Масові комунікації - Квіт С. -
МЕДІАРЕФОРМИ: ПОДОЛАННЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Український контекст

Розвиток масових комунікацій сучасної України слід розглядати у контексті вирішення проблеми подолання тоталітаризму. Це завдання зовсім не означає того, начебто Україна його подолала і ми тільки підсумовуємо, яким чином це було зроблено. Насправді остаточне подолання тоталітаризму в принципі неможливе, оскільки він проявляє себе скрізь, де тільки суспільство втрачає пильність або здатність опиратися його проявам. Тобто у цьому разі йдеться про тоталітаризм не як про суспільний лад, відмінний від авторитаризму чи, скажімо, від демократії. Тут ми розглядаємо певний спосіб мислення, існування і спокуси меншої відповідальності, що завжди наближає нас до становища повної несвободи.

Процес реформування мас-медійної галузі в Україні набув організованого характеру під загальною назвою "медіареформи". Український контекст має як певні особливості, так і спільні риси, притаманні всім посттоталітарним і постколоніальним державам. Розглянувши головні закономірності розвитку українського суспільства від пострадянських до пост-помаранчевих часів, можна спробувати виявити досвід, цікавий навіть у глобальному масштабі. Адже у світі з'являється усвідомлення того, що проблеми кожного з нас є нашими спільними проблемами. Світ стає дедалі тіснішим. Стан глибокої трансформації вимагає відповідей на питання, які раніше ніколи не ставилися. Отже, чим характеризується сучасний український контекст.

По-перше, ретроспективною спрямованістю української культури. В українському суспільстві тривалий час домінувала ідея збереження національної ідентичності, а не розвитку і модернізації. Однак ця ретроспективність, пов'язана також із неповною соціальною структурою українського колонізованого суспільства, виробила ідеалістичне ставлення до власної державності та ідеї суспільної справедливості взагалі. Ці закономірності значною мірою далися взнаки під час Помаранчевої революції. Стало зрозумілим, що українці мають потребу в демократичних свободах,

хоч і продовжують не довіряти державній системі як такій, підозрюючи її в тому, що це "ще не та" держава, яку вони хотіли б мати. Мова йде про потребу у всебічних масових комунікаціях, а не лише "вертикальних" (від влади до мас) чи "горизонтальних" (між окремими соціальними групами). Вона спирається не стільки на природний кількасот літній розвиток західної демократії, від якого Україна свого часу була відірвана окупаційним режимом, скільки на згадані ретроспективність і традиціоналізм, що видаються такими "несучасними" в добу глобалізації. Потреба у цивілізованому суспільному житті не може бути привнесена ззовні - вона має усвідомитися через власний досвід певного суспільства.

По-друге, ситуативними виходами з глибокої провінційності на міжнародну арену через техногенні катастрофи або суспільні зміни глобального значення. Сюди можемо віднести Чорнобильську катастрофу, що призвела до ідентифікування України у світі серед інших радянських "республік"; розвал СРСР, який був би неможливий без українського націоналізму; безпрецедентну односторонню ліквідацію ядерних озброєнь, що відбулася взагалі поза волею українських державних чинників, тому цей політичний капітал ніяк не був використаний; Помаранчеву революцію - яка й надалі впливатиме на ідею та ідеологію Глобального суспільства. Українська політична еліта перебуває у пасивному становищі стосовно згаданих подій, їй бракує патріотизму і професійного прагматизму.

По-третє, слабкістю державної влади. На це вказує загрозливий рівень корупції та хибне розуміння демократії, пов'язані з недостатнім досвідом самостійного державного життя. Так, після 1991 р. в Україні на державному рівні не відбулося вкрай необхідних українському суспільству люстраційних процесів. Тобто не були навіть формально засуджені винуватці злочинів тоталітарного режиму, через які в Україні насильницькою смертю загинули десятки мільйонів людей. Після Помаранчевої революції не понесли жодної відповідальності посадові особи часів правління Л. Кравчука і Л. Кучми, винні у зраді національних інтересів, придушенні свободи слова, масових фальсифікаціях виборів та інших злочинах. Мають можливість безперешкодно функціонувати організації, головною метою діяльності яких е боротьба проти української державності. Зі свого боку, Українська держава виявляє неспроможність підтримувати у власних кордонах правила гри, однакові для всіх.

По-четверте, через згадану слабкість державної влади рушійною силою суспільних перетворень залишається широка громадськість. Саме для українського народу були меншими несподіванками, ніж для противників СРСР у холодній війні, розвал радянської "імперії зла", проголошення самостійної України і перемога Помаранчевої революції. За умови показового ігнорування проблеми люстрації з боку державних чинників, після Помаранчевої революції люстраційні процеси відбувалися явочним порядком по всій Україні, чому взагалі немає аналогій у світовій практиці. Тепер, як і впродовж кількох сотень років своєї історії, народ, а не політична еліта, залишається головним суб'єктом політичного життя та лідером суспільних перетворень. З другого боку, цей факт є позитивним, оскільки він зумовлює вкрай необхідну громадську активність. З іншого, він окреслює інституційну слабкість держави. Даються взнаки втрати, що їх зазнала Україна в часи колоніальної залежності.

По-п'яте, ментальними втратами українського народу, що є даниною тривалому бездержавному існуванню. Це позначається передусім на браку згуртованості перед обличчям національної небезпеки і культурній марґінальності значного відсотка населення України. Для кожної європейської держави такого роду деформації, пов'язані зі значним зміщенням ціннісних орієнтирів та само-ідентифікації, є найбільш болючими. Трагічність цих втрат передусім позначається на поведінці переважної більшості представників політичної еліти, які час від часу шокують українське суспільство. Йдеться про нездатність бути відповідальним за свій народ і державу, про відсутність мотивації служіння, наявної у традиціях європейської владної еліти.

По-шосте, збігом посттоталітарних і постколоніальних умов розвитку. Російську загрозу слід розглядати як головну небезпеку не лише для медіареформ, а й узагалі для державної незалежності України. Для прикладу, постколоніальна Індія не мала тоталітарної спадщини, як і суходільного кордону з "імперією зла". Сучасна Російська держава не змінила ніяких сутнісних ознак порівняно з радянськими і царськими часами. Щоправда, під час "перебудови" була зроблена деяка корекція політичної риторики. Отже, Росія до 1917 р., в радянську добу і тепер була і залишається державою, яка: спирається на ксенофобні традиції культури; має агресивні імперські амбіції передусім щодо своїх сусідів; ігнорує демократичні права і свободи. Основна маса населення Росії вважає авторитарні традиції кращим надбанням своєї історії і, що найприкріше, не має розуміння і потреби у таких нормах повсякденного суспільного життя, як свобода слова і незалежні медії. Українська державність суперечить російським національним інтересам і вважається тимчасовим непорозумінням.

По-сьоме, на український контекст впливають подвійні стандарти політики Заходу. Попри загальну підтримку демократичних перетворень всередині посттоталітарних держав, країни Західної Європи та США часто не демонструють належної згуртованості у відстоюванні ціннісних орієнтирів, що дезорієнтує як українську політичну еліту, так і ціле суспільство. Із цього погляду т. зв. американські "яструби", переможці "холодної війни", часто виявляються набагато моральнішими у своїй ідеологічній послідовності, ніж ті європейські політики, які демонструють дивовижні малодушність та егоїзм. Зараз реалізовуються ті загрози, які вважав найбільш небезпечними для повоєнної політичної дійсності В. Черчілль. Дедалі частіше свідомий громадянин, беручи участь у голосуванні, насправді не здійснює жодного вибору між різними політичними силами, які борються за владу. Це відбувається через те, що вони нічим суттєвим не різняться між собою. Для України однаково неприйнятні "правий" С Берлусконі й "лівий" Р. Продо. Величезне розчарування викликали дії колишніх генерального секретаря НАТО Д. Робертсона і канцлера Німеччини Г. Шредера, які після закінчення політичної кар'єри стали одержувати російську заробітну платню.

По-восьме, високий рівень розвитку технологій є одним із ґлобалізаційних чинників, який здійснює відчутний вплив на сучасний український контекст. Він сприяв національно-визвольним і демократичним процесам в Україні. Наприклад, Інтернет був непідконтрольний цензурі, а тому видання які спиралися на світове павутиння, виявилися повністю незалежними. З них можна було отримати широку, професійну і неупереджену інформацію. .Або, навпаки, в разі потреби, - належну публіцистичну загостреність повідомлень, якої не могли собі дозволити багато інших медій. Тепер важко побудувати тоталітаризм в кордонах окремої держави, якщо не мати підтримки самого населення. Тобто сьогодні, на відміну від радянських часів, повна інформаційна ізоляція однієї держави є неможливою.

Український контекст
Авторитарна стагнація
Російська гра
Помаранчева революція
Журналістська революція
МАНІФЕСТ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ З ПРИВОДУ ПОЛІТИЧНОЇ ЦЕНЗУРИ
ЗАЯВА УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ
Брудні виборчі технології та медії
Незворотність змін в українських медіях
ПРОФЕСІЯ ЖУРНАЛІСТА