", "не вкради" та ін.). Ідеальна система належного водночас постає як моральнісне добро, найвища самоцінність, що протистоїть моральнісному злу в реальній людській життєдіяльності. У цьому ракурсі мораль співвідноситься з духовно-ідеальними основами права, релігії, мистецтва, філософії. Часткове коригування внутрішнього світу людини, її вчинків, масової поведінкової практики відбувається в разі особистісного прийняття вимог і настанов моралі та відповідних вольових зусиль щодо їх здійснення. Намагання досягти доброчесності й праведності засобами зовнішнього тиску, без достатньої внутрішньої мотивації, вступають у протиріччя з ціннісним аспектом морального самоствердження людини, породжують "легальні", а не "моральні" вчинки (Кант). Регулятивні можливості моралі зростають у міру розширення її суб'єктного горизонту. Формування вселюдського, універсального масштабу морального світосприйняття, вихід за межі групових, етнічних, національних інтересів до обріїв людства як єдиного цілого відкриває можливості для найбільш адекватного втілення суті моральності в процесі суб'єктивного творення цінностей моралі. Значне духовне випередження реальних можливостей життя й універсальне бачення належного ставлення до іншої людини, суспільства, природи концентрується в моралі як ідеалі. Конкретно-чуттєве втілення тих чи тих сторін сукупного морального ідеалу знаходимо в міфології, релігійних та художніх образах. Раціонально-логічне осмислення, узагальнення і обґрунтування понять, категорій моральної свідомості відбувається в етиці. У цих процесах закріплюється й нагромаджується зміст морального добра, тоді, як у реальній життєдіяльності моралі нерідко обмежується відносними, конкретно-історичними обмеженими вимогами щодо втілення можливого блага. Переважання відносного над абсолютним характерне для ідеологізованих моральних систем, хоча за певних умов подання абсолютного тут може бути досить вагомим (напр., ідеологія Просвітництва). Водночас не є гарантовано моральним навіть конкретно-історичний зміст узагальнених понять моральної свідомості (гідність, честь, обов'язок, справедливість), хоча в цілому такі форми оцінки і самооцінки мають незмінне загальнокультурне значення. Найбільша міра абсолютної значущості притаманна абстрактно сформульованим моральним законам і етичним принципам. Прагматичне спустошення морально-етичних ідеалів внаслідок надання переваги відносному призводить як до духовної деградації, так і до соціальної дестабілізації. Відмова ж від відносних допоміжних, компромісних рішень в світі реальних людських відносин веде до безнадійної мрійливості або змертвілого етичного ригоризму. Наявність відносно гуманних правил є кращою для соціуму як системи, ніж відсутність будь-яких. В кінці XX ст. істотне збагачення моралі відбувалося шляхом осмислення й обґрунтування моральних принципів теорією справедливості, комунікативною етикою, які запроваджують в галузь моральної рефлексії дискурсивно-консенсуальні засади.
НОРМАТИВНА ЕТИКА — 1) сукупність норм, настанов, вимог моралі, що об'єднані певною філософсько-світоглядною концепцією чи релігійним віровченням і орієнтовані на діяльне, поведінкове їх втілення; 2) розділ теоретичної етики, який досліджує й обґрунтовує подібну сукупність. Перші нормативні моделі моральної поведінки, що узагальнювали безпосередній досвід людських стосунків, виступали у вигляді заповітів пращурів, висловів мудреців, повчань пророків. Світоглядне обґрунтування нормативно-належної поведінки складається у філософській думці та світових релігіях. Нормативна етика завжди пов'язана зі сферою свідомого, відрефлектованого, належного, пошук якого має крайні полюси у вигляді етичного догматизму та етичного релятивізму. Відносність моральних законів в античному світі вперше була осмислена софістами. Виокремлення Арістотелем етики як особливої філософської науки приводить до закріплення за нею нормативної соціально-регулятивної функції. Остання здійснюється за допомогою морального ідеалу, теоретичних обґрунтованих уявлень про нормативне, належне. Нормативна етика актуалізується за умов ціннісних криз, вичерпаності або ослабленості продуктивно-узагальнюючих можливостей повсякденної свідомості й регулятивного потенціалу звичаїв та традицій. За певних умов нормативна етика тяжіє до побутового повчання, її елементи завжди присутні в художній літературі. Особливо протягом багатьох століть нормативно-етичні приписи діставали виразне втілення у змісті художніх творів. Упродовж усього розвитку класичної філософії етична нормативність залишалася її істотною темою. Практична філософія виробила широкий діапазон форм — від рапсодичних роздумів ("Досліди" Монтеня) до цілісного систематичного життєвчення ("Етика" Спінози). Категорія "вищого блага" визначала як телеологічно, так і теологічно орієнтовані системи нормативної етики, проте її зміст пов'язувався з діаметрально протилежними засадами (земне і небесне, сакральне і профанне, людське і Божественне). Для релігійної етики найвищим ідеалом-зразком поставали якості, вчинки і настанови засновників відповідних релігій (Будди, Ісуса Христа, Мухаммеда).
Тлумачення подібних взірцевих проявів доброчинності надає можливість виділити найбільш важливі для релігії якості (віра, упокорення, терпіння, милосердя та ін.) і норми поведінки (виконання ритуалів, роздача милостині, заборона крадіжок, убивств), світоглядні настанови та принципи (вина, гріх, розкаяння, страх, фаталізм, аскетизм та ін.). Категорія "загального блага" стає засадничою для ціннісно-раціонального обґрунтування й нової логіки нормативності, яка була втілена в різних варіантах концепції суспільного договору (Гоббс, Локк, Руссо). Кант, започаткувавши деонтологічний напрям етики, закладає основи як етики принципів, так і етичного формалізму. Категоричний, імператив має ціннісне визначення поряд із суто формальною апеляцією до універсального самозаконодавства всіх розумних істот. Розведення аксіології та деонтології, співвідношення добра і блага стали темами гострих дискусій друг. пол. ХІХ- поч. XX ст. Ціннісно-нормативні аспекти є досить суттєвими в "гуманістичній етиці", етиці самореалізації, етиці космічної телеології, "феліцитології" та ін. Разом з тим впливовим стає заперечення нормативності як характеристики етичної теорії. Насамперед, це стосується соціології, зорієнтованої на виведення належного з сущого (Дюркгейм. та ін.); широкого розвитку набуває дескриптивна етика. Прескриптивна етика виводиться за межі наукового знання в аналітичній філософії, метаетиці, неопозитивізмі. Розширення простору свободного вибору, зменшення контролю суспільної думки над поведінкою індивідів, охорона законом свободи думки, совісті, релігії, переконань призвели до зменшення соціальної значущості конвенційної нормативної етики. Під враженням пропагандистських зловживань етичною нормативністю, що були характерні для тоталітарних режимів, нормативна етика нерідко розглядалася як архаїчний компонент філософії, як репресивна соціальна сила. Разом з цим навіть намагання створити "мораль без норм" в екзистенціалізмі (Сартр), ситуаційній етиці (Флетчер) ніколи не приводили до утвердження абсолютного децизіонізму. В цілому всі етичні напрями, що проголошували свій понаднормативний статус (метаетика, позитивізм, дескриптивізм, емпірична етика та ін.), не могли обійти питання про нормативне як мотив етично відповідального вчинку. В 70-90-ті рр. на тлі зростаючої аномії, легалізації маргінальності, зменшення нормуючого впливу звичаїв і традицій виникають умови для реактуалізації нормативної етики. Започаткована Вебером "етика відповідальності" дістала продовження в неоконсервативный етиці Іонаса, Люббе, Кальтенбрунера та ін. Нові основи нормативності в межах некласичної філософії закладаються дискурсивно-комунікативною реконструкцією практичного розуму в трансцендентальній прагматиці (Апель, Габермас, Кульман, Ебелінг). Загострення глобальних планетарних проблем актуалізувало розробку нових принципів нормативної етики (стримування, обмеження, перестороги). Значного поширення набула екологічна етика.
Філософські категорії "СВОБОДА" та "НЕОБХІДНІСТЬ"
у системі етичного знання виконують функцію етичних принципів, що відображають суперечність між необхідністю, яка діє у природі і суспільстві, та діяльністю особи як суб'єкта вільного вибору. В етиці свобода пов'язана з наявністю свободи волі людини. Вчинок вважається моральним тільки в тому випадку, якщо він є вільним волевиявленням суб'єкта. У цьому сенсі етика спрямована на усвідомлення людиною своєї свободи і пов'язаної з нею відповідальності. Принципи "свобода-необхідність" розкривають шляхи та засоби піднесення людини до рівня усвідомленого вибору вчинків та вільного самоздійснення. Важливо розрізняти різні рівні уявлень про сенс свободи та шляхи руху до неї. Нерефлексивна свідомість найчастіше розуміє свободу як можливість діяти без будь-яких обмежень. Свобода бачиться як відсутність моральних зобов'язань людини перед світом та перед собою. На цьому рівні свобода розуміється як можливість робити все, що заманеться; тут діє стихійний вияв волі. А. Шопенгауер визначає таку свободу як "фізичну", пов'язану з відсутністю зовнішніх обмежень та фізичних перешкод для дії. Небажання враховувати можливі наслідки власних дій, ігнорування законів соціального середовища перетворює людину на раба своїх пристрастей. Гегель з цього приводу каже, що "звичайна людина вважає себе вільною, коли їй дозволено чинити свавілля, але в свавіллі коріняться причини її несвободи". Отож, "фізична" свобода не вичерпує собою зміст поняття "свобода". Якісно інший рівень свободи — свобода, заснована на розумності вибору, або моральному законі. Розумний вибір покладає в собі не випадкове і другорядне, а суттєве в намірах і діях. Як таке, що відповідає моральній сутності людини. "Свобода і воля, підпорядкована моральним законам, — це одне й те ж" (Кант).
СОВІСТЬ — здатність особистості самостійно формулювати власні моральні обов'язки і реалізувати моральний самоконтроль, вимагати від себе їх виконання і виробляти оцінку, здійснюваних вчинків; один з проявів моральної самосвідомості особистості. Проявляється як у формі раціонального усвідомлення морального значення скоєних дій, так і у формі емоційних переживань, так званих "докорів сумління". Моральна форма примусу забезпечується моральною свідомістю людини (сумління, сором) і суспільства (громадська думка, осуд з боку колективу). Саме в цьому сила і, водночас, слабкість моралі як соціального регулятора. Адже совість не завжди проявляється на висоті свого покликання — контролювати і критично осмислювати моральні настанови людини. Слід пам'ятати, що "безсовісних" людей немає, якщо, звичайно, не брати до уваги людей з патологічним розвитком психіки. Совість у людей завжди є, тільки вона різна. Тому й обирають люди лінію поведінки різної моральної цінності.
ТАЛІОН (лат. talio — відплата, talis — такий самий) — це основний нормативно-регулятивний закон при первісній організації суспільного життя. Цей давній звичай кровно-родинних об'єднань зобов'язує, щоб покарання точно відповідало злочину. Генетичною основою таліону став давній закон кровної помсти, первісної справедливості, що відновлює порядок у космосі, який порушився у зв'язку зі злочином.
ЦІННОСТІ МОРАЛЬНІ — 1) осмислені моральною свідомістю, етично обґрунтовані належні доброчесності й відповідні їм норми поведінки (мудрість, мужність, толерантність, вірність, правдивість, щирість та ін.); 2) узагальнений зміст основних етичних понять (добро і зло, справедливість, щастя, гідність, честь, обов'язок тощо) і принципів (альтруїзм, гуманізм, благоговіння перед життям та ін.); 3) безпосередньо значимі для людини універсальні зразки, вимоги, ідеали моралі, які мають самостійний статус, схвалюються суспільною думкою, знаходять втілення в праві, релігії, мистецтві, філософії. В межах класичної філософської традиції буття і цінність мислилися як нероздільні, і, отже, моральна аксіологія поставала як невід'ємна від онтології. Тривалий час цінності моральні розглядалися як ієрархічно підпорядковані в межах більш глобальних ціннісних систем і не набували значення універсальних і самодостатніх. Теоретико-концептуальне обґрунтування автономії моралі вперше здійснене Кантом. Зростаюча автономія моральних цінностей пов'язана із збільшенням їх авторитетності й впливовості як особливого способу нормативної регуляції, поширенням моральної оцінки і самооцінки на різноманітні сфери життєдіяльності людей. Продуктивність моральної оцінки на основі загальнокультурних ціннісних орієнтацій зумовлює виникнення локальних культурно обумовлених систем цінностей моральних, що адаптовані до наявного стану суспільної, масової, групової психології. Внаслідок соціокультурної динаміки певні моральні цінності можуть ставати визначальними, або ж втрачати свою вагомість, регулятивну цілевідповідність. У натуралістично орієнтованій аксіології і етиці цінності моральні займають, як правило, вищий щабель в ієрархії цінностей культури. Теологічний підхід до визначення природи моральних цінностей переважав у минулі культурно-історичні епохи і залишається досить авторитетним у XX ст. В питанні про співвідношення релігійних цінностей і цінностей моральних багато хто з мислителів XX ст. (Тейяр де Шарден, Шелер, Бердяєв та ін.) віддавали перевагу релігійним. У філософії Гартмана намагання звільнити аксіологію від релігійних передумов породжує проблему незалежного існування сфери цінностей. У сучасній етиці намагання втілити інтерсуб'єктивні загальнозначущі смисли зумовлює пошук абсолютних, сталих етичних максим. Пристосування їх до конкретно-історичних умов, згідно з потребами функціонування соціуму, призводить до поділу їх на обов'язкові для всіх у практичному поведінковому сенсі, обов'язкові для всіх у сенсі ідеальної належності, найвищі, що уособлюють героїчний етос ("моральну розкіш", за висловом П. Сорокіна) і як такі, що не можуть бути загальнообов'язковими (самопожертва, подвижництво тощо). Ефективність сучасних стратегій суспільного розвитку залежить як від особистісного чинника (засвоєння цінностей моральних як особистих поведінкових регулятивів), так і універсального, що враховує глобально-планетарний вимір сучасних цивілізаційних процесів. Серед основоположних цінностей набувають пріоритету — "благоговіння перед життям" (Швейцер), індивідуальне конечне існування людини як "Іншого" (Левінас) тощо.
ЧЕСТЬ — поняття моральної свідомості та категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства. За своїм змістом і природою відображеного в ній морального ставлення поняття честі аналогічне поняттю гідності. Будучи формою прояву ставлення індивіда до самого себе й суспільства до індивіда, честь, як і гідність відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до неї з боку оточуючих. Але на відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціального стану особистості, релігійної, расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації). Критерій цієї оцінки й вимоги до людини, які пов'язані із честю змінювалися історично. Уяви про честь у своєму класичному вигляді сформувалось у феодальній моралі, де дотримання кодексу честі було і зовнішньою ознакою належності до стану, і способом усвідомлення свого місця в ньому. У подальшому розуміння честі особи пов'язується з її належністю від соціального стану, але до уваги беруться, перш за все, особисті заслуги людини, її праця, міра людяності, що і визначає міру пошани й поваги. Формування і реалізація моральних чеснот є свого роду утвердженням власної гідності. А коли цю гідність оцінюють інші люди, — приходять визнання, повага. Феномен визнання і поваги називається честю. Визнання цінності особистості багато в чому залежить від її репутації у суспільстві, у колективі. Репутація — це цілісне уявлення про людину, про її духовне багатство чи убозтво, про її практичні здібності, досягнення й недоліки. Репутація може бути позитивною і негативною і проявляється в думці більшості колективу про переважні чесноти чи вади індивіда. Позитивна репутація викликає суспільну повагу, що робить честь людині. Ставлення колективу, групи до іміджу конкретного індивіда, його сприйняття, ухвалення поведінки можуть впливати на міру поваги, на честь особи. Отже, категорія честі в етиці пов'язана із суспільною оцінкою і визнанням моральних заслуг і достоїнств людини як представника певної спільноти (нації, держави, міста, трудового колективу тощо) і як виконавця конкретної соціальної ролі, діяльності (батьків, професіонала, громадського працівника, військового, спортсмена тощо).